Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія відповів на інтерв’ю митрополита Черкаського і Канівського Феодосія грецькому порталу Romfea.gr.

«Митрополит Феодосій має право говорити. Ми будемо захищати це право саме тому, що Україна — не Росія. Але й ми маємо право відповідати», — йдеться в заяві Фонду.

Що саме сказали грекам

Інтерв’ю виходило на Romfea.gr у вересні 2026 року. Перша частина датована 7 вересня.

Митрополит Феодосій заявив, що в Україні відбувається справжній геноцид мільйонів вірян Української Православної Церкви. За його словами, бути членом цієї Церкви небезпечно для життя навіть для мирянина.

Він стверджує, що політики та ЗМІ розпалили в українському суспільстві ненависть до його Церкви. І що проти найбільшої релігійної конфесії в Україні відбувається спланований та жорстокий акт геноциду.

Раніше в інтерв’ю тому ж порталу він звинувачував українську владу в організації гонінь через спецслужби та, за його словами, підконтрольну їй ПЦУ.

Це не внутрішня українська дискусія. Це послання до грецькомовної православної аудиторії, яка не має власних інструментів перевірки.

Чому Фонд відповідає

Друга частина інтерв’ю містить ширшу історичну конструкцію. Владика переконує закордонну аудиторію, що його Церкву переслідують в Україні фактично від 1992 року. А повномасштабна війна лише прискорила давно розпочаті гоніння.

Саме ця теза стала приводом для заяви Фонду.

«Є в цій розповіді одна деталь, яку грецькому читачеві варто знати», — зазначено в документі.

Фонд нагадує факт із офіційної біографії митрополита. Значну частину 1990-х Феодосій провів не в українському церковному середовищі, а в Росії.

З 1994 року він навчався в Калузі, там був пострижений у чернецтво і рукоположений. Закінчив Калузьку духовну семінарію, служив у Калузькій єпархії, вступив до Московської духовної академії. До України його направили лише у серпні 2001 року.

«Перед великою історичною розповіддю про “гоніння з 1992 року” варто відповісти на просте питання: а звідки ви, владико, знаєте про них?»

Свідчення з перших рук

Фонд має право говорити про ті роки не з переказів.

У 2000–2015 роках його представники щоденно працювали поруч із Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Мефодієм.

«Ми бачили цю Церкву зсередини — не в урочистих фотозвітах, а в її щоденному житті. Знаємо, як вона молилася, де жила, що мала і чого не мала».

Далі в заяві йде опис, якого немає в жодному офіційному звіті тих років. Предстоятель УАПЦ роками жив у скромному готельному номері. Церква не мала ні резиденції, ні адміністративного центру, ні ресурсів, співмірних з іншими юрисдикціями.

Послів, дипломатів і політиків Блаженніший Мефодій приймав у каретній Андріївської церкви — маленькому приміщенні під сходами. Стіл, дві ніші для книжок, рукомийник, туалет. На стіні — портрет Вселенського Патріарха Варфоломія.

Це був фактичний кабінет Предстоятеля УАПЦ.

Ціна щоденного служіння

Заява перелічує те, з чого складалося життя Церкви в Андріївській: комісії, рапорти, фотографування, обмеження годин богослужінь, суперечки за підсвічники і кадіння.

Музейний персонал демонстративно голосно розмовляв під час богослужіння і читання Святого Євангелія. Були проблеми з електрикою та трансляціями. Право на прямий ефір на Різдво чи Пасху доводилося виборювати.

Роками тривала боротьба за кілька кімнат на Трьохсвятительській — щоб Предстоятель мав кабінет, а духовенство, водії та іподиякони мали де переодягнутись.

Це не гоніння. Це те, як виглядає Церква без ресурсу, без державного протоколу і без покровителів.

Три питання без відповіді

Фонд ставить митрополиту Феодосію три питання про його власну Церкву.

