“Будь-яке злагодження в світовому православ’ї стане можливим лише після завершення війни в Україні, бо саме ця війна є причиною поділу”, – говорить о. архимандрит Кирило Говорун, православний теолог, колишній секретар патріарха московського Кирила, з 2012 року священнослужитель Патріархату Константинопольського. У розмові з КАІ він пояснює, звідки взялася ідея “канонічної території” та що означає “російський світ” (russkij mir), на який посилається Росія та тамтешня Православна Церква.

Реінкарнація ідей часів Візантії в контексті путінізму

О. Говорун: Злагодження в православ’ї можливе лише після війни в Україні

KAI: Яка зараз канонічна ситуація в православ’ї в Україні? Схоже, що вона все ще досить складна…

– Вже не така складна, як раніше. В Україні відбулася серйозна шизма, яка розпочалася після набуття незалежності України. Тоді у нас був одна Православна Церква, що підпорядковувалась Патріархату Московському, і дві Церкви, що були незалежні від нього, але не визнані іншими Православними Церквами світу, отже, шизматичні. Тепер, замість трьох Православних Церков, ми маємо дві [Українську Православну Церкву, пов’язану з Патріархатом Московським, і створену у 2018 році Православну Церкву України, якій автокефалію (самостійність) визначив Патріархат Константинопольський – КАІ]. Обидві, на мою думку, канонічні. Їхні вірні можуть приймати Святу Євхаристію в будь-якому православному храмі по всьому світу. Таким чином, шизми вже не існує.

Але ці обидві Церкви, на жаль, все ще не люблять одна одну – з різних причин. Церква, яка була частиною Патріархату Московського, має дуже незрозумілий статус. Сама сьогодні не знає, хто вона є. Вона намагається утриматися від Москви, але не зробила цього достатньо чітко, вона не віддалилася від Москви достатньо далеко, тому зазнає в Україні утисків. Для неї друга Церква, автокефальна, все ще не є канонічною. З іншого боку, для Церкви, яка вже отримала визнання декількома Православними Церквами світового Православ’я, Церква, пов’язана з Патріархатом Московським, є спільницею Росії [яка веде війну з Україною – КАІ]. У кожної з цих Церков є різні причини для взаємної ненависті. Але це не є корисним для українського суспільства, яке після закінчення війни дуже потребуватиме злагодження.

Обидві Церкви сваряться між собою. Для кожної з них статус другої неясний. Але я сподіваюся, що в майбутньому, коли війна закінчиться, ця ситуація нормалізується. Вже зараз ми намагаємося працювати на користь цього злагодження між Церквами. А в той же час суперечки між ними не такі вже й важливі.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

KAI: Однак ця неясна канонічна ситуація може призвести до розколу в світовому православ’ї, оскільки це може стати причиною порушення євхаристичної єдності між деякими єпископами…

– Я б не називав це розколом, бо це відбувається, коли обидві сторони її визнають (так само, як у випадку розколу між католиками і православними) вони не беруть участі разом у Святому Причасті. У світовому православ’ї виникають випадки одностороннього розриву. Москва не бажає євхаристичної єдності з Константинополем, але Константинополь не має проблеми бути в єдності з Москвою. Той, хто приїжджає з Патріархату Москви, може служити та приймати Святе Причастя в Патріархаті Константинополя. З погляду більшості православних Церков розколу немає. Це бачить тільки Москва і є єдиним автором розповіді про розкол в православ’ї. Таким чином, я вважаю, що розколу немає, хоча, звісно, ситуація також не є здоровою.

На мою думку, зростаюча дискусія у світовому православ’ї насправді не має нічого спільного зі ставленням Московського Патріархату до української Церкви. Причина дискусії – це війна в Україні. Православ’я поділене в способі сприйняття цієї війни. Для деяких Церков, зокрема для Патріархату Константинополя, це злочин, який повинен бути припинений. Це злочин проти людства і злочин проти релігії. Це викривлення релігії. Патріарх Константинополя Варфоломій відкрито виступає проти цієї війни і засуджує її причини. Однак для інших православних Церков є обґрунтування, які виправдовують цю війну. Вони вважають, що це світова війна Заходу проти православ’я. Навіть в Польщі багато православних, включаючи ієрархів, так вважають.

Ієрархи православ’я по всьому світу не є однодумцями. Деякі з них вважають, що Путін поганий, схожий на Гітлера. А для інших Путін – це булегрийський володар Василій, який відновить авторитет православ’я у світі, тому вони готові вибачити йому все.

KAI: Звучить як утопія.

– Так, це утопія, абсолютна фантазія, повна відмова визнавати насильство, яке трапляється під час цієї війни. Сам Путін представляє себе як нового Костянтина, або принаймні нового Володимира Великого, князя київського. Однак насправді, якщо б Путін мав бути василевсом, він був би схожий на імператора Василя Булгаробійця, який був настільки жорстокий, що для перемоги у імперських війнах Візантії вбив тисячі булгар, як і він, православних.

Багато хто думає в категоріях Візантії і хоче його “реінкарнації”, хоче, щоб воно знову існувало. Це утопічна ідеологія, яка тісно пов’язана з безумством. Проте саме вона підштовхує багатьох православних по всьому світу, включаючи Польщу. Я вважаю, що це дуже неправильне вірування розділяє православних більше, ніж ситуація українських Церков.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

KAI: Московський Патріархат розглядає Україну як свою “канонічну територію”. Що насправді означає це визначення, яке не використовується в Західній Церкві?

– У нас його також не було в Православній Церкві. Воно виникло і стало тим, чим воно є зараз, в результаті західної політичної системи після Західного миру в Європі. Після Західного миру [1648 рік – KAI] зі Святою Римською імперією та її союзниками виникли незалежні та суверенні держави, які почали мислити в категоріях: “це моя територія”, “я повинен захищати її”, “ніхто не може в неї втручатися”. Ми узяли на себе той же спосіб мислення і розробили концепцію спільної території в основному в термінах Західного миру. Це політичний спосіб мислення, перейнятий із Заходу, але тепер ми вважаємо, що це наше, що завжди було в Православ’ї.

Ідея канонічної території дуже схожа на ідею суверенітету держави, застосовану до Церкви. Згідно з нею Церква уявляє собі, що має абсолютний суверенітет над певною територією – ніхто не може у неї входити або виходити. Це політичне мислення, а не церковне. Тому Католицька Церква, не приймаючи концепцію канонічної території, є ближчою до первісної християнської традиції, ніж ми, які її приймаємо.

KAI: Оголошуючи концепцію канонічної території, Московський Патріархат водночас здійснює своєрідну інвазію в Африці, засновуючи там свої парафії та єпархії. Таким чином, вони, представники МП вторгаються на “канонічну територію” Патріархату Александрії.

– Це класичне мислення подвійними стандартами: те, що інші роблять мені – це злочин, а те, що я роблю іншим – це дуже правильно. Сльози через палестинців, коли росіяни роблять ще гірше речі на Україні, – це ще один приклад таких подвійних стандартів, які є загальними в Росії.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Москва виправдовує своє вторгнення в Африку тим, що Патріархат Александрії визнає автокефалію Православної Церкви України. Проте, на мою думку, це не стільки привід, скільки випередження для російської інвазії в Африці. Справжнім мотивом є експансія Росії на цьому континенті. Триває нова гонка за Африку, схожа на ту з XIX століття, але, ймовірно, набагато гірша, оскільки нові колоніальні сили – Китай і Росія – намагаються вирізати для себе частки цього континенту. Китай користується ресурсами і інвестиціями, а Росія найомниками з Групи Вагнера і Православною Церквою, щоб забезпечити собі кусочки Африки. Визнавши автокефалію Православної Церкви України, Патріархат Александрії подарував Російській Православній Церкві привід увійти в Африку. В основному, Кремль має там дві руки: одна – м’яка сила (Церква), інша – тверда сила (Група Вагнера). Таким чином, Церква стає інструментом, за допомогою якого Росія розширює свій вплив в Африці.

KAI: Іншим терміном, який не завжди розуміють на Заході, є “russkij mir” (російський світ). Як його розуміти?

– Важко його зрозуміти, бо це не система мислення. Це набір гасел, набір фраз. З цього погляду він стоїть у контрасті до марксизму, який був систематичним світоглядом, дуже жорсткою філософською системою. Фашизм, який з’явився у відповідь на марксизм, також ніколи не запропонував такого систематичного мислення. Також фашизм був набором слоганів, красивих, спокусливих слів. Точно такий самий “russkij mir”. Я вважаю, що він подібний до класичного фашизму. Я називаю його мішком ідей. Навіть не скринею, бо в скрині ти складаєш речі у певному порядку. А в ідеях російського світу немає порядку. Людина, яка несе цей мішок ідей, ніби Святий Миколай з мішком подарунків, який питає: “Що б ти хотів від мене отримати? Хочеш це? Ось, тримай!”. По суті, це популістський рух, збір ідей, які підходять для будь-якого шару російського суспільства. Кожен шар отримує з них те, що хоче. Хочеш велич Радянського Союзу – маємо щось з сталінізму. Хочеш відновлення Романівської монархії – отримуєш щось з епохи царів.

KAI: Я чув, що в Росії можна навіть купити ікони Сталіна.

– Це правда. Цей мішок дуже постмодерний. І оскільки це об’єднання ідей не є систематичним, важко раціонально аналізувати, систематизувати, побачити, що вони насправді є, чи вони виходять за межі слоганів. Це класичний, дуже небезпечний популізм.

KAI: Все, про що ми говоримо, свідчить про те, що в православ’ї відсутня роздільність Церкви від держави. Дуже сильний зв’язок між ними, ймовірно, є наслідком візантійської традиції?

– Сказав би, що скоріше пост-візантійської. У багатьох православних Церквах досі присутній парадигма “симфонічного” способу мислення. Деяким Церквам вдалося визволитися від цієї симфонії Церкви і держави, наприклад, Православній Церкві Америки або Александрійському Патріархату.

KAI: У цьому останньому випадку державно-церковна симфонія не була б легкою для реалізації в мусульманській країні.

– Це правда, але навіть там, протягом кількох століть під мусульманським владарюванням, ця ідея зовсім не зникла. Так само було в Росії навіть сімдесят років комунізму, коли така симфонія була неможливою. Завдяки цьому ідея могла відродитися в Росії під час Путінського періоду.

Так, це пов’язано з глибоко вбудованою в світове православ’я ідеєю симфонії. Але вона не є онтологічно властивою православ’ю, тому, якщо хочемо, ми можемо від неї визволитися. Досвід життя в демократичних, плюралістичних суспільствах може нам у цьому допомогти. Також досить довгий досвід життя в демократичних суспільствах допомагає Католицькій Церкві визволитися від багатьох ідей до Ватиканського Собору II, який змінив багато в Церкві. Ми, православні, все ще потребуємо нашого рушійного механізму змін, яким був Собор Ватикану II для Католицької Церкви. Ми повинні подолати це симфонічне мислення.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Правдою є те, що в путінізмі є багато елементів візантинізму. Але це не стільки старі ідеї візантійські, скільки нові ідеї про старі ідеї візантійські, і це не одне й те ж. Іноді люди вигадують Візантію такою, яку вони хочуть. Вони створюють дуже штучну Візантію, яка ніколи не існувала, але зараз існує в їхніх розумах, і вони впевнені, що такою вона була насправді, і вони її воскрешають. Наприклад, багато росіян вірять в ідею катехона, яка сягає святого апостола Павла [який в 2 Сол 2,6-8 писав про силу, яка стримує прихід антихриста – KAI]. В Візантії це була маргінальна ідея. Сьогодні багато росіян вважає, що Путін – це катехон, уособлення світової політичної влади, яка зберігає непорушну правду і поширює її по всьому світу. Це дуже російська ідея катехона, яка ніколи не існувала в Візантії, але росіяни вважають, що вона візантинська. Так відбувається воскресіння старих ідей у нових формах, які на мою думку, дуже небезпечні.

KAI: Чи був би можливий новий Всеправославний Собор в поточній ситуації?

– Не в передбачуваному майбутньому, бо зараз ми занадто поділені. Я вважаю, що будь-яке злагодження в світовому православ’ї буде можливим лише після війни в Україні, бо саме ця війна є причиною поділу. Доки ми не досягнемо згоди про те, чим була ця війна і що вона означала, ми не об’єднаємося і будь-яке обговорення на світовому рівні у формі синодального рішення буде неможливим.


Архимандрит Кирило Говорун (народився в 1974 році на Україні) був секретарем патріарха московського Кирила, у 2012 році перейшов в підпорядкування Патріархату Константинопольського. Він є викладачем еклезіології, міжнародних відносин і екуменізму в різних країнах світу, зокрема в Папському Григоріанському університеті в Римі.

Джерело: Katolicka Agencja Informacyjna / KAI