Наприкінці Другої світової війни новий польський прокомуністичний уряд, продовжуючи політику міжвоєнного уряду націонал-демократів, поставив собі за мету мати моноетнічну державу, зачищену в різний спосіб від національних меншин, зокрема українців.
Депортація українців із територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, на яких вони споконвіку проживали, сталася внаслідок укладеної між УРСР і Польським комітетом національного визволення Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР. Договір передбачав виїзд українців до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави.
Територія, на якій відбувалась «евакуація», охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з яких діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, тощо. Однак, акція, що мала бути добровільною, не знайшла особливого відгуку серед українців. Тоді польська влада вдалася до насильницьких дій – повна ліквідація українського шкільництва, будь-яких проявів організованого українського громадського життя, дискримінація українців під час проведення аграрної реформи, непосильні обов’язкові податки, знищення Української Греко-Католицької Церкви тощо.
На першому етапі, що тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року вивезли понад 20 тис. українців, переважно мешканців Холмщини, що найбільше постраждала від антиукраїнських дій Польщі. Після Холмщини депортація продовжилась на Лемківщині, у Надсянні та Західній Бойківщині. На цьому етапі – від січня до кінця серпня 1945 року – переселили 229 685 осіб. З вересня 1945 року «евакуацію» проводили три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського. На збори давалося лише кілька годин, при цьому люди залишали на покинутих місцях практично усе своє надбане добро – житло, майно, землю, худобу.
Кілька разів термін виселення українців продовжували – і офіційно депортація закінчилася у червні 1946 року. Хоча зачистка тривала ще до кінця липня. Загалом у 1944-1946 рр., лише за офіційними даними, на територію УРСР було депортовано 482,8 тис. осіб. Очевидно, що реальна кількість вигнаних українців була більшою.
Джерелом для істориків щодо депортації українців у 1944-1946 роках стали документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів УРСР.
Всі документи фонду зосереджені у 19 описах (за числом районних уповноважених плюс 1 опис – алфавітні списки). Описи містять дані про депортоване українське населення із Ярославського, Ланцутського, Лежайського, Пшеворського, Жешівського (Ряшівського), Томашівського, Володавського, Грубешівського, Перемишльського, Холмського, Саноцького, Березівського, Кросненського, Ліськівського, Тарнобжеського, Ново-Торгського, Ніського, Білгорайського, Ново-Сончського,Горлиць кого, Любачівського, Замостівського, Радзінського, Красноставського, Любартівського, Ясловського повітів і м. Любліна.
Найчастіше переселенці направляли до західних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Волинської.
Із таких населених пунктів як Добковичі, Ярослав, Хожув, Рудка, Дибків, Добра українці були переселені поряд із західними у центральні, східні і південні регіони України.
З міста Ярослав, наприклад, українців вивезли до 11 тогочасних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Дрогобицької, Волинської, Рівненської, Чернігівської, Полтавської, Херсонської, Одеської, Ворошиловградської.
Основу документів примусового переселення складають посімейні списки та описи майна.
У посімейних описах зазначилися прізвища, ім’я, по-батькові, рік і місце народження усіх членів сім’ї, область, до якої переселялися і лише інколи дата переселення.
В описах майна інформації було більше: прізвище, ім’я, по батькові голови двору; населений пункт; кубатура житлових і господарських будівель і їх сума; кількість землі; загальна сума залишеного майна.
У багатьох селах, які потрапили у зону інтенсивних військових дій або зазнали нападу польських бойовиків у 1944-1946 роках і родини яких на час переселення залишилися без даху над головою у графі «Будівлі» записано: «спалено під час війни» або «спалено польською бандою».
Якщо переписувачі мали відповідні вказівки, то усі спалені приміщення записувалися зі слів переселенців і включалися у загальну вартість залишеного майна. Це мало певне значення для переселенців, оскільки згідно «Інструкції щодо реалізації угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР» від 9 вересня 1944 року після прибуття на нове місце проживання вони мали б отримати нові будівлі і житло на відповідну суму (хоч на практиці це було досить рідко).
Якщо ж радянські переписувачі не мали відповідних вказівок і не надто переймалися проблемами переселенців, то про спалені будівлі нічого не записували і переселені сім’ї після переїзду часто були кинуті напризволяще.
У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході Акції «Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. Тоді впродовж кількох місяців було депортовано майже 150 тисяч українців. Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках.
У цей день піднесімо свої молитви за спокій душ спочилих рабів Божих, у вигнанні з рідних земель постраждалих і від гонінь загиблих, і за відпущення їм всякої провини вільної і невільної!
Соц.медіа