«Хто з її Предстоятелів жив роками у звичайному готельному номері? Хто приймав дипломатичний корпус у кімнаті 3 на 5 метрів біля туалету? Хто виборював право на кілька годин богослужіння у своєму єдиному кафедральному храмі столиці?»

УПЦ мала Лаври, монастирі, резиденції, величезну мережу парафій і доступ до найвищих державних кабінетів. Українські президенти приходили на її богослужіння, її ієрархи були частиною державного протоколу.

«Втрату колишнього становища не слід називати гонінням. Втрата привілею — ще не мучеництво».

Автокефалія, яка вижила

Тут проходить головна лінія цієї розмови, і вона важливіша за особисту полеміку.

Українська автокефалія не з’явилася у 2018 році. Вона пройшла через ХХ століття в одній конкретній Церкві — тій, яку розстрілювали, забороняли і виганяли.

«За нею — радянські тюрми, табори і катівні. Розстріляне духовенство. Знищені церковні структури. Єпископи і священники, яких ламала репресивна машина. Вигнання. Діаспора», — йдеться в заяві.

Десятиліттями УАПЦ жила без держави, поза Україною, лише тому, що знаходилися люди, які відмовлялися дозволити їй померти.

Коли вона повернулася до незалежної України, на неї не чекали Лаври, резиденції, кортежі й державний ресурс. Вона починала майже з нічого.

Але напрям був визначений від початку. Блаженніший Мефодій заповідав об’єднання в єдину помісну Церкву, канонічно визнану Вселенським Православ’ям. І поставив умову: жодних рішень про поєднання з іншими юрисдикціями без канонічного благословення Вселенського Патріарха Варфоломія.

Саме так і сталося. У грудні 2018 року УАПЦ увійшла до Православної Церкви України — тією дорогою, яку вказав її Предстоятель.

«Ми знали, куди йдемо. До незалежної Української Церкви. До канонічного визнання. До Константинополя. Не до Москви».

Ціна, якої не було двадцять років тому

Сьогодні ця розмова має інший вимір.

«За право України існувати зараз платять кров’ю», — наголошує Фонд.

Найкращі сини і доньки країни лягають у землю не за геополітичні конструкції. Вони віддають життя за те, щоб Україна залишилася Україною: зі своєю державою, мовою, культурою і незалежною Церквою.

«Море української крові вже відділяє нас від світу, в якому хтось міг дозволити собі не визначатися, де закінчується його Україна і починається Москва».

Саме тому Фонд вважає неприйнятним, коли український архієрей у грецькому медіа малює Україну державою-гонителем. І майже не залишає у своїй картині місця для контексту російської війни та історії привілейованого становища власної церковної структури.

Вимога до держави

Окремий пункт заяви адресований не Церкві, а українській владі.

Фонд наполягає: правоохоронним органам давно час дати суспільству зрозумілу правову відповідь щодо багаторічних проваджень навколо митрополита Феодосія.

«Або довести висунуті обвинувачення в незалежному суді, або визнати, що держава не здатна їх довести».

Нескінченна процесуальна вистава однаково руйнує довіру і до держави, і до правосуддя. Саме вона дає матеріал для інтерв’ю на кшталт того, що вийшло в Греції.

Різниця між Голгофою і привілеєм

Завершується заява прямим зверненням до владики.

«Не треба розповідати нам, що таке виживати. Наша Церква виживала там, де щури здихали. Її розстрілювали — вона молилася. Її забороняли — вона існувала. Її виганяли з Батьківщини — вона берегла Україну в діаспорі. Вона повернулася додому майже без нічого — і знову вистояла».

І останнє, що формулює Фонд:

«УАПЦ знає, що таке гоніння. І саме тому ми знаємо різницю між Голгофою — і втраченим привілеєм».

Заяву підписала голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук, перший помічник Предстоятеля УАПЦ Блаженнішого Митрополита Мефодія у 2000–2015 роках.