Розкриття душі воїнів: відзначений Хрестом “Військова честь” отець Антоній Панасенко ділиться враженнями від капеланства на фронті та власною ролью у будівництві церков.

Інтерв’ю з Фронтовим Священником про Військове Капеланство та Будівництво Духовних Осередків на Фронті

Предвічний Боже, Творче миру і добра,
Ти, що твоєю божественною силою
кличеш кожного до життя
і твоєю мудрістю про кожне життя турбуєшся,
дай і мені, Господи, твоєму смиренному слузі,
силою твоєї благодатної присутності
завжди стояти на захисті душі українського воїна –
невтомно, нездоланно, віддано.

Дай у безладі бою та в сум’ятті військових буднів
бути вірним свідком твоєї запеклої боротьби за людське серце.
У миті буремних викликів, в часи скорботи та невимовного болю,
дай випромінювати світло твоєї надії,
бути твоєю розрадою, вірним свідком твого воскресіння,
твоєї остаточної перемоги над силами смерті та всілякого зла.

До Тебе, Царя всесвіту, здіймаю мою молитву,
на милість твою, Боже, сподіваюся:
розгублених скріпи, заблуканих просвіти,
полонених поверни домів,
зниклих безвісти розшукай,
поранених і недужих зціли,
полеглим мирний спочинок даруй у дворах твоїх, Господи,
і вічную та світлую пам’ять.

А мені, Боже, дай відваги та кріпості твого Духа
залишатися вірним побратимом і мудрим наставником,
із батьківською турботою та дружньою підтримкою,
швидким до слухання й повільним до критики,
уважним до голосу людського серця, що б’ється
за лаштунками військового однострою.

Боже миру і добра,
дай мені бути відважним воїном твого небесного війська,
захисником життя та людської гідності українського воїна.
Дай сили справді бути поруч –
вірно,
завжди.
Амінь.

Капеланське служіння у Збройних Силах України – справа відносно молода, хоча початок йому було покладено задовго до 2014 року. Нещодавно молодший лейтенант капеланської служби отець Антоній Панасенко з Чернігова отримав Хрест «Військова честь» від Головнокомандувача ЗСУ. За що ж нагороджують капеланів?

Отець Антоній, з чого почалося Ваше капеланство?

У 2014-му мої хлопці поїхали на фронт, і я поїхав з ними. На той час я був звичайним цивільним батюшкою, а тепер вже є головним капеланом оперативного командування «Північ». Їхав у 14-му як священник-волонтер, у 16-му році згідно Наказу Міністра оборони України офіційно став на посаду капелана, яка була введена у військових частинах як посада для цивільних осіб. Штатний капелан був тоді один на бригаду. Періодично приїздили капелани-волонтери: вони їздили переважно до «своїх», в певний окремий батальйон чи навіть взвод. Потім вже роззнайомились, почали опікуватись воїнами по всьому фронту. Я особисто був у Лисичанську, Сєвєродонецьку, Слов’янську, Широкіному, Тарамчуку, Авдіївці – кругом, де була 1 танкова, 13 батальйон тероборони «Чернігів» та інші частини, в яких служили чернігівчани. Тобто, моїм полем діяльності був весь фронт, від Станиці Луганської до Мангуша.

З ким із військовослужбовців Ви познайомилися тоді?

Багато з ким… Добре знав Да Вінчі та інших найкращих наших військовослужбовців та добровольців. Фронт великий, і прекрасних людей там безліч.

Чи були у той час міжконфесійні непорозуміння?

Різне траплялося. Пам’ятаю, якось приїхав у один підрозділ, де були також мусульмани. Звісно, вони ввічливо відмовилися від участі у християнському Богослужінні. Але тут почався обстріл, всі мерщій сховалися у бліндажі та інші укриття, і крізь вибухи я почув, як мусульмани гукали до мене: «Де цей батюшка? Ану молись давай!» Правду кажуть: «Як тривога – всі до Бога», незалежно від вірувань чи конфесій. Загалом не пригадую якихось негативних моментів, що були б пов’язані з релігією.

Наскільки змінилося ставлення до священників у наших Збройних Силах за десять років війни?

З 2014 року на фронті взагалі багато що змінилося, і в духовному сенсі теж. Якщо на початку війни люди були більш розгубленими і менш схильними виявляти свою віру – то зараз все навпаки: бійці впевнені у собі та нашій перемозі, при цьому відкрито сповідують свою віру та охоче беруть участь у спільних Богослужіннях. Як я бачу, відвага, мужність, внутрішній спокій та сміливість відкрито сповідувати віру в Бога – це взаємно пов’язані речі. Недаремно у козацькому війську та армії УНР так багато уваги приділялося саме релігійній складовій.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Що було найважчим для Вас на початку вашого капеланства?

Відсутність довіри до мене як до священнослужителя. Авторитет завойовувався дуже важко. В моїй 1 танковій бригаді офіцери вперше звернулися до мене як до духівника аж через 4 ротації по 10 місяців кожна, тобто, через 3,5 років повноцінної постійної присутності з моєю бригадою на «нулях» та в зоні бойових дій. Наша служба дуже важка, до неї треба мати покликання. Не кожен священник може стати капеланом. Але армія ж – затягує… Оце відчуття військового братерства, перебування поряд із найкращими синами твого народу, реальна можливість рятувати життя і душі, шанс брати участь у найнебезпечніших подіях сучасного світу – це неможливо ні на що проміняти. Так, я розумію, що у мирних містах теж хтось мусить опікуватись душами людей. Але тут ти у сотні разів потрібніший. Фронтова дружба назавжди залишається в серці.

