Голова Фонду пам’яті Блаженнішого митрополита Мефодія Наталія Шевчук відреагувала на публікацію Євстратія Зорі щодо подій у Тбілісі, порушивши питання церковної дипломатії, відповідальності та внутрішньої єдності Православної Церкви України.

У своєму зверненні Наталія Шевчук закликала до чесної розмови про відповідальність, результати Томосу та майбутнє міжцерковного діалогу в українському православ’ї

НАТАЛІЯ ШЕВЧУК ВІДРЕАГУВАЛА НА ДОПИС МИТРОПОЛИТА ЄВСТРАТІЯ ЗОРІ ПРО ПОДІЇ У ТБІЛІСІ

На офіційній Facebook-сторінці митрополита Євстратія Зорі — одного з найбільш публічних і впливових ієрархів Православної Церкви України, заступника голови Управління зовнішніх церковних зв’язків ПЦУ — було оприлюднено великий коментар щодо служіння у Тбілісі під час інтронізації нового Католікоса-Патріарха Грузії.

Підтримати молитву

У своєму дописі владика Євстратій акцентував увагу на тому, що представники Московського патріархату відмовилися співслужити разом із представником Вселенського Патріарха, а також провів паралелі з поведінкою митрополита Сергія Генсицького з УПЦ МП.

Як людина, яка добре розуміє внутрішні процеси українського православ’я, і як голова Фонду пам’яті Блаженнішого митрополита Мефодія, не можемо не відреагувати на цей текст.

Нижче — наша повна позиція щодо цієї публікації та того, до чого може привести подібна риторика всередині ПЦУ.

Наталія Шевчук, голова Фонду пам’яті Блаженнішого митрополита Мефодія:

Владико Євстратію, Ваш аналіз ситуації з митрополитом Сергієм Генсицьким канонічно коректний. Восьме Апостольське правило справді однозначне: ієрарх, який без поважної причини ухиляється від євхаристійного спілкування там, де служить законний архієрей, підпадає під церковне осудження. УПЦ в канонічній єдності з МП у Тбілісі обрала Москву — і це зафіксовано. Ви це правильно назвали своїми іменами.

Але є червона лінія, яку Ви свідомо оминаєте.

Патріарх Варфоломій надав Томос не переможцям над переможеними. Він надав його всім трьом гілкам українського православ’я — УПЦ КП, УАПЦ і тій частині УПЦ МП, яка мала мужність обрати Україну. Це був акт соборності, а не тріумфу однієї традиції над іншою. Вселенський Патріарх відкрив двері для всіх — і досі тримає їх відкритими. Питання в тому, що робите з цими дверима Ви.

Бо те, що ми спостерігаємо роками з Вашого боку — це не церковна дипломатія. Це токсична полеміка, яка розпалює всередині ПЦУ ту саму ненависть і страх, що нібито засуджує. Чи сприяє така риторика об’єднанню з тими парафіями УПЦ МП, які вагаються? Чи відкриває вона серця священиків, які виросли в іншій традиції, але люблять Україну? Відповідь очевидна. Двері відкриті на словах — а на ділі в хід іде зневага, ярлики і демонстрація вищості. І люди це бачать.

Тепер — питання, яке Ви воліли б оминути.

У 2017 році Ви особисто були учасником таємного діалогу з Московським Патріархатом за дорученням Патріарха Філарета — без координації з українською державою і на умовах, продиктованих Москвою. Лист Філарета до Кирила написаний, за Вашими власними словами, «на прохання з МП». Ініціатива — з Москви. Секретність — на користь Москви. Мета — отримати визнання УПЦ КП через Москву, на випередження Офісу Президента.

Той, хто сьогодні гнівно викриває інших за московську залежність — сам у критичний момент діяв у фарватері московської церковної дипломатії. І досі не дав публічної відповіді: що саме він робив, які повноваження мав і перед ким звітував.

Nemo iudex in causa sua — ніхто не може бути суддею у власній справі. Це не просто правовий принцип. Це питання особистої чесності.

І наостанок — про плоди.

Сім років від Томосу. Чотири визнання з п’ятнадцяти. Грузинська церква, про тбіліську літургію якої Ви так натхненно пишете, ПЦУ досі не визнає. Ви є заступником голови Управління зовнішніх церковних зв’язків з 2019 року. Канонічна відповідальність за відсутність плодів лежить не на пастві — а на тому, кому довірено служіння.

В ПЦУ є ієрархи — митрополит Симеон (Шостацький), митрополит Олександр (Драбинко) — з реальним міжнародним авторитетом і особистими багаторічними зв’язками. Люди, здатні не описувати, хто де стояв у Тбілісі — а бути там і представляти Церкву. Можливо, час чесно говорити про передачу повноважень туди, де є реальна спроможність.

Бо білий клобук, владико, — це не зцілення від комплексів. Це відповідальність. І вона вимірюється не кількістю і якістю дописів у Facebook — а кількістю реально відчинених дверей для Церкви Христової, для нашої Української Церкви.

Блаженніший митрополит Мефодій вчив просто: справжній церковний дипломат відкриває двері — а не розповідає про причини, чому вони зачинені, і не ображає тих, хто стоїть на порозі.

Наталія Шевчук,
голова Фонду пам’яті Блаженнішого митрополита Мефодія

Пресслужба Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія