Пересопницьке Євангеліє – визначна рукописна пам’ятка староукраїнської літературної мови та мистецтва, це переклад Євангелія мовою, близькою до народної.

Пересопницьке Євангеліє – книга вагою 9 кг 300 г, писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм – символ духовної спадкоємності та давньої культурної традиції України. Книгу створено на Волині за меценатством княгині Анастасії Юріївни Заславської-Гольшанської та князів Чарторийських – Івана Федоровича та Євдокії. Всі сторінки фоліанта (а їх 964) написано на пергаменті – у XVI ст. цей матеріал був набагато міцнішим і дешевшим за папір. У виготовленні рукопису переплелися, з одного боку, традиція переписування євангельських текстів, а з другого – завдання створити шедевр рукопису та мистецтва створення книги.

2001 року Інститутом української мови видано транслітерацію книги. 2008-го Київська митрополія Української Православної Церкви спільно з Національною академією наук України та Видавничим домом «АДЕФ-Україна» випустили факсимільний варіант Пересопницького Євангелія. Для відтворення повнокольорових пергаментних сторінок Євангелія знайдено папір, який цілком відповідає пергаменту за тактильними властивостями та фактурою.

Рукопис орнаментовано, прикрашено високохудожніми кольоровими заставками та мініатюрами. За красою оформлення Пересопницьке Євангеліє не має рівних серед українських рукописів. Зміст рукопису – традиційне четвероєвангеліє. Своєрідним є вміщення перед кожним Євангелієм так званих сумаріїв – короткого змісту розділу.

Ця книга є проривом у середньовічній свідомості та водночас – адаптацією книжкової церковнослов’янської мови до живої народної. В цьому її унікальність і наукова цінність.

У православній рукописній традиції переписування книг Святого Письма завжди було особливою роботою, де авторство не вказувалося. Така анонімність є характерною особливістю середньовічної християнської культури: скромність, відмова від індивідуальності особи, благоговіння та відповідальність за кожне написане слово. Пересопницьке Євангеліє – одна з небагатьох рукописних книг, історія якої відома нам принаймні частково. Інформацію про те, коли, де й завдяки кому створено Пересопницьке Євангеліє, можна знайти на останній сторінці книги.

За історичною важливістю рукопис, який деякі науковці називають Двірецько-Пересопницьким, можна порівняти з Реймським Євангелієм – також визначною пам’яткою українського книгописання першої половини XI ст. Нині один з найдавніших вітчизняних манускриптів з бібліотеки Ярослава Мудрого належить Франції. Донька київського князя Анна Ярославівна, виходячи заміж за короля Генріха I, привезла на береги Сени коштовне Євангеліє, написане старослов’янською. На ньому вона присягала під час шлюбної церемонії в Реймському соборі. Починаючи з Генріха I, від 1027 року, Реймс стає постійним місцем коронації французьких монархів, які аж до Людовика XIV, вступаючи на престол, клялися на Біблії з Києва.

Робота над рукописом

Роботу над рукописом розпочато 15 серпня 1556 року в Дворецькому монастирі князів Заславських при церкві Святої Трійці (сьогодні це село Дворець Ізяславського району Хмельницької області). Саме тоді написано Євангеліє від Матфія і першу половину тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу було припинено і відновлено лише 1561 року в Пересопницькому монастирі при церкві Різдва Богородиці (сьогодні це село Пересопниця Рівненської області). Тут дописано Євангеліє від Марка, завершено Євангелія від Луки та Іоанна, післямова до пам’ятки та Місяцеслів. Весь процес завершився 29 серпня 1561 року.

Давнє місто Пересопниця на високому березі, де перетинаються річки Стубла і Горинь, було колись замком, оточеним стінами та оборонним земляним валом, «переспоєм» (звідси й назва Пересопниця). З XII ст. місто є резиденцією багатьох великих князів – В’ячеслава, синів Юрія Долгорукого – Гліба і Андрія, Ізяслава Мстиславовича, Галицького Данила Романовича.

Засновники проекту видання рукопису – відомі волинські меценати: княгиня Анастасія Юріївна Жеславська-Гольшанська та князі Чарторийські. Про княгиню Жеславську (Заславську) в післямові до Євангелія повідомляється, що вона прийняла чернечий постриг з ім’ям Параскева і стала ігуменею цього монастиря.

Традиційно вважається, що над створенням Євангелія працювали архімандрит Пересопницького монастиря Григорій і писар Михайло Васильович, син протопопа Сяноцького. Робота над рукописом була кропіткою. Можна лише уявити, як зранку, помолившись, чернець щодня старанно виписував на пергаменті пізнім уставом (чорним чорнилом і циноброю – червоною фарбою) літеру за літерою.

На розграфлених аркушах пергаменту Михайло Васильович із невідомим писарем старанно виводили уставним письмом слова попередньо підготовленого архімандритом Григорієм перекладу «для ліпшого врозумлення люду християнського посполитого», як пояснюється в післямові.

Учені-палеографи, що аналізували почерк Євангелія, висунули гіпотезу: можливо, переписувачів було декілька. Невідоме й ім’я художника, який написав чотири мініатюри євангелістів і декорував перші сторінки Євангелія з використанням рослинних орнаментів.

Мініатюри по сусальному золоту

Пересопницьке Євангеліє й досі привертає увагу дослідників. Понад 30 років вивчала манускрипт Інна Чепіга, що уклала лексичний словник.

З відомих сьогодні манускриптів лише Пересопницьке Євангеліє залишило власне переклад старослов’янської мови на українську книжну. Відтоді з’являються інші рукописи, які нині фігурують як переклади Святого Письма. Найближче за текстом та оформленням до Пересопницького Євангелія – Волинське Євангеліє 1571 року, що наприкінці XIX ст. належало члену Розпорядчого комітету Волинського церковно-археологічного товариства протоієрею Миколі Трипольському. Однак доля книги після Першої світової та революції невідома. Вважається, що вона була списком із Пересопницького Євангелія.

Не меншу культурну цінність має художнє оформлення пам’ятки. Зображення чотирьох євангелістів на початку кожної з чотирьох книг Євангелія та орнаменти зі стилізованих рослинних мотивів, якими прикрашено початкові сторінки текстів, є прикладом ренесансного стилю в українському образотворчому мистецтві XVI ст. Упродовж багаторічних досліджень чи не найбільшою інтригою залишалося питання авторства художнього оформлення рукопису, яке перегукується з українською вишивкою і за кольорами (чорним і червоним), і за орнаментом.

Манускрипт – це чотири Євангелія, кожному з яких передують покажчик глав і передмова. Текст книги поділено на глави, які починаються з короткого змісту викладу глави. Пам’ятку прикрашають чотири майстерно виконані мініатюри євангелістів. Кожну з мініатюр виписано на суцільному золотому тлі різнокольоровими фарбами. Малюнки прикрашено рослинним орнаментом.

Тривалий час ім’я майстра, автора мініатюр, залишалося невідомим. Встановив його художник із Дрогобича Лев Скоп. Чималий досвід роботи реставратором ікон допоміг йому вивчити авторський почерк різних художників і точніше датувати ікони. З-поміж робіт реставратор вирізнив стиль одного з найкращих українських ренесансних художників того часу – Федуска із Самбора. З його творів Лев Скоп реставрував з дрогобицьких храмів ікони «Параскева П’ятниця» та «Страсті Господні».

Самбірська школа іконопису діяла в другій половині XVI ст. і обслуговувала Перемишльську єпархію. В 1390 році місту надано Магдебурзьке право. Тут у 1558-му будували муровану руську церкву, при якій з’явилися церковні ремісничі братства, а при резиденції Перемишльського єпископа діяв малярський осередок. З архівних джерел, крім Федуска, відомі ще четверо художників, творчість яких пов’язана із Самбірською малярською школою, – Герман, Якуб Лещинський, Іван з Нового Самбора та Ян із Самбора. Жоден з них не підписував своїх робіт, лише Федуско на храмовій іконі «Благовіщення» для однойменної церкви села Іваничів залишив єдиний відомий нам автограф, про що повідомляє Лев Скоп.

 

Час не зберіг дату народження та смерті, генеалогію митця. Відомо лише, що 1568 року його записано в метричні документи як мешканця Самбора. Авторському почерку Федуска властива витончена, чітка контурна лінія, високопрофесійний рисунок, гармонійність композиційних і колористичних співвідношень. Його мініатюри виконано з професійною майстерністю на рівні тогочасного європейського мистецтва, але зі збереженням національного колориту. Як наголошує Лев Скоп, вони наслідують високий мистецький рівень давніших рукописних пам’яток XII–XIV ст., таких як Київський псалтир 1397 року, Лавришівське Євангеліє середини XIV ст., що свідчить про глибоку обізнаність Федуска з мистецьким оздобленням давніх українських книг.

