Позиція Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія щодо підготовки УПЦ до змін і майбутнього Православної Церкви України

«Ми хочемо зберегти автокефальну Церкву. Ми не прагнемо її знищення. Саме тому говоримо так прямо. Коли в домі пожежа, рятують не вороги дому. Рятують ті, хто хоче в ньому жити. Ми хочемо Церкву, а не пародію на Церкву.

У ПЦУ було майже вісім років, щоб себе зарекомендувати. Не світлинами з урочистостей. Не коштовними облаченнями і панагіями. А кроками до світового визнання і до єднання українського православ’я. Цей час спливає. І ми не будемо вдавати, що цього не бачимо».

Наталія Шевчук, голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Ця позиція розлога свідомо. Короткий допис легко перекрутити і звести до скандалу. Повний текст — ні. Ми хочемо, щоб кожен бачив усю логіку: на що ми реагуємо, що пропонуємо і чого вимагаємо.

На що ми реагуємо

Архієпископ Білогородський Сильвестр (Стойчев), ректор Київської духовної академії УПЦ, розкритикував доповідь МЗС Росії. Документ стосується нібито «протиправних дій київського режиму» щодо УПЦ. Архієрей назвав його елементом російської війни проти України.

Він наголосив: УПЦ ніколи не просила російські державні структури про захист. Звинуватив авторів доповіді у перекручуванні українського законодавства. Вказав на маніпуляції зі списками священників, чия доля нібито «невідома».

Найважливіше — те, про що Москва мовчить. За даними архієпископа Сильвестра, пошкоджено або зруйновано понад 400 храмів і монастирів УПЦ. Загинуло понад два десятки священнослужителів. Доповідь не згадує тортур і вироків священникам на окупованих територіях.

Не згадує вона й переведення єпархій УПЦ на окупованих землях під пряму владу московського патріарха. Це вже не політика. Це питання, хто насправді керує УПЦ — Київ чи Москва.

«Ми живемо в Україні і залишаємося з Україною», — підсумував архієрей.

1 жовтня, у День захисників і захисниць, митрополит Онуфрій звернувся до українського війська. Предстоятель УПЦ назвав російську армію силою, яка принесла кровопролиття на нашу землю. Подякував воїнам і помолився за полеглих.

Окремо ці заяви — ще не повороти. Разом вони складаються в напрямок. Ми бачимо підготовку УПЦ до врегулювання її канонічного становища в Україні. І ставимо питання, яке мало хто наважується поставити вголос. УПЦ готується до рішення. А чи готова до нього ПЦУ?

Томос — не грамота на стіну

11 жовтня 2018 року Синод Вселенського Патріархату визнав недійсним акт 1686 року. Київська митрополія повернулася під омофор Константинополя. Через три місяці Православна Церква України отримала Томос.

Томос дав ПЦУ не частину, не регіон і не «свою паству». Він дав їй усю Україну. У канонічному полі Вселенського Патріархату в Україні визнано одну Церкву.

Двері були відчинені для всіх. Запрошення на Об’єднавчий Собор отримали всі архієреї УПЦ. Прийшли двоє — митрополити Симеон (Шостацький) і Олександр (Драбинко).

ПЦУ отримала ключі від усього дому. А живе досі в кількох кімнатах. Половина українського православ’я стоїть за дверима. Це не лише провина УПЦ в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Це і результат того, як ці двері відчиняла сама ПЦУ.

Томос — не грамота, яку вішають на стіну і показують гостям. Це завдання. І за майже вісім років його не виконано.

Баланс майже восьми років

2019 рік. – Предстоятель ПЦУ очікував визнання інших Помісних Церков впродовж кількох місяців. Визнання прийшло від Елладської Церкви, Олександрійського патріархату і Кіпрської Церкви – заслуга особиста Вселенського Патріарха Варфоломія. Відтоді — жодного нового. Обіцяні місяці перетворилися на роки мертвої тиші.

Масові переходи громад почалися лише з повномасштабним вторгненням. Їх рухали війна і людський біль, а не стратегія Церкви. Закон про захист конституційного ладу у сфері релігійних організацій ухвалила держава.

Держава б’є по м’ячу. Суспільство підтримує з трибун. А ПЦУ пасивно стоїть на полі так, ніби матч її не стосується.

Синод ПЦУ сам визнав: від 2014 року всі спроби відновити діалог з УПЦ не були почуті. Комісію з діалогу утворили лише 2 лютого 2026 року. Її очолив митрополит Симеон. Минуло вісім місяців. Які результати? Які повноваження? З ким ведеться розмова?

Ми давно наголошуємо на використанні досвіду митрополитів Симеона Шостацького та Олександра Драбинка. Вони знають середовище УПЦ зсередини. Комісія без реальних повноважень — це не діалог. Це вивіска.

Молитва з аркуша

Від перших днів великої війни Блаженніший Святослав говорить із людьми щодня. Живим словом, у камеру, дивлячись в очі. Українська Греко-Католицька Церква випереджає ПЦУ в розмові з вірними. Випереджає в присутності. Випереджає в довірі. Це треба чесно визнати.

Предстоятель ПЦУ виразно читає з аркуша дев’ятихвилинні проповіді. Над країною летять шахеди. Ракети влучають у школи й мости. Гинуть діти. А з амвона лунає зачитаний текст, який Блаженніший вперше бачить.

Та річ не лише в проповідях. Наші архієреї з аркуша читають навіть молитви. Перед престолом. Перед людьми, які прийшли з похорону сина.

Війна в Україні триває дванадцять років. За цей час архієрей не вивчив напам’ять однієї молитви за Україну? Що тоді він пам’ятає? І що в нього в серці, коли молитва за воїнів — це заламінований папірець у руці?

Молитва з аркуша — не молитва. Це зачитування. Люди відчувають різницю миттєво. Вони приходять почути пастиря, а чують диктора.

Облачення і панагії

Люди бачать не лише слова. Люди бачать, як виглядає Церква. Коштовні облачення. Важкі панагії в золоті й камінні. Дорогі автомобілі біля храмів.

А поруч — родини, що збирають на дрони. Вдови, що продають обручки. Волонтери, що рахують кожну гривню.

Панагія на грудях архієрея — образ Богородиці, а не цінник. Коли Церква в час війни показує людям розкіш, вона проповідує без слів. І ця проповідь чутна сильніше за будь-яку зачитану з аркуша.

Канонічна правота — не індульгенція на дитячу зверхність

ПЦУ має канонічну правоту, Томос і визнання Вселенського Патріархату. Але канонічна правота не дає індульгенції на зверхність.

Ми неодноразово звертали увагу на зневажливу риторику, ярлики й демонстрацію вищості. Усе це звучить щодо тих, кого водночас закликають до єднання. Так не запрошують. Так зачиняють двері — і ще й дивуються, чому ніхто не заходить.

Священники й громади УПЦ мають ухвалити найважче рішення у своєму житті. Їм потрібні довіра і повага. Приниження лише поглиблює їхній опір. І допомагає противникам об’єднання тримати людей у страху.

Тому ми критикували риторику представників ПЦУ, зокрема митрополита Євстратія Зорі. Справжній церковний дипломат відчиняє двері. І не ображає тих, хто ще стоїть на порозі.

Заздалегідь — нашим критикам

Ми знаємо, що скажуть після цієї публікації. Що ми розхитуємо Церкву. Що зараз не час. Що критика ПЦУ грає на руку Москві.

Тоді поясніть нам, що саме розхитує Церкву.

Бронювання священнослужителя — це довіра держави до Церкви. Держава відпускає людину з фронту, бо вірить: ця людина потрібна біля вівтаря. Продана бронь — зрада цієї довіри. У час війни — подвійна.

Єпископ Кирило (Михайлюк) керував Ужгородсько-Хустською єпархією ПЦУ. 13 листопада 2025 року Синод відсторонив його на час розслідування. 19 лютого 2026 року суд узяв його під варту. СБУ підозрює його в масовому перешкоджанні мобілізації і Державній зраді.

Зауважте: Синод відреагував лише тоді, коли прийшла СБУ. Не раніше.

Тепер Тернопіль. Назар Петранюк засуджений двічі. У 2018 році Апеляційний суд Києва визнав його винним за ч. 2 ст. 286 КК. Це ДТП, у якій загинула людина. У 2022 році Броварський міськрайонний суд засудив його за ч. 1 ст. 263 КК. Це збут вогнепальної зброї. Серед проданого — пістолети іжевського виробництва. Покупцем виявився агент СБУ.

У липні 2025 року цю людину, донедавна кліриком УПЦ МП, прийняли до ПЦУ. Посаду в кафедральному соборі Тернополя йому підписав рідний брат — архієпископ Тихон (Петранюк). Єпархія брата внесла його до списку бронювання від мобілізації.

Щодо самого архієпископа Тихона за ухвалою слідчого судді до ЄРДР внесено провадження за статтею про державну зраду. У луганській справі про шахрайство за ч. 4 ст. 190 КК він досі має статус обвинуваченого.

