Постаті основоположника етнології релігії в українському релігієзнавстві та автору власної концепції релігійно-національної ідеології Арсену Річинському присвячена книга з назвою «Харизма Арсена Річинського». Автор цієї книги — нині спочивший Арсен-Ярослав Миколайович Гудима (1934-2013 рр.), мав учену ступінь кандидата філософських наук, був професором-релігієзнавцем, почесним науковим співробітником Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України.
«Харизма Арсена Річинського» — це, за словами автора, перша науково-популярна книга, покликана ознайомити українського читача з життям та основними ідеями релігійного і громадського діяча. До речі, Арсен Гудима (на фото вгорі) брав активну організаційну участь у виданні основної праці А. Річинського «Проблеми української релігійної свідомості», виданої ще 1933 року і на довгі роки незаслужено забутої.

Текст, який ми публікуємо нижче Арсен Миколайович Гкдима написав для газети «Слово» за півроку до відходу у вічність.

«Але я ні про що не турбуюсь і своє життя не вважаю для себе цінним, аби тільки з радістю закінчити дорогу свою і служіння, яке я прийняв від Господа Ісуса…» (Дії 20:24)

Після національно-визвольних змагань 1918-1920 років, колоніального «четвертування» України ворогуючими сусідами, які проводили цілеспрямовану політику винародовлення українства, необхідно було дати відповідь на основоположне буття українського народу — його духовну єдність в одностайній боротьбі за свободу і незалежність. Для цього необхідно було поєднати і осмислити два провідних чинники — національний і етноконфесійний.
Це завдання не можна було вирішити з крайніх позицій історичного мислення. Його міг узагальнити ідеолог, який у національному бачить етноконфесійну самобутність, а в етноконфесії — її духовне самовираження. У 1920-1930 роках ним став Арсен Річинський — практикуючий лікар, богослов, публіцист, видавець, історик, етнограф, лінгвіст, композитор, основоположник етнології релігії в українському релігієзнавстві, визнаний ідеолог українського православ’я.
Народився 12 (25) червня 1892 року в с. Тетильківці тодішнього Кременецького повіту Волинської губернії (сьогодні Шумського району Тернопільської області) в сім’ї дяка-псаломщика (незабаром священика) Василя Річинського. Мати, Віра Капітонівна, була домогосподаркою.
Після закінчення сільської школи Арсен навчався в Клеванській духовній школі, Кременецькій гімназії, Житомирській духовній семінарії. Проте священиком не став. Бути проповідником «обрусения края» він не хотів і не міг. З тих же причин не захопила його посада (1911 р.) і вчителя церковно-парафіяльної школи в с. Сіднярки Луцького повіту. «Благословенний фах», за словами дружини Ніни Павлівни, А. Річинський здобув на медичному факультеті Варшавського (1911 р.) та з початком Першої світової війни (1914 р.) — Київського університетів. З 31 травня 1917 до 9 квітня 1920 рр. виконував обов’язки лікаря Ізяславської лікарні рідної йому Волинської губернії.
Утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) стало поворотним пунктом у житті та діяльності А. Річинського. З властивим йому завзяттям християнина-подвижника та патріота-українця поринає у вир змагань за віру і волю України.
Життя вимагало розмосковлення Української Православної Церкви, яку в 1686 р. Московський Патріархат перетворив на духовний «інструмент» зросійщення українського народу. В цих умовах необхідна була цілеспрямована інформація, яка б доносила правду, піднімала і гуртувала народ у боротьбі за «кращу будучину».
Для цього А. Річинський видає журнал «Ізяславська дорога», який був своєрідним продовженням перерваного війною часопису (з 1911 р.) «Нові дороги». В Острозі для вчителів читає лекції з українознавства. Як член шкільної управи (з 1918 р.), він виявив незвичний хист умілого педагога і освітянина, турботливого наставника молоді.
Назрівали нові часи. Подих середньовічного розгулу польської шляхти супроводив історію двадцятирічної (1919-1939) окупації Західної України. На її сторінках переплелись три взаємосуперечливі чинники:
— прагнення ІІ Речі Посполитої використати в антиукраїнській політиці у Волинському краї зросійщену Автокефальну (1924 р.) Православну Церкву в Польщі;
— далекосяжні плани Римської курії, які ціною знищення православної «схизми» передбачали поширення католицизму на Схід;
— вимушено-тимчасова підтримка ІІ Речі Посполитої проросійськими ієрархами православної Церкви на Волині, які розглядали історичну ситуацію, що склалася, скороминущим явищем з неминучим відродженням старих порядків у складі «великой, святой, триединой Руси».
На цьому тлі українське питання було в полі зору приховано ворогуючих сил, де кожній з них марилась своя політична мета. Це ускладнювало подвижницьку діяльність А. Річинського. У Володимирі-Волинському (з 1922 р.) словами історичної правди про етноконфесійну самобутність українського народу він об’єднує (з 1924) р. громадську думку щомісячником «На Варті». Насамперед необхідно було витіснити зрусифіковану старослов’янську мову з практики церковного життя, запалити вірних ідеєю національної Церкви. Для цього А. Річинський укладає і видає збірку загальнодоступних церковних співів для сільських хорів, шкіл і народу — «Всенародні співи в Українській Церкві» (1925 р.).
Силою пристрасті та глибиною переконань відповідає сьогоденню «Походження єпископату у зв’язку з питанням про благодатність ієрархії Української Православної Автокефальної Церкви» (1926 р.).
