У день пам’яті святих первоверховних апостолів Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія публікує меморіально-богословське есе — про те, як подвиг Петра і Павла відбився в долі УАПЦ, в служінні Блаженнішого і в сьогоднішній боротьбі України за свою церковну і державну незалежність.

Меморіально-богословська стаття Фонду пам’яті Митрополита Мефодія: апостоли Петро і Павло, автокефалія УАПЦ, Томос ПЦУ і духовний заповіт Блаженнішого у час війни

У 2009 році, звертаючись до студентства, священства і вірних Кирило-Мефодіївської Духовної Семінарії в Теребовлі, Блаженніший Митрополит Мефодій (Кудряков) — Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви — вимовив речення, яке сьогодні читається зовсім інакше, ніж тоді: «Є постаті, яким судилося не лише увійти до історії, а й цю історію наперед визначити».

Підтримати молитву

Він казав це про святих Кирила і Мефодія — рівноапостольних просвітителів слов’ян. Але та сама думка, слово в слово, могла бути сказана і про  первоверховних апостолів Петра і Павла. І — із ще більшим правом — про саму Українську Церкву, яка впродовж трьох десятиліть наполегливо йшла до того, щоб «увійти до історії» не як відламок чужої структури, а як самостійна Помісна Церква.
Сьогодні, 29 червня, в день пам’яті святих первоверховних апостолів, Фонд пам’яті Блаженнішого пропонує прочитати цей день не лише як літургійне свято, а як богословський коментар до нашої новітньої церковної та національної історії.

I. Два апостоли — дві моделі

Православна традиція давно зафіксувала ключовий богословський парадокс свята Петра і Павла: Церква святкує двох людей, які прийшли до Христа діаметрально протилежними шляхами.
Петро — перший покликаний. Він знав Христа три роки. Бачив чудеса, чув притчі, ходив поруч. «Ти — Христос, Син Бога Живого» — сповідання, яке вирвалося з нього першим і стало основою, на якій Господь обіцяв збудувати Церкву (Мт. 16:16–18, пер. Огієнка). І все одно — ніч зречення. Тричі, у холодному дворі первосвященника: «Не знаю Цього Чоловіка» (Мт. 26:72).
Павло — ніколи не бачив Христа за земного життя. Гнав Церкву. Схвалював убивство Стефана. Йшов до Дамаска з мандатом на арешт. І раптом — «Савле, Савле, чому ти переслідуєш Мене?» (Дії 9:4). Три дні сліпоти. Молитва. Прозріння — одночасно тілесне і духовне.
Православна Церква ставить їх поряд не всупереч логіці, а саме за логікою: бо обидві моделі — це моделі навернення. Один пройшов через зречення і повернення. Другий — через переслідування і осяяння. Жодної з цих доріг Господь не відкинув. Обидві привели до мученицької смерті в Римі і до вічної слави.
Святитель Святитель Іоан Золотоустий у своєму слові на це свято формулює: «В апостолі Петрові — образ того, хто відійшов від Господа і покаявся. В апостолі Павлові — образ того, хто чинив опір проповіді Господній і потім увірував».
Два шляхи. Одна Церква.

II. УАПЦ: Церква, яка знала, чим є «ніч зречення»

Українська Автокефальна Православна Церква, якою керував Блаженніший Мефодій від 2000 до 2015 року, мала за плечима власну «ніч зречення» — і навіть не одну.
Перша УАПЦ, заснована 1921 року на Всеукраїнському Соборі в Софії Київській, була знищена радянськими репресіями на початку 1930-х. Митрополит Василь Липківський та сотні священиків розстріляні або заслані. Церква припинила існування під тиском влади, яка вимагала самоліквідації.
Відроджена 1990 року УАПЦ знову опинилася в ситуації канонічної невизначеності: без визнання Вселенського Патріархату, у стані розколотого українського православ’я, притисненого між Москвою і власним прагненням незалежності.
Митрополит Мефодій вважав головним завданням УАПЦ отримання канонічного визнання від Матері-Церкви — тобто від Константинополя. Він вважав, що давня Київська Церква має історичне право на автокефалію. Будучи Предстоятелем, він був готовим тимчасово відмовитися від автокефалії для того, щоб увійти до складу Константинопольського патріархату та здобути канонічне визнання.
Це рішення потребувало мужності особливого роду. Відмовитися від формальної автокефалії — заради автокефалії справжньої, канонічно визнаної. Погодитися на тимчасове приниження — заради майбутньої повноти. У цьому є щось глибоко петрівське: смиренність людини, яка вважає себе «негідною умерти так само, як Господь» — і просить розп’яти її головою вниз.
В численних документах, написаних Митрополитом Мефодієм або під його безпосереднім керівництвом, розкрито історичні та канонічні причини сучасної канонічної кризи українського православ’я, визначено головні помилки автокефального руху та шляхи їх подолання, окреслено еклезіологію відродження УАПЦ та входження цієї церкви у співпричастя зі Вселенським Константинопольським Патріархатом.
Блаженніший Мефодій помер 24 лютого 2015 року. Томос про автокефалію ПЦУ був підписаний 6 січня 2019 року. Він не дожив чотири роки.
Але робота була зроблена його руками.

