ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПОГЛЯДИ ПАТРІАРХА ВОЛОДИМИРА

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ “УКРАЇНСЬКОГО ЦЕРКОВНО- ІСТОРИЧНОГО ЖУРНАЛУ”)

Цар Ірод іще панує. Панує в слабких, знедолених душах. Але в нас немає Єгипту для втечі. Є лише Українарідна, стражденна і найрідніша. Але як обтяжена вона гріхами й пороками усіх мертвих і живих…

Звільнити нас від тих гріхів може лише Ісус Христос, коли ми станемо Його дітьми…

Патріарх Володимир I

У переломні моменти української історії з народних глибин нерідко виносилися на історичну сцену величні духом постаті, які потім ставали героями, месниками, святими.

У другій половині XX-го століття однією з таких яскравих особистостей був Патріарх Української Православної Церкви Київського патріархату Володимир (Романюк), якого по праву можна назвати провідником і символом української нації.

Народився він 9 грудня 1925 р. на Данях — долішньому куті села Хім- чин, що на Івано-Франківщині, в простій селянській родині Анни і Омеляна Романюків.

Життєва голгофа майбутнього патріарха розпочалася у вересні 1944 р., коли його, дев’ятнадцятирічного
юнака, звинуваченого у зв’язках з ОУН-УПА, було заарештовано, а 26 вересня того ж року вищим трибуналом НКВС Станіславської області ув’язнено на 10 років каторжних робіт у виправно-трудових таборах ГУЛАГу.

Відбуваючи всі страждання сталінських таборів, він прийшов до глибокої віри в Бога. Саме там, на краю ойкумени, в магаданському таборі, він прийняв одне з найважливіших для себе рішень: “Якщо вдасться вийти живим з цього пекла, то служитиму Богу і Церкві”. При цьому у нього не було жодних образ ні на владу, ні на каральні органи, які забрали в нього кращі роки життя. Це була людина, яка палала любов’ю до України і в якій жила молода, життєрадісна душа.

Заповітна мрія В. Романюка — стати душпастирем — сповнилася 26 квітня 1964 р. За тиждень до Світлого Хрестового Воскресіння — у Вербну неділю — в Івано-Франківському кафедральному соборі архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Йосиф (Сабодаш) здійснив хіротонію В. Романюка у священики. Після чого, з квітня місяця 1964 по січень місяць 1972 рр. пресвітер В. Романюк ніс пастирське служіння в парафіях Івано-Франківської єпархії Руської Православної Церкви.

Неймовірна активність і гуцульська впертість священика, пра- возахисна діяльність щодо представників національно свідомої інтелігенції, його зв’язки з тодішнім дисидентським рухом призвели до того, що 20 січня 1972 р. В. Романюка знову заарештували. Відповідно до статті про антирадянську агітацію і пропаганду Івано-Франківський обласний суд на закритому судовому засіданні засудив обвинуваченого на 7 років позбавлення волі і три роки заслання. Ув’язнення “особливо небезпечний рецидивіст” відбував у Володимирській в’язниці (1972, 1973) та в 1 таборі ЖХ-389/1-8 особливого призначення у с. Сосновка в Мордовії. Там, у мордовських політичних таборах, під час другого ув’язнення, В. Романюк “сидів” разом зі В. Стусом, О. Тихим, М. Руденком, Л. Лук’яненком, Д. Шумуком, М. Осадчим та В. Морозом.

На захист в’ягня совісті виступали священики багатьох країн. Серед них був і висвячений у Холмі єпископом УАПЦ Іларіоном (Огієнком) і митрофорний протоієрей Іван Чинченко.

Наприкінці вересня 1981 р. о. Романюк повертається зі спецпоселення до рідного Косова. Але тут, на превеликий жаль, він спокою теж не мав: місцева влада поставилась до нього вороже. “Особливо небезпечний рецидивіст”, що відбув два ув’язнення за “дії проти держави” зразу отримав “персонального наглядача” з органів державної безпеки. Окрім того, за розпорядженням прокурора, він не мав права відлучатися з дому від восьмої години вечора до восьмої години ранку, не мав також права виїжджати за межі Косова без попереднього узгодження поїздки з “органами”. Як стверджує син В. Романюка о. Тарас, “…фактично це був домашній арешт таких жорстких “годинних” умов батько не мав й на засланні”. Такий режим тривав до весни 1983 р. Між тим косівська прокуратура дала батькові офіційне попередження, щоб він влаштувався на працю, в іншому разі — стаття за тунеядство. Батько був змушений влаштуватися сторожем в центральній районній лікарні (де перед цим працювала санітаркою наша мати) і одночасно виконував функції двірника. В лютому 1983 р. він переніс перший інфаркт міокарда.

Весною 1983 р. отцю Романюку врешті-решт дозволили служити в храмах Косівського району. Спочатку це було гірське село Бабин (1983— 1986 рр.), потім — Рожнів і Рибне (1986 — 1987 рр.). Але політичні переслідування продовжувалися: “пильне око” КДБ відстежувало діяльність “неблагонадійного” душпастиря. Так, у Бабині місцеві гуцули часто інформували священика, що під час Літургій в церкву заходили люди в цивільному, вмикали магнітофони, записуючи його проповіді.