Унікальність Пересопницького Євангелія

Євангеліє середини ХVI ст. – твір не пересічного книжника-переписувача. У ньому тісно пов’язані традиції та новації, які характеризують епоху. В його основі – кілька євангельських джерел, написаних різними слов’янськими мовами і латиною, які порівнювалися, обмірковувалися та перекладалися церковнослов’янською книжковою мовою, тим самим зливалися в новий текст.

Пересопницьке Євангеліє є спробою розвитку книжкових традицій з урахуванням суперечностей епохи, стику культур і вимог нового часу. Воно створювалося у складне століття, коли богословськими спорами завершилася зустріч Сходу і Заходу, а боротьба з католицькою експансією і впливом протестантизму досягла апогею. Водночас Схід приймає багато традицій Заходу. Перед нами – перший відомий переклад Євангелія українською мовою XVI ст.

Пересопницьке Євангеліє таким чином стає в один ряд з прадавніми пам’ятками давньоукраїнської мови – грамотами XV ст., Кам’яно-Струмилівським Євангелієм 1411 року, Четьї-мінеєю (1489) і Крехівським Апостолом (близько 1560), а також записами української народної поезії у чеській граматиці Яна Благослава (1571 року).

У рукописі згадується ім’я монаха Григорія, архімандрита Пересопницького, заради якого зроблено цей переклад. Чи був архімандрит Григорій сам перекладачем, чи лише керував роботою над книгою – невідомо досі, текст про це не повідомляє, та керівник «проекту» чернець Григорій день і ніч молився, «аби Господь сподобив його видіти діла свого кінець».

Особливість мови

Деякі вислови тексту – польські й чеські запозичення, що свідчить про знання цих мов перекладачем, а також про помітний латинський вплив на текст Євангелія. У цю епоху Святе Письмо створюється і в інших слов’янських народів. Пересопницьке Євангеліє серед них вирізняється живою, багатою літературною мовою, яка максимально наближена до церковнослов’янського оригіналу, але все-таки зрозуміла простим людям. Воно не поступається відомим у ту епоху перекладам Святого Письма національними мовами в Європі, наприклад, німецькому Мартіна Лютера.

Тоді як на Заході переклад Біблії іншими мовами пов’язаний з рухом Реформації, що зароджувався, і офіційною римською Церквою не схвалювався, у східній Церкві він був освячений традицією. Пригадаємо, що і церковнослов’янський текст Письма, створений святими Кирилом і Мефодієм, був перекладом з грецької. Але церковнослов’янська – це мова не якоїсь епохи. Її створено штучно і судилося стати особливою літургійною мовою Православної Церкви, таким само невід’ємним елементом молитовного життя, як храм та ікона.

Євангеліє перекладено староукраїнською з церковнослов’янської мови болгарської редакції. Найближче до народної мови перекладено Євангеліє від Луки. У роботі використано також грецькі та західнослов’янські, вірогідніше, польські тексти. Рукопис за змістом є традиційним православним четвероєвангелієм, але текст, за зразком західнослов’янських перекладів, поділено на глави, кожна з яких починається з сумарія (короткого викладу змісту наступної глави), також наявні глоси (лексичні відповідники до слів оригіналу).

Текст Пересопницького Євангелія рясніє тлумаченнями слів, зробленими живою староукраїнською мовою. З цієї точки зору переклад становить великий інтерес для лінгвістів. З Пересопницького Євангелія робилися списки, відомі як Волинське та Литківське Євангеліє XVI ст. На початку XX ст. воно стало джерелом для Словника історичної української мові за редакцією Е. К. Тимченка – праці, що містить тлумачення і пояснення понад 10 тис. слів. 

На Євангеліях вчилися та клялися

Євангелія використовували не лише під час богослужінь. Від самого початку створення ця книга мала стати основою для читання, освіти та виховання.

Договори Київської Русі з Візантією 911 та 944 років підтверджували клятвою ім’ям язичницького бога Перуна та посиланнями на хрест і Євангеліє, що свідчить про тодішню релігійну толерантність. Київські князі, передусім Ярослав Мудрий, створювали школи, де універсальними «підручниками» з мови, історії, географії та літератури були «Учительні Євангелія».

Перші переклади євангельського тексту на церковнослов’янську з’явилися до Володимирового хрещення: Кирило та Мефодій переклали з грецької окремі тексти Святого Письма. Пізніші переклади Євангелій – Галицького (1144), Добрилового (1164), Холмського (ХІІІ ст.), Полікарпового (1307), Луцького (XIV ст.) – мають риси діалектів давньоукраїнської народності.

Оформлення рукопису

Пересопницьке Євангеліє створювалося в епоху, коли Європі вже було відоме книгодрукування, що дозволяло уникати помилок у створенні тексту, неточних штрихів у художньому оздобленні. На слов’янській землі, куди книгодрукування прийшло значно пізніше, вдосконаленій латинській книзі протиставили свою, досконалу в художньому відношенні. Вона написана на дорогому пергаменті, тоді як матеріалом для безлічі книг слугував папір. Її текст записано фарбами та золотом. Сторінки рукописного Пересопницького Євангелія прикрашено химерним орнаментом. У барвистих мініатюрах, що змальовують євангелістів, досягнута дивна гармонія між формою і змістом.

Рукопис є перлиною українського книжкового мистецтва XVI ст., над його оформленням працювали два анонімних майстри: професійний ілюмінатор і менш досвідчений оздоблювач. Кожне Євангеліє відкривають високохудожні мініатюри євангелістів, виконані в традиціях іконописної школи того часу. Оригінальні орнаменти, які, зберігаючи певну єдність із мистецтвом Відродження, мають яскраво виражений характер українського книжкового мистецтва, тісно пов’язаного із східнослов’янськими традиціями. Оздоблення виконано різнобарвними фарбами та золотом. Наявні численні заставки, ініціали, контурні малюнки й інші прикраси.

Ми завжди бачимо поета за словами його віршів, художника – за грою фарб. Поєднання ніжно-рожевих, сірих, блакитних, сріблястих, золотих, червоних і зелених тонів додає життєрадісності й урочистості. Це творчий політ думки, зверненої до Бога.

Кожна з чотирьох частин Пересопницького рукопису починається із зображення євангелістів, виконаного за усталеною іконографічною схемою.

Автор мініатюр відтворює традиційно євангелістів за роботою: Матфій загострює перо, Марко думає, Лука ставить чорнильницю, Іоанн диктує, але жоден з них не зображений у мить написання тексту. Їхні плащі розвиваються від вітру, що рідко, але трапляється у написанні волинських ікон.

Пересопницьке Євангеліє задокументувало мову, якою читали проповіді в українських церквах у XVI ст. Це була перша спроба внормувати писемно-літературну мову. Схожі переклади деякі народи ще довго чекали потому.

Пересопницьке Євангеліє – твір епохи, який намагається вийти за її межі. Ми не можемо сказати, що лише потреба перевершити католицьку Європу зумовила настільки досконале художнє оздоблення. Цьому є ще одне пояснення: книга писалася не лише для людини. ЇЇ створювали для людини і Бога, для їх спілкування.

Подорож Євангелія у просторі та часі

Книгою користувалися впродовж століть. Палітурку (оправу) рукопису довелося змінювати не менше ніж тричі. У різних місцях рукопису є позначки кількома мовами, що належать до різних епох. На перших сторінках дарчий напис українською мовою про передачу Євангелія єпископові Переяславському українським гетьманом Іваном Мазепою, який зробив нову палітурку рукопису і прикрасив її коштовним камінням, розуміючи його історичну та художню цінність.

Одразу після написання книги її почали використовувати в Заславському православному монастирі. Останній запис у монастирському інвентарі Пересопниці датується 1600 роком. Ймовірно, Євангеліє там зберігалось до 1630-го коли обитель разом з майном і земельними угіддями перейшла у володіння єзуїтів.

Очевидно, після того як Пересопницький монастир став єзуїтським колегіумом, Євангеліє було вивезено звідти православними ченцями і подорожувало досить довго. На рукописі сліди крапель води – свідчення про перевезення книги. Напис латиною свідчить, що рукопис певний час перебував у Переяславській семінарії. На ньому збереглися позначки, які можна датувати і XIX ст. Доля книги тривалий час була невідома.

Майже через 150 років завдяки запису на 2-7 аркушах рукопису ми дізнаємось про те, що 16 квітня 1701 року гетьман Іван Мазепа подарував Переяславському кафедральному собору, збудованому власним коштом, безцінну книгу. Як рукопис потрапив до Івана Мазепи – невідомо. Існує версія: коли гетьман Мазепа перебував на Волині, манускрипт йому подарували козаки.

Євангелієм повсякчас користувалися під час служби в Переяславському соборі. Коли ж українська церква остаточно підпала під п’яту російського Синоду і на переяславську кафедру стали призначати єпископів-росіян, Святе Письмо українського друку було передано до бібліотеки як «непотрібне для богослужінь».

