Боротьба за незалежність Української Церкви від Московського патріархату — це не подія одного дня, а процес, що тривав понад століття. Його витоки сягають 1917 року. Після Лютневої революції та утворення Центральної Ради українське духовенство й миряни вперше отримали реальну можливість порушити питання церковної автокефалії на офіційному рівні.

Собор, перерваний терором

У січні 1918 року, на Різдвяні свята, було скликано перший Всеукраїнський православний церковний Собор. Його роботу перервала більшовицька окупація Києва та організований більшовиками терор. Жертвою цього терору став Митрополит Київський Володимир (Богоявленський).

Засідання Собору вдалося відновити лише влітку 1918 року — вже за часів Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.

Підтримати молитву

Слово Гетьмана

6 липня 1918 року Гетьман Павло Скоропадський виступив на Соборі. Він рішуче підтримав ідею створення Української Автокефальної Православної Церкви, незалежної від Москви. Гетьман заявив:

«Бажаю, аби всі діла Української церкви рішались тут, у нас, в Україні. І тоді тільки будуть корисні наслідки і вашої праці, і бажання народу».

Скоропадський розумів: Церква мала стати опорою молодої держави. З цією метою було створене Міністерство ісповідань, яке очолив професор Василь Зіньківський — постать, добре відома в колах українського церковного руху.

Від компромісу до закону

Підтримка Гетьмана мала практичний наслідок: 9 липня 1918 року затвердили компромісний статут про Тимчасову Найвищу Управу Православної Церкви в Україні. Церква здобула часткову автономію в межах російської патріархальної системи. Це був лише проміжний етап: проросійський єпископат категорично виступав проти повного відокремлення.

12 листопада 1918 року, за кілька днів до утвердження Директорії, Міністерство ісповідань ухвалило законопроєкт «Про правне становище Православної Церкви в Українській Державі». Документ визнавав православну церкву «первостатейною» й автономною. Вона освячувала загальнодержавні акції, провадила релігійне виховання у школі та війську, а її свята ставали державними вихідними днями.

1 січня 1919 року Директорія УНР ухвалила Закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви». Закон визначав: вища церковна влада в Україні звільняється від залежності від Всеросійського Патріарха і переходить до Всеукраїнського церковного Собору. Міністром культів і віросповідань став Іван Липа. Утім, через безперервні бойові дії та боротьбу УНР за власне існування, ці норми переважно залишалися декларативними.

1921 рік: повна автокефалія

Процес завершився в жовтні 1921 року. Під час Першого Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ була проголошена повна автокефалія української церкви від російської. Російський єпископат саботував Собор, тому було ухвалено рішення звернутися до давньої традиції Александрійської церкви — висвяти єпископів через групове рукопокладання священників. Першим митрополитом Київським і всієї України УАПЦ став протоієрей Василь Липківський.

Століття по тому

Шлях, розпочатий на Соборі 1918 року, тривав ще майже сто років. Ідея, яку відстоював Гетьман Скоропадський, була простою: справи Української Церкви мають вирішуватись в Україні. Ця ідея знайшла своє канонічне завершення 2019 року, коли Вселенський Патріархат надав Томос про автокефалію Православній Церкві України.

Фонд пам’яті Блаженного Митрополита Мефодія вшановує цю столітню традицію боротьби за церковну незалежність як частину живої спадщини, яку продовжує Православна Церква України сьогодні.