10 червня 1984 р. за сумлінну й чесну службу Божій Церкві в Україні Преосвященним Андрієм, єпископом УАПЦ в Америці за благословенням Його Святості Вселенського Патріарха Димитрія І отець Василь Романюк нагороджений вищою священицькою відзнакою — митрою.

Із другої половини 1986 р. о. Ро- манюка почали відвідувати його колишні побратими — політв’язні Михайло Осадчий, Зіновій Красівський, Богдан Ребрик, Тарас Мельничук, подружжя Калинців та ін. Все це, за словами його сина Тараса, сприяло піднесенню духу душпастиря, підсилювало вроджений оптимізм, вселяло надії на краще майбутнє.

У 1987 р. отець Василь отримує нове призначення, на цей раз у село Пістинь. Як виявиться пізніше, це була остання парафія священицького служіння В. Романюка в Україні.

У червні 1988 р. на запрошення предстоятеля Греко-Православної Української Церкви у Канаді Бла- женнішого митрополита Вінніпегу і всієї Канади Василія (Федака), отець

Василь Романюк разом з сином Тарасом виїхав до Канади.

Окрім пастирської діяльності, отець В. Романюк у США, Канаді та Великобританії займається просвітницькою та місіонерською діяльністю, виступає з лекціями про стан справ із правами віруючих у СРСР, пише статті і проповіді, які друкувалися в україномовній пресі, а потім були видані окремою книжкою у перекладі англійською мовою під назвою “Голос в пустелі”.

Бурхливі політичні події в Україні кличуть отця Василя додому. “Я їду в Україну, моє місце там”, — вирішує він і наприкінці грудня 1989 р. повертається на рідну землю.

29 квітня 1990 р. в селі Космач у храмі Петра й Павла відбулася його хіротонія в сан єпископа Ужгородського й Хустського, місійного вікарія для східних областей України з іменем Володимир, в честь першосвяти- теля України-Руси. На хіротонії но- вовисвячений єпископ Володимир сказав серед іншого таке: “Оце стою перед вами “у немочі і страсі, і у великім тремтінні”, бо усвідомлюю собі, яку велику відповідальність беру на себе в цей надзвичайно важливий час для нашої Церкви і всього українського народу, котрий прагне волі і незалежності.”

У вересні 1990 р. він призначається єпископом Білоцерківським, вікарієм Київської єпархії УАПЦ. У 1991 р. став архієпископом Вишгородським, в лютому 1993 р. — архієпископом Львівським і Сокальським, а в червні 1993 р. — митрополитом Чернігівським і Сумським й Місце- блюстителем Київського Патріаршого престолу.

Основним прагненням і змістом життя архієрея в ті роки була діяльність, спрямована на об’єднання всіх українців у єдину церкву. З цього приводу він наголошував: “Створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні є необхідною передумовою міцної Української держави. Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60% її православних належатимуть до іншого духовного центру…Тому єдиним нашим порятунком в даній ситуації є об’єднання всіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму. Тільки при такій умові ми зможемо стати повноцінною нацією, тільки при такій умові нас буде поважати світ”.

21 жовтня 1993 р. на засіданні Всеукраїнського Православного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату абсолютною більшістю голосів митрополита Володимира обрано на Патріарший Престол. Його інтронізація відбулася за Божественної Літургії в соборі Святої Софії в Києві 24 жовтня 1993 р.

У своєму першому виступі Патріарх Володимир звернувся до вірних усіх християнських конфесій України з такими словами: “Нас об’єднує єдиний обряд, єдина церковна традиція, служіння одному й тому ж українському народові. Закликаю Вас, брати і сестри, прийняти простягнуту Вам руку примирення, розпочати братній діалог, разом дбати про відбудову храмами української духовності та Української держави”.

Після стислого викладу основних етапів власної “хресної дороги” Святійшого Патріарха Володимира зупинимося на висвітленні поглядів та ідей Владики щодо розбудови незалежної України та відродження соборної української православної Церкви, скориставшись публікацією Артура Губара “Високе слово Патріарха-сповідника” в “Українському церковно-історичному журналі”. На сторінках цього часопису розпочалося знайомство “.з невмирущою богословсько-філософською спадщиною Владики Володимира Романюка — Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України”.

Не можна не погодитися з думкою А. Губара й про те, що “він (Патріарх Володимир (Романюк) — авт.) був тим пастирем Церкви Христової, який проповідував Живим і зрозумілим словом, тим словом, про яке говорив ще апостол Павло: “Дбайте про любов, і про духовне пильнуйте, а найбільше — щоб пророкувати. а хто пророкує, той людям говорить на здобування. і на розраду. Бо коли сурма звук невиразний дає, — то хто до бою готуватися буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, — як пізнати, що кажете? Ви говоритимете на вітер!.. І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені (1 Кор. 14, 1—11).

А тепер слухаймо безсмертні слова Владики.