Нічого страшного? Тоді чому б не прийняти до кліру одразу цілу колонію — у повному складі? Судимості, як бачимо, не перешкода. Чим ці люди гірші за тих, хто вже стоїть у вівтарях ПЦУ?

Ці випадки стали відомими лише тому, що про них написали або ними зайнялася СБУ. Ми переконані: вони не поодинокі. Скільки таких історій ніхто ще не розповів?

Канони тут не залишають простору для тлумачень. 61-ше Апостольське правило забороняє зараховувати до клиру викритого в забороненому ділі. 15-те і 16-те правила забороняють приймати кліриків, які самовільно залишили свою єпархію. Тож запитуємо: з яким відпускним листом прийнято Назара Петранюка? Хто перевіряв його вироки?

Довіра починається вдома

Продаж церковного майна без соборного рішення — не господарське питання. Це порушення 38-го і 40-го Апостольських правил та 12-го правила VII Вселенського Собору.

Свято-Петро-Павлівський монастир у Ниркові Церква повернула через суди. А 14 травня 2024 року в Митрополичому домі, за участю Предстоятеля, підписано меморандум. За ним пам’ятки передаються приватному фонду як «титульному власнику». Те, що вирвали з приватних рук через суд, тепер добровільно віддають назад за копійки.

Потерпіла єпархія відмовлялася захищати власне майно у 2017, 2018 і двічі у 2025 році. Усе задокументовано. Усе відомо в Київській Митрополії.

У вересні 2026 року ми надіслали офіційні запити Предстоятелю і Священному Синоду. Публічної заяви Синоду щодо цих фактів ми так і не побачили. Ані на захист архієпископа, ані з вимогою розслідування.

Церква, яка мовчить про своїх злочинців, говорить про себе більше, ніж усі її прес-релізи. Не ми розхитуємо Церкву. Її розхитують ті, хто роками бачить усе це — і мовчить, а відповідно заохочує інших до системних порушень на місцях.

Претензія бути осередком загальноукраїнського єднання вимагає готовності до внутрішнього виправлення. Чи забезпечує ПЦУ соборність? Чи чує критику? Чи застосовує однакові вимоги до всіх архієреїв? Від цих відповідей залежить, чи прийдуть до неї ті, хто ще стоїть на порозі.

До чого ми йдемо

Другого Томосу не буде. Нової Церкви теж не буде. Але справжнє об’єднання не може бути приєднанням до готової вертикалі. Архієреї УПЦ прийдуть лише туди, де їхній голос матиме вагу.

Це означає новий Помісний Собор. Собор за участю архієреїв УПЦ, на якому питання управління вирішуватимуться заново і разом. Внесок ПЦУ в автокефалію, її громади й духовний досвід увійдуть у спільне майбутнє. Але нинішні управлінські відносини доведеться переглянути.

Чи готовий Предстоятель ПЦУ поставити на такий Собор власні повноваження? Чи готове керівництво поступитися сферами впливу заради єднання? Від відповіді залежить, чи станеться об’єднання — чи лише чергова фотосесія.

Відповідальність лежить і на архієреях УПЦ. Публічне дистанціювання від російської держави має отримати продовження в рішеннях щодо зв’язків із Москвою. Громади мають почути від своїх єпископів зрозумілі пояснення. Об’єднання не буде капітуляцією однієї сторони. Воно вимагатиме відповідальності від усіх.

Канонічне оформлення цього процесу ми бачимо у взаємодії зі Вселенським Патріархатом. Томос залишається основою української автокефалії. Його об’єднавчий зміст має нарешті отримати повне втілення.

Наша позиція

Ми говоримо як представники автокефальної традиції. Блаженніший Митрополит Мефодій усе життя боровся за єдину Помісну Церкву в Україні. 2008 року він був готовий відмовитися від Предстоятельства заради єдиної Церкви. Ось мірило, яким ми міряємо сьогоднішніх ієрархів.

Ми не воюємо з ПЦУ. Ми вболіваємо за неї. За Церкву, яка має не лише канонічний статус, а й моральне право вести за собою людей.

Канонічність — це не лише Томос у шафі. Це чистий вівтар. Це архієрей, який молиться серцем, а не папірцем. Це Синод, який реагує раніше за СБУ.

Сьогодні на вулицях війна. Українці чекають від своєї Церкви не церемоній, а кроків. Майбутнє українського православ’я не належить жодному клану і жодній канцелярії. Воно належить усій Церкві.

Наталія Шевчук, голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія