Стаття розглядає сучасну російсько-українську війну як війну символів та культурної спадщини. Вона описує, як Росія намагається викрадати культурну спадщину України, що становить духовне осереддя нашої країни. Стаття також розглядає, як війна інформаційна та гібридна боротьба впливають на російсько-українські відносини та як радикальні гасла можуть спотворювати образ Майдану для громадян України.

Як війна інформаційна та гібридна боротьба за символи і культурну спадщину впливають на російсько-українські відносини

Остання — восьма — російсько-українська війна (розпочата 2014 р.) ведеться вже у зовсім інших умовах. Це війна гібридна, важливою складовою якої є війна інформаційна (а отже, і війна символів). Але так само, як інші російсько-українські війни, сучасна війна путінської Росії проти України має на меті не лише знесилення нашої держави, а й викрадення у неї сакральних символів.
Сучасна Росія може толерувати українську державу із центром у Львові. Але вона не може змиритися з державою, політичним центром якої є вічний Київ. Росія не хоче змиритися з тим, що Свята Софія, Золоті ворота та відновлений Михайлівський монастир знаходяться на території незалежної української держави, становлять духовне осереддя сучасної України.
Як протистояти сучасній російській загрозі? Передусім маємо усвідомити: метою цієї — гібридної — війни є не лише територія та ресурси. Це — війна за історичне первородство. Це — війна за давню історію Київської Русі.
Розпад СРСР став подарунком долі для українства і заскочив його ніби зненацька. Український рух на той час не зміг запропонувати країні історично легітимної і традиційної української історіософії. Наш дисидентський рух був лівим за ідеологією. І недаремно впродовж десятиліть програмовим текстом цього руху залишався написаний Іваном Дзюбою 1965 р. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — твір наскрізь марксистський за своєю ідеологією… Значно кращими були умови для інтелектуального розвитку в українській діаспорі. Проте і там патріотичному рухові не вдалося виробити таку модель української ідеї, яка б могла стати легітимною в очах більшості громадян України після розпаду СРСР та утворення самостійної української держави. Ідеологія політичного сепаратизму, уніатська історіософія та інтегральний націоналізм Донцова — все це із захопленням сприймалося на той час на Галичині. І… відштовхувало від себе Схід, Південь і навіть Центр України.
Дещо подібне відбулося і на Майдані, де мужнє українське студентство обстоювало ідею євроінтеграції України, а згодом — і своє право на ради- кальне суспільне оновлення. Майдан — це місце, де народилося українське громадянське суспільство. Але це також і місце, де лунали радикальні гасла, які згодом допомогли московській пропаганді розсварити Київ і Донбас, створити неприйнятний образ Майдану для громадян нашої держави, що живуть на сході та півдні України. Степан Бандера, червоно-чорні прапори, революційні націоналістичні гасла… Все це — частина героїчної боротьби українства проти тоталітарного сталінського режиму. Але Україну сьогодні не зможе об’єднати ідеологія ОУН або відоме гасло письменника Миколи Хвильового «Геть від Москви!»
Властивість конфлікту — виявляти сокровен ні площини людського духу. Тому в глобальних конфліктах ніколи не може перемогти вторинне, ситуативне. Саме тому, незважаючи на всю мобілізаційну привабливість революційних гасел, ми маємо сьогодні повертатися до джерел, до тих прадавніх символів, які об’єднували наш народ упродовж століть. «Геть від Москви!» — лунало у двадцяті роки гасло російського за своїм етнічним походженням письменника, який палко прийняв «українську віру» та став одним із основоположників нової, пореволюційної української літератури. «Київ проти Москви!» — пролунало згодом гасло українського національно-визвольного руху. Проте ми живемо вже в іншій культурній та політичній ситуації… Минуло вже понад двадцять років після становлення новітньої української державності. Чимало наших братів і сестер уже народилися та виросли у самостійній Україні. Тому гострої потреби у психологічно «сепаратистських» гаслах у нас сьогодні немає. Процес «відокремлення» минув. Настав новий час — час об’єднання нації довкола власних святинь і символів.