Прийшла до нас воля з ласки Божої. Народилася вона холодної ночі голодоморів, таборів смерті та придушення живої думки. Важка покута — смерть мільйонів найкращих синів та дочок нашого народу — судилась Україні. Але ж давня зоря височіла й ніколи не припиняла осявати Вітчизну промінням надії у всі ці страшні роки. Тож Різдво Христо
ве не тільки наше, а й тих, хто стоїть за нашими плечима й молиться там, у місці спокою, за відродження нації і Держави.

Спаситель… кличе нас у Нове Життя. Станьмо новими, скиньмо із себе рабську машкару! Бо ж раб не може нічого творити. Насамперед віримо у Бога й у свої власні сили. Не просімо благословення у чужих престолів.

Усім нам треба усвідомити, що лише Бог і наша мудрість можуть вивести народ України з мороку розгубленості, апатії й безбожної байдужості: вивести до світла розуму, світла Софії-Премудрості Божої, світла віри, надії та любови.

Ми лише розпочинаємо нашу путь до помісної, рівної серед рівних, Української православної церкви, до вільної квітучої могутньої держави — і повинні бути твердими у вірі й мужніми у борні.

Тож єднаймося всі в єдине тіло Христової Української православної церкви Київського Патріархату, бо Церква може й повинна сконсолідувати все суспільство задля плідної праці на благо Української держави. Хочемо сподіватися, що й держава буде послідовно й твердо підтримувати нашу Церкву.

Сьогодні, у ці важкі для всіх нас часи соціально-політичних та економічних криз, тільки Київський Патріархат здатен створити непохитну основу Української держави як гаранта майбутнього наших дітей та онуків.

Забудьмо усі старі підозри та непорозуміння, не викликаймо, наче мерців із домовини, наші колишні ідейні розходження, — бо така є воля Божа.

Артур Губар так згадує свої враження від проповідей Патріарха Володимира: “.Владика .у своїх проповідях, як і в будь-якому виступі, поєднував глибинне розуміння основ християнської ідеології з національними українськими традиціями й звичаями, здобутками української культури й філософії. А головне, він робив не завжди приємні, але правдиві висновки із сумної спадщини минулого, та не ухилявся від відповідей на виклики нашого сучасного буття. Він завжди говорив . без “підготовки”. слухаючи владику, довго не полишало якесь особливе відчуття. Відчуття того, що з вами говорить ніби інша людина, ніж та, яку ви добре знали ще п’ять хвилин тому. Це відчуття захоплювало зненацька з перших його слів. Владика Володимир ніби змінювався на очах. Його голос ставав чітким, тональність підвищувалася, чулися металеві нотки, які ніби розрізували повітря навкруги. Його думками рухало саме Провидіння, тому його слово було зрозуміле усім.

Сказане вище підтверджується словами митрофорного протоієрея І. Швеця: “Його слова були дуже прості, але надзвичайно глибокі. Люди завжди чекали його слова, благословення, з великою довірою ставилися до нього, до його молитви, до батьківського патріаршого напуття. Це так і залишилося його великою таїною. Настоятелі церков, які відвідав Святійший, дотепер вважають даром Божим присутність Патріарха, його благословення. Він часто служив у храмі Миколи Притиски на Подолі і коли він виходив на проповідь, собор завмирав, люди наче переставали дихати, вслухаючись у кожне слово. Для всіх вистачало його патріаршої щирості, чуйності, милосердя”.

Навесні 1995 р. Європарламент нагородив Владику золотою медаллю — за працю на благо Християнської Церкви та за хресну дорогу в довголітній неволі. Вручення нагороди мало відбутися у серпні.

Але 14 липня 1995 р. під час вечірньої прогулянки університетським ботанічним садом раптово зупинилося серце Патріарха Володимира. Причиною смерті став черговий, четвертий за рахунком, інфаркт міокарда. Патріарх похований під Великою дзвіницею поблизу кафедрального собору Святої Софії. Тепер Владика Володимир перед Богом щиро молиться за Україну, за українську церкву, за український народ.

Автори повністю поділяють і думку Л. Зінковської про те, що Патріарх Володимир — великий взірець того, якими повинні бути українці тепер, коли Господь дав нам державну незалежність, дає незалежність церковну. Тяжко вона народжується, в муках приходить, але приходить. І вона обов’язково народиться, і обов’язково буде. Бо в її фундаменті є такі особистості, як Патріарх Володимир.

Майже чотирнадцять років минуло відтоді, як 14 липня 1995 р. не стало Патріарха Української Православної Церкви Київського патріархату. Але сьогодні, як і тоді, всі, кому дорога Україна і пам’ять про нього, відчуває якусь провину і ніяковіє перед ним за те, що не вистачає нам його духу, його жертовності, любові, його непримиренності й одержимості на шляху до кращого життя на рідній землі.

Я. Ф. Радиш,

д. н. з держ. упр, професор, Національна академія державного управління при Президентові України В. В. Ропар,

Рожнівський сільський голова, слухач заочно-дистанційної форми навчання, Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"

Translate »