Мене часто запитують, як я ставлюся до ідеї приєднання УАПЦ до Київського Патріархату. А тут ще проросійський сайт raskolam.net пише про те, що, мовляв, на УАПЦ зараз чиниться серйозний тиск, аби змусити її єпископат приєднатися до УПЦ КП.

Почну з позиції держави. Я не вхожа у високі кабінети і мені не доповідають, що саме там обговорюють або планують. Утім я уважно стежу за церковним життям в Україні та маю чимало інформації, у тому числі інсайдерської. Доповідаю: жодного тиску (принаймні практичного, а не у теорії) на єпископат УАПЦ держава не здійснює. Чому? Річ у тім, що державні мужі залюбки піаряться на темі «єдиної помісної» та потреби її утворення. Але одна річ – фрази, а інша – конкретні справи та державні програми. Звісно ж, держава була б рада, якби УАПЦ добровільно приєдналася до Київського Патріархату. Проте робити щось конкретне у цій сфері держава не поспішає. Знову ж таки, чому? Тому що українські політики мислять категоріями соціологічних рейтингів, а не довгострокових державних програм і лобіювання національних інтересів. Згадка про «єдину помісну» у промові депутата допоможе йому виграти наступні вибори. А конкретні справи в цьому напрямі можуть, навпаки, відштовхнути частину електорату. Ось і працює українська державна машина у режимі імітування бурхливої підтримки ідеї «єдиної» та «помісної». Нібито усі за. Але чомусь справа з місця не зрушується.

Тепер про можливе об’єднання. Ідея прекрасна. Але як саме її реалізувати? Я не богослов і не розуміюся на тонкощах церковного права та політики. Однак я розумію, що кожен ієрарх і священик має власні інтереси. Ієрархи воліють збільшити або принаймні зберегти свій вплив та статки. Священики прагнуть притримати свої місця і можливість годувати родини… «Кожух до ґудзика не пришивають», сказав якось Патріарх Філарет про модель поєднання УАПЦ та УПЦ КП, маючи на увазі, що чисельна церковна юрисдикція (УПЦ КП) та малочисельна церковна юрисдикція (УАПЦ) не можуть поєднуватися як рівноправні партнери. Не сперечатимуся з сивочолим очільником Київського Патріархату. Хоч як би кожен з нас ставився до Патріарха Філарета як особистості, заперечувати його історичну роль у розбудові незалежної Української Церкви неможливо. Проте я ніколи не вважала і не вважаю, що існування УАПЦ «зайве». УАПЦ дійсно представляє церковну меншість. У нас менше парафій, набагато менше ченців, бажає кращого викладання у духовних школах, відсутні повноцінні церковні видання тощо. І все ж таки УАПЦ має чим пишатися. УАПЦ — єдина нині в Україні православна церковна юрисдикція, де (принаймні теоретично, у Статуті Церкви) зберіглася помісна традиція Українського Православ’я, яка передбачає виборність церковних посад. Ми обираємо (принаймні маємо обирати за Статутом) кандидатів у єпископи на єпархіальних соборах. В УАПЦ відчутний вплив вірянина церковне життя. Статут нашої Церкви передбачає особливі стосунки з Вселенським Патріархатом. А у Духовних заповітах Патріарха Димитрія та Митрополита Мефодія йдеться про важливість входження у сопричастя з Матір’ю-Церквою Константинополя.

Я визнаю, що УАПЦ зазнала нині серйозної кризи. Але я й мої однодумці ніколи не прагнули механічного «приєднання» нашої Церкви до Київського Патріархату. Ба більше, я розділяю побоювання наших ієрархів, що чисельний, сильний Київський Патріархат може легко «поглинути» Автокефальну Церкву. Розділяю такі побоювання, однак не відмовляюся активно працювати заради поєднання. Наші архієреї іноді схожі на дітей. «Не чіпайте мене! Я ж нікого не чіпаю! Колись поєднаємося. Але тільки не сьогодні, тільки не завтра! Чому? Бо ми боїмося втратити свої посади та прибутки».

УАПЦ однозначно програла, коли вийшла з переговорного процесу. А ще точніше, коли — вустами Митрополита Макарія — ініціювала поновлення об’єднавчого процесу, проте належним чином до цього не підготувалася. З боку УПЦ КП участь у виробленні моделі об’єднання брав один з чільних інтелектуалів цієї Церкви — архієпископ Євстратій. А з боку УАПЦ… засади об’єднання вироблялися особою без вищої духовної освіти та без базових знань у канонічному праві — Митрополитом Макарієм.

«Нас не пошанували» — заявив Митрополит Макарій, зробивши головний акцент на наявності в назві об’єднаної Церкви слова «автокефальна». А чому саме вас мали «пошанувати», владико? А як ви собі уявляли? Що архієреї Київського Патріархату замість вас мусять захищати права духовенства УАПЦ? Не хочете, аби вас «поглинули»? Вчіться захищати свої права! Випрацюйте таку модель об’єднання, яка передбачатиме подолання розділення, проте не дозволить нівелювати УАПЦ, її традиції й історичну ідентичність.

Київський Патріархат — це наш партнер з розбудови єдиної помісної Церкви. Втім це також і наш «конкурент». Тому не варто очікувати, що архієпископ Євстратій або інший інтелектуал з УПЦ КП виконає за архієреїв УАПЦ їхню роботу. Переговори — це завжди змагання. Тож змагайтеся! Пропонуйте свої моделі об’єднання. Захищайте їх. Пояснюйте, чому саме важливий той чи інший запропонований вами пункт.

А тепер про головне. Не слід думати, що головною причиною скликання Помісного Собору УАПЦ має бути прийняття рішення про «капітуляцію» перед Київським Патріархатом та лобістами їх інтересів у державних структурах. Цей Собор потрібен для іншого — для подолання кризи. УАПЦ лихоманить уже не перший день. І лише така інтелектуально обмежена особистість, як владика Макарій, може думати, що причиною цієї лихоманки є звичайна жінка, яка публічно висловлює свої думки та побоювання. Проблема УАПЦ не в тому, що віряни говорять «зайве», а в тому, що вона перетворилася на таке собі бюро загублених та непотрібних особистостей. Не можеш стати єпископом у Московському Патріархаті? Нумо в УАПЦ! Вигнали за певні порушення з Київського Патріархату? УАПЦ чекає на тебе!

«Канонічний відстійник» — глузливо називають нашу Церкву недоброзичливці. Не хочу погоджуватися з такою характеристикою. Але розумію, що нинішні тенденції дійсно загрозливі. Нам не допоможе «приєднання» або «поглинання». Ми не можемо дозволити собі відмовитися від історії та ідентичності, яку успадкували від патріархів Мстислава та Димитрія та блаженноспочилого Митрополита Мефодія. Однак ми маємо покласти край церковній кризі в УАПЦ. Маємо згуртуватися, облишити мову ярликів та образ і спільними зусиллями, соборно, вирішити, на яких засадах нам жити далі.

Наталія Шевчук,

Голова Фонду пам`яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

вірна УАПЦ

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"