Саме наприкінці XVIII ст. пам’ятка опиняється в бібліотеці Переяславської духовної семінарії, в якій 1845 року її побачив видатний поет Тарас Шевченко, коли за дорученням Київської археографічної комісії оглядав старожитності Переяслава й відзначив розкіш оздоблення й українську мову тексту. Після переведення духовної семінарії з Переяслава до Полтави (1862) Пересопницьке Євангеліє теж перевезли. На рукописну книгу звернув увагу історик, фольклорист, член-кореспондент Петербурзької академії наук (родом з Лохвицького повіту Полтавської губернії) Осип Бодянський і увів її в науковий обіг.

Із семінарської бібліотеки книгу вилучили за розпорядженням міністра освіти і обер-прокурора Найсвятішого Синоду графа Д. Толстого. Той доповів про цікаву пам’ятку російському імператору Олександру ІІ, який повелів її привезти. Тоді ж Євангеліє стає власністю великого князя Петра Георгійовича, принца Ольденбурзького, після смерті якого книгу повернули до семінарської бібліотеки.

На початку ХХ ст. рукопис передано до Полтавського сховища. Тут його вивчали літературознавець В. М. Перетц (1870–1935) та філолог і палеограф О. С. Грузинський (1881–1954).

Під час війни близько 1941 року Пересопницьке Євангеліє було евакуйовано. Вивозили найцінніше, таким чином, Пересопницьке Євангеліє врятували. Коли німці наближалися до Полтави, завгосп місцевого музею поклав Євангеліє до ящика з порцеляною. Так рукопис разом з частиною евакуйованих експонатів потрапив до Уфи, в той час як 70 тис. томів музейних фондів згоріло під час пожежі.

Після війни Пересопницьке Євангеліє опинилося у Києво-Печерській лаврі, де ніхто не здогадувався про цінність книги, яку 1948 року серед непотребу виявив професор Сергій Маслов. Він і передав пам’ятку до Інституту рукопису нинішньої Національної бібліотеки ім. В. Вернадського, де вона зберігається дотепер.

Рукопис привертав увагу багатьох церковних культурних і політичних діячів. Євангеліє вивчали російські й українські вчені. Серед них Ю. Тиховський, П. Житецький, Р. Павлуцький, М. Думітрашко, І. Огієнко, А. Назаревський, С. Маслов, П. Плющ, В. Німчук, Л. Гнатенко, американський дослідник М. Кей. Особливе місце мають дослідження І. Чепіги, яка присвятила йому понад 20 років наукової діяльності. Пересопницьке Євангеліє читали Тарас Шевченко і Михайло Максимович, вивчали мистецтвознавці В. Стасов і Я. Запаско.

Отже, Пересопницьке Євангеліє настільки загадкове за походженням, історією побутування, поліфонічним, символічним значенням для всього слов’янського світу, що цікавить учених до сьогодні та свідчить про духовну близькість і спадкоємність культур XVI–XXI століть. Воно є клейнодом нашої державності нарівні з Конституцією, булавою, яка вручається Президентові України.

Саме ця духовна святиня українського народу набула значення політичного символу нації – на Пересопницькому Євангелії під час інавгурації присягають президенти України. У мить присяги Президент кладе руку на це Євангеліє, обіцяючи бути вірним не лише людському закону, а й Богові: 

«Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».

Книга, на якій президенти складають присягу, об’єднала європейський ренесанс і староукраїнську мову, новаторське оформлення та новий український устав. Цей рукопис – найдавніший переклад канонічного євангельського тексту книжною українською мовою.

До манускрипту – з благоговінням

Нині манускрипт, який І. Франко називав одним із перших прикладів літературного перекладу на тогочасну українську побутову мову, а дослідник О. Грузинський – перлиною книжкового мистецтва, перебуває у сховищі Інституту рукописів з відповідним температурно-вологісним режимом у спеціальній скриньці. Ймовірно, раніше книгу прикрашали металеві золотарські вироби, інкрустація коштовним камінням та слоновою кісткою, але все це не збереглося. Нині рукопис оправлено в дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом, досить потертим.

І хоча ця палітурка непоказна, коли Ольга Петрівна Степченко, директор інститут рукопису, дістає Євангеліє зі скриньки і розгортає його, важко повірити, що книзі понад 450 років: малюнки на золотому тлі яскраві, живі…

Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія