29 січня – річниця бою під Крутами. Загін, що складався із близько чотирьохста київських студентів та козаків, зупинив наступ чотирьохтисячного підрозділу і дав змогу українській делегації підписати Брест-Литовський мирний договір із Німеччиною, Австрією, Туреччиною та Болгарією. Це була перша мирна угода в Першій світовій війні. 27 студентів потрапили в полон до супротивника і були страчені. Юнаків поховали поблизу Аскольдової могили.

президент-порошенко-крути

Президент України Петро Порошенко у своєму виступі перед ліцеїстами Київського військового ліцею імені Івана Богуна та курсантами вищих військових навчальних закладів з нагоди вшанування пам’яті Героїв Крут сказав: “25 років незалежної України, які ми будемо відзначати у серпні, – яскравий доказ, що жертовність тих хлопців була недаремною. І кожного року 29 січня туди дійсно приходять люди”. У свої промові Президент зазначив: “Вшановуючи героїзм учасників визвольного руху і героїв сьогодення – гідних послідовників Героїв Крут, ми ще раз осмислюємо помилки минулого, для того щоб не повторювати їх”.

Згадаємо слова Блаженнішого Митрополита Мефодія, які він промовив у останньому в своєму житті Великодньому посланні в 2014 році, згадуючи про трагедію під Крутами: “Хто забуває свою історію, той приречений на її повторення”.

Блаженніший в посланні сказав: “І завжди в таких випадках молодь, яка переповнена любов’ю і до свого Києва, до жителів Києва і до всієї України приносить на вівтар саме дороге що в неї є – своє життя. Там, під Крутами ці майже беззбройні хлопці повстали проти переважаючих сил червоних військ… Їх всіх по-звірячому знищили. Їх розстрілювали впритул, кололи багнетами, рубали шаблями…

Коли Київ вчергове визволили, то рідні, друзі отримали можливість по-християнські поховати героїв Крут. Але впізнати їх було неможливо: розпухші, замерші від морозу, вони були подібні один на одного. Їх всіх погрузили на підводи і ця жалібна хода направилась до Києва. По всій дорозі, в кожнім селі і містечку люди оточували ці підводи із тілами мучеників, молились і плакали. З тих пір до нас дійшло одне свідчення, а можливо й легенда. Одна матір впізнала свого сина, перенесла до рідної домівки, омила тіло, зняла окривавлену сорочку і вдягнула білу чисту вишиванку, а сама сіла коло домовини із тілом своєї кровинки і задумалась. Перед її взором проходило життя її сина. Ніби в забутті вона раптом як наяву побачила свого сина, який звернувся до неї: “Мамо, віддай мені мою окривавлену сорочку – я хочу в День Судний свідчити перед Господом, як нас вбивали і про те, що ми безмежно любили свій народ, свою землю, яку Бог дарував нам.

Прийде час, і про нинішніх героїв народ буде складати легенди”.

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"