«Хату, де народився перший Патріарх Київський і всієї України, виставили на аукціон. І ніхто з церковного керівництва не підняв голосу. Ні Предстоятель, ні Священний Синод, ні місцевий архієрей. Нам кажуть: це справа міськради. Але пам’ять про Патріарха — не справа міськради. Це справа Церкви. І якщо Церква мовчить, коли з молотка йде її історія, то виникає просте запитання: а чи потрібна їй ця історія взагалі?»

Цими словами голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Михайлівна Шевчук відреагувала на новину з Полтави. 28 жовтня на платформі Prozorro.Sale відбудеться аукціон із продажу так званої Хати Патріарха Мстислава на вулиці Патріарха Мстислава, 13. Йдеться про нежитлові приміщення площею 79,5 квадратного метра. Стартова ціна — 525 тисяч 300 гривень без ПДВ.

Рішення про продаж Полтавська міська рада ухвалила 2 жовтня 2026 року. Будинок має статус об’єкта культурної спадщини. Покупець має укласти охоронний договір, провести реставрацію і забезпечити постійну роботу «Музею Патріарха Мстислава».

У цьому домі 10 квітня 1898 року народився Степан Скрипник. Його мати була рідною сестрою Симона Петлюри. Юнак воював за Українську Народну Республіку, був особистим ад’ютантом Головного отамана, у Польщі обирався послом до сейму і захищав права українців. У 1942 році він прийняв чернечий постриг з ім’ям Мстислав, був висвячений на єпископа і того ж року заарештований гестапо. Згодом очолював українські православні церкви Канади і США. У 1990 році Всеукраїнський православний собор обрав його Патріархом Київським і всієї України Української автокефальної православної церкви. Саме він передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

Про те, чому продаж батьківської хати Патріарха — не поодинокий епізод, а частина ширшої тенденції, ми говоримо з Наталією Шевчук. У 2000–2015 роках вона була першим помічником Предстоятеля УАПЦ Блаженнішого Митрополита Мефодія.

Пані голово, міськрада зобов’язала майбутнього власника зберегти музей. Хіба цього недостатньо?

На папері все виглядає пристойно. Але ми знаємо, як працюють такі зобов’язання, коли святиня опиняється в приватних руках. Сьогодні власник обіцяє музей, завтра продає приміщення далі, післязавтра нікому вже немає діла до охоронного договору. Пам’ять не можна віддати на добру волю покупця. Її мають берегти ті, для кого вона жива. І першою такою інституцією мала б бути Церква, яку Патріарх Мстислав очолював.

Майно комунальне. Що могла зробити Церква?

Дуже багато. Звернутися до міськради з проханням передати будинок церковній громаді чи музейній установі. Взяти участь в аукціоні. Нарешті, просто публічно сказати: ми не байдужі, ми хочемо зберегти цей дім. Минуло десять днів від новини — і жодного слова. Жодної заяви Синоду, жодного звернення єпархії.

Пів мільйона гривень. Скажіть чесно, це велика сума для Церкви? Для Церкви, де знаходять кошти на дорогі автомобілі, на коштовні панагії, на облачення, гаптовані так, що вже не знають, чим іще здивувати одне одного? На все це гроші є. А на хату, де народився перший Патріарх, — немає. Це питання не грошей. Це питання цінностей.

Ви говорите про тенденцію. Що маєте на увазі?

Те, що ми бачимо роками і на що вже немає сил дивитися мовчки. Пам’ять про попередників, про Українську автокефальну православну церкву, про людей, які зберегли ідею помісності в найтяжчі часи, — сьогоднішньому керівництву просто не потрібна. Музеї не потрібні. Хати, де народилися великі постаті, не потрібні. Монастирі, які наші попередники виборювали десятиліттями, — теж не потрібні.

Я можу говорити конкретно, бо пройшла це особисто. У 2002 році Блаженніший Митрополит Мефодій домігся передачі Церкві руїн палацу в Ниркові на Тернопільщині. Народ називає це місце Червоногородським замком. Там постав Свято-Петро-Павлівський чоловічий монастир. У 2016 році це майно опинилося в приватному товаристві. Ми роками боролися через суди. У 2020 році господарський суд визнав той правочин недійсним, апеляційний суд це рішення залишив у силі.

Майно повернули Церкві.

А далі?

А далі 14 травня 2024 року в Митрополичому домі за участю Митрополита Епіфанія підписали меморандум із приватним благодійним фондом. 9 березня 2026 року єпархія за нотаріальним договором продала руїни палацу цьому фонду за 1 мільйон 134 тисячі гривень. Те, що ми повертали через суди майже десять років, віддали добровільно. У договорі є пункт про безоплатне користування для монастиря. Але це лише договірне зобов’язання, а не право власності. Святиня, яку Митрополит Мефодій передав Церкві, Церкві вже не належить.

Ви зверталися до правоохоронців?

Так. Наше звернення у 2017 році стало підставою для кримінального провадження. Ми писали в Національну поліцію, міністру внутрішніх справ, у церковні інстанції. І щоразу, коли від церковного керівництва потрібна була участь, вона відмовлялася. У 2017 році єпархіальні збори вирішили не порушувати кримінальної справи «для уникнення скандалів». У 2018 році — офіційна відмова на бланку єпархії. У 2025 році представник єпархії двічі в суді вимагав закрити справу. У грудні суд її закрив, так і не розглянувши по суті.

Пиши, не пиши. Звертайся, не звертайся. Порушуй кримінальні провадження, роби журналістські розслідування. Усе впирається в глуху стіну. Ані пари з вуст, жодної заяви.

Чому, на вашу думку, пам’ять про УАПЦ так важлива саме сьогодні?

Бо без неї не було б Томосу. Автокефалія не впала з неба у 2019 році. Її виносили на своїх плечах люди, яких переслідували, ув’язнювали, виганяли з рідної землі. Патріарх Мстислав пройшов гестапо і еміграцію, щоб наприкінці життя повернутися в Україну й очолити свою Церкву. Блаженніший Митрополит Мефодій п’ятнадцять років вів УАПЦ і заповідав нам слова: один народ, одна мова, одна церква. Вони будували. А тепер ми бачимо, як побудоване ними тихо розпродають.

І найстрашніше — щоб ніхто навіть не помітив. Без гучних рішень, без пояснень. Сьогодні хата Патріарха, вчора монастир, завтра щось іще. А після цього — випалена пустеля. І таке враження, що після сьогоднішнього керівництва хоч потоп.

В Україні війна. Православна Церква України приймає парафії, храми, собори, які переходять від Московського патріархату. Ви бачите в цьому зв’язок?

Я ставлю запитання, на яке не маю відповіді. Для чого ви все це приймаєте? З якою метою? Щоб потім так само продати за безцінь, як продали монастир у Ниркові? Невже вам мало? Невже ніяк не наїстеся?

Люди віддавали ці храми з болем. Вони йшли з Московського патріархату не до нових господарів майна, а до своєї Церкви. Вони вірили, що тепер святиня буде в надійних руках. Якщо ж і ці храми колись підуть з молотка, то що ми скажемо людям? Що ми скажемо воїнам, які віддають життя за цю землю, з її храмами, монастирями і хатами, де народжувалися наші патріархи?

Що ви хотіли б сказати тим, хто сьогодні керує Церквою?

Лише кілька запитань. Що ви залишите після себе? Хто вас згадає? Хто згадає вас добрим словом?

Ви виховуєте студентів, молодих священиків. На яких цінностях? Якщо вони бачать, що святиню можна продати, а пам’ять Патріарха нічого не варта, то яких пастирів ми отримаємо за двадцять років? Церква — це не майновий холдинг. Церква живе пам’яттю. Ми щодня молимося «вічная пам’ять». Як можна співати ці слова в храмі й водночас віддавати на аукціон дім того, кого поминаєш?

Чого вимагає Фонд?

Ми закликаємо Предстоятеля і Священний Синод Православної Церкви України публічно висловити позицію щодо хати Патріарха Мстислава ще до 28 жовтня. Закликаємо Полтавську міську раду зупинити аукціон і шукати шлях передати будинок тим, хто гарантує музей не на папері, а в житті. І закликаємо всіх, кому не байдужа наша історія, не мовчати.

Ми не претендуємо на чуже. Ми лише хочемо, щоб пам’ять про тих, хто вистраждав нашу Церкву, не продавали з молотка. Бо народ, який розпродає своїх святих і своїх патріархів, рано чи пізно залишається без коріння. А дерево без коріння падає від першого вітру.

Редакція mefodiy.org.ua готова оприлюднити позицію Православної Церкви України, Полтавської єпархії та Полтавської міської ради щодо долі Хати Патріарха Мстислава.