Анексія Криму та розв’язана Путіним війна на Донбасі відкрили нову трагічну сторінку в історії російсько-українських взаємин. Розпочавши війну, Росія нарешті скинула цинічну маску «братнього слов’янського народу» і явила Україні та світу своє справжнє, ординське обличчя. Це війна новітньої Орди проти Давньої Русі. Війна Москви проти Києва. Путін волів би знищити Київ, як колись це зробив суздальський князь Андрій. Проте структура сучасного глобалізованого світу не дозволяє йому це зробити. Тому Путін намагається сьогодні за можливості максимально знекровити Україну, знищити її як свого політичного, культурного та економічного конкурента у східноєвропейському регіоні.
Як ми зазначили вище, важлива складова нинішньої, восьмої, війни Росії проти України за останні 360 років — це складова ідеологічна. Саме тому вирішальним сьогодні є пошук історично легітимної та органічної для українського духу ідеї, яка б могла об’єднати сучасне українство у боротьбі проти російського агресора. На нашу думку, такою ідеєю, такою символічною суспільною цінністю є сьогодні ідея помісності та патріаршого давнього достоїнства Київської кафедри та об’єднаної довкола неї Православної Церкви в Україні. Православ’я, церковна традиція, тисячолітня історія давньої Київської Митрополії — саме це об’єднує нині сучасну Україну та середньовічну київську державу. Саме давня Київська Церква може стати сьогодні символом історичного спадкоємства. Саме київський Собор Святої Софії, де історично перебувала кафедра митрополитів усієї Русі, нині красномовно свідчить: справжня Русь ніколи й нікуди не тікала, вона ли шилася там само, де й була у домонгольський період, справжня Русь — це сучасна Україна.
Один народ, одна мова, одна Церква! Був час, коли ці слова сприймалися як клерикальна ідеологія «галицької України». Але сьогодні ця вимога стає нагальною. Перемогти російського агресора може лише єдина політична нація України, яка шанує свою мову та свідома своєї давньої історії і церковної традиції. Така нація й формується нині на наших очах. Проте щоб ми могли передати нащадкам не клаптик української території, а єдину, соборну Україну, — маємо сьогодні знайти таку модель національної єдності й такі політичні та історичні цінності, які б дійсно об’єднували схід і захід, південь і північ.
Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, Чернівці… Чим є ці прекрасні європейські міста Західної України без культурних та політичних зв’язків із давнім Києвом? Донецьк, Луганськ, Харків, Дніпропетровськ, зрештою, давня Кримська земля… Чи не набувають вони ознак провінційності, забуваючи про вічний Київ, намагаючись зректися своїх «київських» джерел?
Київ — це серце української культури та історії. Адже саме через вічний Київ, через «київську геокультуру», через сакральний простір давнього Києва Україна була, є і буде спадкоємницею давньої Візантії. Київ завжди заважав Україні перетворитися на провінцію Росії чи Польщі. Київ завжди нагадував Україні про властивий їй масштаб, про велич культурної і державної традиції, джерела якої сягають Київської Русі. Якби не вічний Київ, який упродовж нашої історії виступав центром тяжіння українського духу та територій, то українська територія вже давно «розлізлася» б, «розчинилася» в інших культурах і державах…
Один народ, одна мова, одна Церква. Путінська агресія вимагає від нас — дітей заходу та сходу, півдня та півночі України — негайно об’єднатися. І хоча це гасло виглядає сьогодні радше історичною вимогою, ніж констатацією, я вірю — невдовзі ми станемо самовидцями нової Божої ласки до нашого народу, коли українська мова лунатиме від Карпат до Донецька, а побожний український народ нарешті об’єднається у єдиній помісній Православній Церкві…
Сучасна російсько-українська війна — це війна Московської орди проти Святої Русі, війна Чингізхана проти рівноапостольного князя Володимира. Наш супротивник могутній. Проте ми віримо і знаємо, що у боротьбі імперської Росії проти України перемога буде на боці добра. Адже з нами Бог! З нами святість Давньої Русі! З нами Свята Софія та вічний Київ!

Автор: Митрополит Мефодій (Кудряков) Предстоятель УАПЦ