Крім титулу «фронтовий священник», Ви маєте також славу «священника-будівничого». Чому Вас так називають?

Справді, я багато займався будівництвом. За півтора роки до «великої війни» збудував дві церкви та більше десяти каплиць по всім військовим частинам Чернігівщини. Почали ми з Чернігова, а потім була церква для 1 танкової у Гончарівську та інші каплички.

Розкажіть про ікону, яку Ви встановлюєте у кожній новозбудованій церкві, капличці, молитовному куточку.

Ікона «Військова Покрова», яка встановлена у Чернігівському кафедральному соборі, проїхала весь фронт ще під час АТО. Вона побувала у всіх населених пунктах та військових частинах фронту від Станиці Луганської до Широкіного. Тобто, «Військова Покрова» освячена не лише церковними канонами, але й молитвами наших воїнів, захисників рідної землі. А потім до неї домалювали вже всіх святих – покровителів воїнів, і у такому вигляді вона була розміщена у Кафедральному соборі Чернігова. Репродукції цієї ікони ми встановлюємо у всіх каплицях військових частин Чернігівщини, навіть у генерала Залужного в кабінеті вона є.

Як Валерій Федорович ставиться до капеланства?

Роль нашого Головнокомандувача у становленні капеланства – величезна. Як щиро віруюча людина, він добре розуміє значення духовної підтримки військовослужбовців; як командир, дуже чуйно ставиться до духовних потреб своїх підлеглих. Це справді благословіння Боже – служити під командуванням такої людини! Валерій Федорович особисто опікувався Законом про капеланство, надавав капеланському служінню всебічну підтримку. Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що саме його чітка позиція щодо необхідності капеланства у війську стала вагомим аргументом для законодавців у прийнятті цього Закону.

У Вас завжди багато корисних проєктів та планів. Чим займається «фронтовий батюшка» у мирному житті?

Недавно ми відкрили реабілітаційний центр оперативного командування «Північ» під Черніговом, для всіх військовослужбовців. Раніше люди туди заїжджали на кілька днів, зараз вже можемо приймати їх там по два-три тижні. Щире спілкування, духовні бесіди, фахова психологічна допомога сприяють подоланню людиною фронтового стресу, допомагають повернутися до нормального світосприйняття та готовності спілкуватися з людьми. Хлопці приїжджають похмурі, затиснені, – а вже через кілька днів ти бачиш у них ясні очі, розправлені зморшки та чуєш їх веселий сміх. Фото у перший та останній день реабілітації – наче дві різні людини! Гарне харчування, спокій, чисте повітря доповнюють курс реабілітації, швидко відновлюють сили військовослужбовців. Вони тут відпочивають, спілкуються з волонтерами, отримують допомогу стоматологів, терапевтів, профільних фахівців. Відвідують екскурсії, катаються на конях, щонеділі організовуємо колективні виїзди до Чернігова чи Києва. Ми разом куліш варили, смажили шашлики, влаштовували спортивні ігри. Коли приїздить підрозділ, який був півтора року в боях і люди бачили всяке, – а тут їх зустрічають як рідних, дають можливість насолодитися радощами мирного життя. Це дає можливість швидкого відновлення і в родини хлопці повертаються вже спокійними, соціалізованими людьми. Це така декомпресія для них, і допомога для родин.
Крім того, зараз ми створили у Чернігові реабілітаційний простір для ветеранів, провели змагання «Північна фортеця». Двоє переможців цих змагань потім поїхали на змагання ім. Арнольда Шварцнегера в Іспанію, і один з наших учасників встановив там світовий рекорд! Зараз вся Україна переживає велику психологічну травму. Почастішали випадки суїцидів серед дітей та дорослих, людям важко витримувати тягар подій, що звалився на них. Їх треба відволікати, періодично проводити декомпресію. Різні види відпочинку, маленькі радощі життя, спілкування з рідними дозволяють людині «втриматись на плаву», утримують від небезпечного занурення у власні переживання. Особливо це стосується родин військовослужбовців, а також родин полеглих Захисників України. Стараємось не залишати їх наодинці з горем, даємо можливість спілкування, надаємо духовну і психологічну допомогу.

Які найприємніші моменти свого служіння можете пригадати?

Найприємніші моменти – коли твої хлопці тобі дякують, вітають із святами, щось дарують особисте. Коли діти передають тобі цілий ящик виготовлених власними руками Ангеликів перед Різдвом. Коли мама полеглого побратима вив’язує теплі шкарпетки мало не на весь підрозділ. Від цього сльози на очах і тепло на серці… Це такі «дрібнички», які насправді мають для нас величезне значення, бо є свідченням нашої єдності, взаємного прийняття. Видимі знаки любові, якщо говорити християнським сленгом. Коли бачиш людину засмученою, у великій тривозі, а потім, після розмови з тобою вона вже посміхається і хоче жити далі – оце найдорогоцінніше.

Цього року День Збройних Сил України вперше співпаде з Днем Святого Миколая. Що би ви хотіли побажати українцям напередодні свят?

Любіть Україну! Любіть своє військо, яке захищає вас. Бережіть ваших рідних і близьких, в тому числі тих, хто зараз у війську. Даруйте маленькі радощі їм і собі, підтримуйте віру у Бога, надію на перемогу, любов до ближніх. Ми переможемо, в цьому немає жодних сумнівів! Гарних і спокійних вам свят!

Фото з архіву Антонія Панасенка.

Джерело: Генеральний штаб ЗСУ