Москва знову хвилюється за чиюсь Церкву. Цього разу — за вірменську, розширюючи таким чином свою загальну географія занепокоєння…

Є тексти, які не треба читати до кінця. Досить першого абзацу, щоб зрозуміти: цей текст ти вже колись читав. Просто тоді в ньому стояло інше слово замість «Вірменія».

Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату митрополит Волоколамський Антоній заявив, що влада Вірменії тисне на Вірменську Апостольську Церкву, а держава грубо втручається в її внутрішні справи. Слова підібрані акуратно, тон — стурбований, майже батьківський. Так говорять про близького родича, який зв’язався з поганою компанією.

Українець, який останні десять років читав московські заяви про себе, впізнає цю інтонацію з першого такту. Про Україну там писали «гоніння». Про Вірменію пишуть «втручання». Змінилося одне слово. Не змінилося нічого.

І от у цьому й полягає найцікавіше. Не в самій заяві — заяв таких були сотні. А в тому, що географія московського занепокоєння розширюється рівно з тією швидкістю, з якою звужується простір московського впливу. Чим менше реальної влади — тим більше турботи про чужі Церкви.

Що там насправді коїться у Вірменії

Тут треба зупинитися й сказати чесно: у Вірменії справді відбувається важке. Не таке, як описує Москва, але важке.

Сьомого серпня цього року Католикос усіх вірмен Гарегін ІІ прийшов до суду. Не як гість, не як почесний свідок — як обвинувачений. Разом із ним обвинувачення висунули ще шістьом старшим клірикам Церкви, якій тисяча сімсот років і яка старша за саму вірменську державність у її нинішньому вигляді. Формальна фабула звучить майже канцелярськи: невиконання судового рішення про поновлення позбавленого сану єпископа. Загрожує до двох років.

Засідання, до слова, так і не почалося. Суддя заявив самовідвід і вийшов.

Це не поодинокий епізод. Архієпископа Мікаела Аджапахяна раніше засудили за заклики до повалення влади — вирок згодом скасували, справу відправили на новий розгляд. Архієпископ Баграт Галстанян, той самий, який у 2024 році вивів на вулиці Єревана десятки тисяч людей, сидить під домашнім арештом і чекає суду за звинуваченням у підготовці державного перевороту.

Увечері того ж дня Католикос служив в Ечміадзіні. Сказав, що влада намагається підірвати авторитет Церкви й підпорядкувати її своїй волі. Сказав спокійно. Люди слухали.

Але є й друга половина цієї історії, і без неї матеріал був би пропагандою, а не журналістикою

Вірменська влада не приховує, чому дивиться на власну Церкву з підозрою. Сьомого червня в країні пройшли парламентські вибори, і напередодні профільні європейські видання писали про підозри вірменської Служби національної безпеки: частину церковного керівництва підозрюють у роботі на російські інтереси. Персонально підозри стосувалися архієпископа Єзраса Нерсісяна — рідного брата Католикоса.

І ось тут сюжет складається в цілу картину. Бо саме з архієпископом Єзрасом митрополит Антоній зустрічався в московському вірменському храмі в січні цього року. Саме після тієї зустрічі РПЦ уперше публічно заявила про «глибоке занепокоєння» вірменськими справами.

Наголосимо прямо, бо це важливо: підозри спецслужби — це не вирок суду. Ніхто нічого не довів. Ми не беремося судити ні вірменську владу, ні вірменських архієреїв — це їхня держава, їхня Церква і їхня внутрішня біда, у яку сторонньому лізти негідно.

Ми говоримо про інше. Про те, чий голос раптом залунав над цією бідою і навіщо.

Найкращий доказ лежить у липні 2025 року

Двадцять шостого липня минулого року митрополит Антоній Севрюк був на аудієнції у Папи Римського Лева XIV. Перша офіційна зустріч ієрарха РПЦ із новим Понтифіком, велика подія для Москви, багато фотографій.

Про що говорив митрополит із Папою? Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату сам про це повідомив: про переслідування Української Православної Церкви Московського патріархату в Україні. Про тиск. Про втручання держави в церковні справи.

Минув рік. Той самий чоловік, той самий кабінет, той самий словник. Тільки країна інша.

Це не збіг і не риторична незграбність. Це шаблон. Документ, у який підставляють назву держави, як у бланк. І кожен, хто чув його про себе, впізнає його, звернений до сусіда.

Тим часом у Римі роблять зовсім іншу роботу

Про роль Ватикану в цій війні у нас люблять сперечатися абстрактно: чому мовчить, чому не засудив, чому не став посередником. Абстракції зручні, бо звільняють від необхідності дивитися на факти.