III. Томос як «камінь»: богословська паралель

Коли читаєш слова Христа до Петра — «і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і сили пекла не здоліють її» (Мт. 16:18) — мимоволі накладаєш їх на канонічну логіку Томосу. Томос про автокефалію ПЦУ, підписаний Вселенським Патріархом Варфоломієм, спирався на один ключовий аргумент: у 1686 році Московський Патріархат здійснив анексію Київської митрополії через симонію, і Вселенський Патріархат у 2018 році анулював Синодальний лист 1686 року як такий, що грубо порушував права незалежної митрополії.
Інакше кажучи — «камінь» Київської Церкви завжди лежав на Константинопольському фундаменті. Москва не збудувала нічого нового — вона лише тимчасово закрила собою те, що вже існувало.
Блаженніший Мефодій це розумів. Саме тому він роками наполягав: шлях до канонічного визнання — через Константинополь, а не через Москву і не через самопроголошення.
Це — павлівська логіка. Апостол Павло отримав своє покликання не від дванадцяти учнів Христових, не від Єрусалимської церкви — безпосередньо від Христа, у видінні. Але він поїхав до Єрусалима, зустрівся з Петром і Яковом, представив своє благовістя «перед тими, що мали значення, — щоб не даремно бігти або не даремно бігав» (Гал. 2:2, пер. Огієнка). Він визнав важливість соборного підтвердження — навіть маючи особисте одкровення.
УАПЦ під керівництвом Блаженнішого зробила те саме: зберегла харизму автокефального покликання — і шукала соборного визнання.

IV. 24 лютого: дві дати, одне випробування

Є збіг, який не можна оминути. Блаженніший Митрополит Мефодій (Кудряков) помер 24 лютого 2015 року.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну розпочалося 24 лютого 2022 року.
Це не містика. Але це — привід для роздуму.
Людина, яка все своє служіння присвятила відриву Української Церкви від Москви і поверненню її до Константинопольської матері, пішла з цього світу рівно за сім років до того дня, коли Москва відкинула будь-які ілюзії щодо своїх намірів стосовно України.
Апостол Павло писав з римської в’язниці — знаючи, що його вб’ють — слова, які стали заповітом для всіх, хто після нього нестиме Євангеліє у світ ворожнечі: «Я добре змагався, дорогу скінчив, віру зберіг. А тепер чекає мене вінець праведності» (2 Тим. 4:7–8, пер. Огієнка).
Блаженніший Мефодій теж «дорогу скінчив». Не побачив Томосу. Не побачив початку повномасштабної війни. Але саме завдяки його роботі Українська Церква зустріла 2022 рік — канонічно визнаною, з власним Предстоятелем, поза орбітою Москви.
Він заклав камінь. Інші вже будують на ньому.

V. Павлів заповіт — і наш час

Митрополит Епіфаній, звертаючись до вірних у день Петра і Павла, сказав: «Кожен з нас, хоча і не має звання апостола, покликаний Богом бути Його посланцями у світі цьому. До всіх нас промовляє Христос, закликаючи бути світлом для світу і сіллю землі».
Це — пряме продовження думки, яку Блаженніший Мефодій формулював інакше, але про те саме: «Є постаті, яким судилося не лише увійти до історії, а й цю історію наперед визначити».
Петро і Павло визначили свою. Блаженніший Мефодій — свою. ПЦУ в час повномасштабної війни — визначає свою зараз, щоденно: у капеланстві, у похоронах героїв, у молитвах матерів.
Апостоли не зупинилися. Не зупинився Блаженніший. Не зупиняємося і ми.

МОЛИТВА ПАМ’ЯТІ

Господи, у день первоверховних апостолів Твоїх ми згадуємо всіх, хто ніс Твоє Слово в часи, коли це було небезпечно.
Згадуємо Блаженнішого Митрополита Мефодія — який «дорогу скінчив», не побачивши плодів своєї праці, але заклав каміння, на яких стоїть Помісна Церква України.
Молимо Тебе: прийми душу його в місця, де немає ні болю, ні печалі, ні зітхання — а лише безкінечне життя.
І дай нам, живим, мужність продовжувати те, що він розпочав.
Святі Петре і Павле — моліть Бога за Україну, за її Церкву, за її живих і полеглих. Амінь.

Публікація підготовлена редакцією Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова)
mefodiy.org.ua / 29 червня 2026 р.Б.