Ситуація в Києво-Печерській Лаврі – сфера відповідальності Генпрокуратури

Олександр Саган – один з патріархів української автокефалії. Він займався духовним унезалежненням України і як науковець, і як держслужбовець на посаді керівника Державного комітету у справах національностей і релігій при Вікторі Ющенку, готуючи перший приїзд в Україну Вселенського патріарха ще 2008 року. Сьогодні він очолює відділення релігієзнавства в Інституті філософії і одним з найбільш цитованих українських науковців. Він не лише досліджує українську релігійну тему, а й відчуває її. Ще рік на круглому столі в Укрінформі Олександр Саган передбачив, що не розкаяння УПЦ “МП” у попередній політиці призведе до росту масового незадоволення відсутністю змін.

Власне він передбачав протидію кліру УПЦ МП, продовження політики звинувачення московськими кліриками України у «релігійних репресіях».

Саме тому ми вирішили обговорити з ним Страсний тиждень 2023 року, справді «страсний» – і по напрузі релігійного життя і по його щільності. Яким є релігійний ландшафт нашого великоднього сюжету? І що чекає на Україну далі.

– Олександре Назаровичу, нині процеси в релігійній сфері України нагадують фронт. А які у вас відчуття вони викликають?

– Я б не став називати нинішній етап державно-церковних відносин «фронтом», бо це дещо знецінює справжній фронт, де наші захисники воюють із аґресором. Йдуть достатньо прогнозовані в умовах війни процеси. З одного боку – приведення діяльності релігійних організацій у відповідність до чинного законодавства. Передусім йдеться про деполітизацію релігійних структур. Бо коли я, наприклад, аналізую діяльність УПЦ МП, то інколи здається, що ми маємо справу не стільки із релігійною, скільки із політичною організацією із «виразними релігійними рисами». Бо як інакше оцінити ту роль, яку відігравала і відіграє УПЦ МП у поширенні ідей «русского міра», вихованні в українців «малоросійства» або прищепленні почуття меншовартості, несприйняття повноцінності своєї держави без «великого брата»? А з початком війни Росії проти України додалося ще «братовбивча війна», «один народ» тощо. Сумно, що СБУ та інші правоохоронні органи донедавна ігнорували навіть офіційні звернення науковців щодо літератури, яка розповсюджувалася у храмах УПЦ МП, українофобського змісту їх сайтів чи проповідей кліриків. В цьому ж аспекті слід сприймати аномальність ситуації, коли клірики УПЦ МП чомусь отримали статус «недоторканих». Правоохоронні органи донедавна, навіть ще минулого року, намагалися «не помічати» не лише їх дрібні, але й досить крупні правопорушення. Хіба що це мало якийсь медійний чи суспільний резонанс. Тим самим порушувалися норми Конституції, що гарантує рівність всіх перед законом. Певний час правоохоронні органи навіть приховували від суспільства масштаби співпраці кліриків УПЦ МП з окупантами (навіть зараз ми про це знаємо дуже не повно), намагалися не повідомляти конфесійну належність кліриків тощо.

З іншого боку – виробляється оптимальна модель існування в Україні релігійних структур, керівний центр яких знаходиться в країні-аґресорці. Наприклад, Старовірська (старообрядницька) православна Церква вирішила цю проблему шляхом повного розриву із своїм російським центром та навіть свого перейменування у «Дрєвлєправославну Церкву». Відтак до них жодних претензій немає. УПЦ МП відмовляється від такого шляху. При тому, що їх керівний центр – Московська патріархія – ще у 90-х роках минулого століття підписала договори співпраці зі всіма силовими структурами Російської Федерації. Московська Церква нині активно задіяна у перебігу війни Росії проти України, і, як показують активізовані нинішнім широкомасштабним вторгненням в Україну події, така співпраця лише наростає. Керівництво Московського патріархату суттєво задіяне в ідеологічну боротьбу проти України, є провідниками шовіністичних теоріях «русского міра», «трієдіной Русі», в яких українцям відмовляється у праві бути окремішнім народом чи мати свою державу. Це несе суттєву загрозу національній безпеці України, а тому держава вимушена реагувати. Ця реакція, на жаль, запізніла, проте краще пізно, аніж ніколи, бо масштаби духовного одурманення віруючих дійсно загрозливі.

– Який ваш прогноз щодо найближчого майбутнього Лаври? І чи заспокоїться, нарешті, її екс-«очільник» Павло?

– Щодо вирішення поточної ситуації із Києво-Печерською Лаврою, то нині це сфера відповідальності Генеральної прокуратури, яка, згідно своїх функціональних обов’язків, слідкує за дотриманням чинного законодавства в Україні. Якби наші держслужбовці чітко дотримувалися законодавчих норм, ніяких конфліктних ситуацій і не виникло б. Принаймні вони не набули б нинішніх масштабів. Те ж стосується митрополита Павла Лєбєдя, у якого не знаходилося коштів на ремонт переданих Церкві пам’яток архітектури, проте була можливість побудувати десятки нових приміщень. Ну і за себе особисто він, звісно ж, не забув – таку віллу, як у нього, не кожен мільйонер має. Всі ситуації, що актуалізувалися, унормовані у законодавстві. А його треба виконувати, а не гадати чи прогнозувати, що буде. Інакше яка тоді Україна правова держава?

– А що нам робити з тими двома мільйонами чи трьома чи скільки мільйонами вірних УПЦ МП? Наскільки серйозну становлять вони небезпеку?

– Майбутнє УПЦ МП достатньо чітко артикульоване представниками держави. По-перше, Церква не має обманювати своїх вірян у тому, що вони ніби то не є частиною Московського патріархату. Цю норму навіть підтвердив Європейський суд з прав людини, який вимагає від релігійних організацій надавати вірянам правдиву інформацію щодо свого релігійного центру. Тому норми чинного закону «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій мають виконуватися. По-друге, керівництво УПЦ МП само загнало себе у канонічну пастку, виходом із якої є або розрив із Московським патріархатом і початок переговорного процесу із ПЦУ. Хоча, якщо виконувати норми чинного законодавства, цей статус вони вже й так втратили, оскільки не внесли у свої назви необхідних змін. Це залишилося лише закріпити юридично.

Щодо віруючих – частина із них, в силу свого виховання чи переконань, особливостей ментальності, так і залишаться переконаними вірними Московського патріархату. Вони матимуть можливість задовольняти свої релігійні потреби, але без юридичної реєстрації. Можливо навіть вони сформують якусь нову свою структуру. Проте більша частина православних віруючих, які нині декларують свою належність УПЦ МП, я впевнений, з часом усвідомлять заполітизованість своїх позицій у підтримці Московського патріархату в Україні. Уже зараз ця підтримка оцінюється соціологами на рівні 4%, а ще недавно (до широкомасштабного вторгнення) вона була на рівні 15%.

– Чи матиме по-вашому таке загострення позитивне завершення?

– «Уврачування» будь-якої церковної проблеми проходить стадію загострення. Ми не єдині і не унікальні у Вселенському православ’ї, хто проходить через подібні випробування. Швидкість вирішення проблеми і результат будуть залежати лише від бажання влади та громадянського суспільства докласти зусилля й провести інформаційний супровід, тобто роз’ясненнях для віруючих суті питання.

– Чи не загрожують Україні репутаційні та судові виклики, пов’язані із рішеннями органів місцевого самоврядування щодо заборон МП?

– Все залежатиме від того, як оформлені документи, в яких обґрунтовані ці рішення. Бо «заборона МП» – це швидше пропагандистський штамп. Деякі рішення, які я бачив, неможливо буде заперечити чи оскаржити у суді. Оскільки вони ґрунтуються на тому, що віруючим не забороняється задовольняти свої релігійні потреби на богослужіннях (храми ніхто не закриває і не конфісковує). Проте припиняється правочинність усіх договорів, які укладені із інституціями цієї Церкви (виділення земельних ділянок, надання комунальних послуг, оренди державної чи комунальної нерухомості тощо). Фактично цими рішеннями органи місцевого самоврядування виконують роботу прокуратури чи тих державних службовців, які повинні були це зробити раніше на виконання норм статті 12 згаданого закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Адже лише близько сотні із тисяч громад УПЦ МП виконали норми цієї статті (йдеться про внесення змін до назв релігійних організацій). А цю норму підтвердив уже і Конституційний суд України ще у грудні минулого року. Звісно, спроби використати ситуацію для «плачів» на міжнародній арені про «гоніння» на УПЦ МП будуть. Проте, як на мене, вони безперспективні, як і всі попередні звернення, в яких діячі УПЦ МП намагалися переконати закордонні інституції, які займаються проблемами свободи совісті, в «переслідуваннях за віру».

Лана Самохвалова, Київ

Джерело – УКРІФОРМ