А факти такі. Ватикан пропонував себе як майданчик для прямих переговорів — Москва відмовилася, пояснивши, що Святий Престол розташований у столиці країни-члена НАТО. Пізніше Папа Лев XIV публічно визнав, що пряме посередництво зараз нереалістичне. Визнав чесно, без пафосу і без обіцянок, яких не міг би виконати.

І тоді Рим зайнявся тим, що міг.

У липні цього року кардинал Маттео Марія Дзуппі вчетверте приїхав в Україну. Чотири дні. Зустрічі з міністром закордонних справ, участь у Дні Української Державності, розмови про репатріацію тіл загиблих. Родичі полонених просили кардинала домогтися доступу до російських в’язниць.

А ще він поїхав у табір тримання військовополонених. І привіз людям, які там сидять, послання солідарності від Папи Римського і дрібний подарунок — брелок, як знак надії повернутися додому.

Можна скільки завгодно іронізувати над брелоком. Але ось вам два способи бути Церквою під час війни, поставлені поруч.

Одна структура їздить світом і розповідає, як її кривдять. Друга їздить у табори і шукає чужих дітей.

Одна вимагає визнати свої права на землі, які ніколи їй не належали. Друга просить дозволу зайти у в’язницю.

Різниця тут не дипломатична і не політична. Вона богословська.

Бо Церква, яка століттями обслуговувала державний інтерес, поступово втрачає здатність говорити правду. Спершу вона втрачає голос. Потім — вірних. І коли така структура починає говорити про свободу Церкви, це звучить, як лекція про тверезість від людини, яка щойно вийшла з-за столу.

У московських заявах про Вірменію немає жодного слова про Україну. Жодної цифри. Жодного імені. Тим часом ООН фіксує, що червень цього року став одним із найкривавіших для українських цивільних від квітня 2022-го. Понад шістнадцять тисяч загиблих мирних людей від початку повномасштабного вторгнення. Понад вісімсот дітей.

Про це занепокоєння немає.

Коментар голови Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталії Шевчук

«Митрополитові Антонію і всьому Московському патріархату доведеться врешті засвоїти одну просту річ. Час, коли Москва вирішувала, якою бути Церкві в Україні чи у Вірменії, минув. Не Москва подарувала нам нашу Церкву — і не Москві її забирати.

Не в Москві визначатимуть, якою мовою українцеві молитися Богові, де проходять наші церковні кордони, кого нам обирати Предстоятелем і з ким мати євхаристійне спілкування. Ми не просимо дозволу. Ми його вже не просимо стільки років, що там, здається, досі не звикли.

Десятиліттями Російська Церква говорила про Україну як про власність. Називала нашу землю канонічною територією, розпоряджалася українським православ’ям і, схоже, сама щиро повірила, що це назавжди. Вічність виявилася коротшою, ніж розраховували.

Ми не втручаємося у вірменські справи. Це не наша держава, не наша Церква і не наш суд. Але ми впізнаємо цей сценарій, бо прожили його першими. І коли той самий текст, слово в слово, застосовують до іншого народу, стає остаточно ясно: справа ніколи не була в канонах. Справа була у впливі.

Ми бачимо й інший приклад того, як Церква поводиться під час війни. Святий Престол не оголошує себе арбітром чужих кордонів і не роздає нікому автокефалій. Він займається полоненими, викраденими дітьми й тілами полеглих. Оце і є мова Євангелія в час війни — не заяви, а конкретні люди, повернуті додому.

Українці заплатили за право бути господарями у власному домі надто дорого, і платять досі. Наші захисники віддають за це життя, і кожне таке життя безцінне. Після такої ціни ніхто в Москві більше не визначатиме, якою має бути наша Церква. Це вже не предмет переговорів.

Митрополитові Антонію ми порадили б менше дивитися на Україну та Вірменію і уважніше — на власну Церкву. Там причин для занепокоєння вистачить надовго.

І молитися. Обов’язково молитися. Бо право командувати нами Москва втратила не сьогодні. Просто помітили це там лише тепер».

Наталія Шевчук, голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Післямова

Православна Церква України отримала Томос шостого січня 2019 року і посідає п’ятнадцяте місце в Константинопольському диптиху. Її автокефалію визнали Вселенський і Александрійський патріархати, Елладська та Кіпрська Церкви. Процес визнання триває — повільно, з боями, з тиском на кожну помісну Церкву, яка наближається до цього рішення.

Але триває.

І поки в Москві пишуть чергову заяву про занепокоєння, підставляючи в бланк нову назву країни, варто пам’ятати просту річ. Занепокоєння — це не турбота. Це звук, який видає імперія, коли з-під неї виходить земля.