Як будитель «краси і переваг Служби Божої українською мовою», А. Річинський разом із творами відомого уже тоді К. Стеценка видає «Українські колядки» (1927 р.) та під своїм іменем (як упорядник) «Українську відправу вечірню та ранню на мішаний хор» (1929 р.).
Як відомий організатор і керівник повітової управи пластунів, укладає для них пам’ятку «До щастя, слави і свободи».
Перу А. Річинського належать численні репертуари хорових концертів для місцевої «Просвіти» на патріотичну та релігійно-церковну тематику.
Всупереч опору проросійського духовенства завдяки його невтомній праці у Володимир-Волинському соборі вперше запровадили почергові відправи українською і церковнослов’янською мовами, а у Миколаївській церкві — лише українською. І сьогодні звучить Свята Літургія А. Річинського в соборі Різдва Христового як вияв животворного Духа його Світлої Пам’яті.
Відкритий наступ реакції (з другої половини 1920-х років) у союзі правлячих кіл та московсько-орієнтованої церкви, на яку мало вирішальний вплив «Русское народное объединение» (РНО), вимагав невідкладних і рішучих дій. Вони стосувалися:
а) розмосковлення Православної Церкви на Волині;
б) утворення окремої Волинської єпархії;
в) de-fakto відродження Православної Церкви, щоби вона не була інструментом винародовлення корінного населення. З цією метою, за ініціативою А. Річинського та його однодумців, 5-6 червня 1927 року у Луцьку відбувся «З’їзд православних мирян-українців в церковних справах».
З’їзд зобов’язав делегатів, все українське громадянство на місцях без ріжниці партій, подвоїти освідомлюючу працю серед людей у братствах та інших культурно-національних організаціях; розкривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за Церкву, а за старі впливи серед нашого населення, затягаючи його до своєї «братовбивчої роботи».
З’їзд одностайно обрав А. Річинського головою «Православно-Церковного Українського Виконавчого Комітету у Річі Посполитій Польській». Його заступником — відомого історика Української Церкви І. Власовського.
Для дискредитації А. Річинського та рішень з’їзду, які підтримали «Просвіта», «Союз українок», «Пласт» та національно орієнтовані партії, 21 квітня 1929 року Св. Синод виніс йому анафему. А. Річинському приписали злісне порушення канонічних норм церкви, які привели до «смути», що загрожувала неконтрольованими діями мирян. Проте самовіддано жертовний послідовник Українського православ’я залишався неперевершеним в очах вірних волинян, на яких не діяли фальшиві погрози захисників влади сліз і наруги…
На підставі розслідування справи спеціальна комісія повністю виправдала його за відсутністю складу порушень церковних канонів.
Події літа 1927 року показали «хто є хто». Вірні готові були до боротьби, але їм бракувало «культури боротьби — одностайної і організованої». Де ж вихід з чергової історичної ситуації? По-перше, необхідно було ідейно озброїти інтелектуальні сили етноконфесійним усвідомленням української історії. По-друге, створити релігійно громадський орган, який, «згуртувавши віруючу інтелігенцію і притягнувши до своїх рядів духовенство, розпочав би свою наукову, громадсько-церковну і релігійно-освітню працю на величезному фронті північно-західних земель». І по-третє, лише за цих обставин може виникнути непохитне ядро однодумців, яке буде ідейно і організаційно спрямовувати рух за українізацію Церкви, що було однозначно самозбереженню народу.
Тому А. Річинський обирає єдино правильний шлях — ідейно озброїти рух за українізацію церкви, за збереження національної самобутності народу. З цією метою (залучивши широке коло авторів) він опублікував праці з історії церкви. Серед них — промовисту збірку «На манівцях» (1932 р.).
1933 року побачила світ його головна праця «Проблеми української релігійної свідомості». Відразу зазначимо: книга не втратила національного значення і в наші дні. Вимір подвигу автора — етноконфесійний міст через прірву історичного занепаду Українського православ’я з другої половини XVII ст. і 20-30-ми роками ХХ ст. Якщо для П. Могили ідея національної Церкви (аж до утворення патріархії) була базовим чинником національної ідеї з перспективою на державотворні процеси, то для А. Річинського національна ідея була життєдайним стрижнем національної Церкви аж до утворення держави в незалежній Україні. Як вирок історичній долі українства звучать його слова про значення її в духовній самосвідомості, яка завжди додає «народові певности своїх сил і свого достоїнства, віри в свою правоту і в свою будучину. Навпаки, — наголошує він, — рабське переймання чужих ідей і чужих поглядів підриває духовні сили й відпорність народу, затягає його на службу чужим божкам: тоді заходить смерть нації».
У зв’язку з цим застереженням головна праця А. Річинського дає відповідь на вузлові (такі необхідні) проблеми історії національно-релігійної духовності українства. Вона: 1) добуває джерела української віросповідної свідомості; 2) аргументовано виділяє особливості української релігійної вдачі; 3) вказує шляхи єднання українського народу на засадах національної ідеї в національній Церкві.
Просвітньо-ідейна діяльність А. Річинського вплинула на найбільш резонансну подію тих часів, якою була Почаївська маніфестація 28 серпня (10 вересня) 1933 року в день преподобного Іова. У Почаївській Лаврі зібралося до 20 тисяч осіб, прибуло 250 хресних ходів із закликами: «Українському народові — український єпископат!», «Для Волині правлячий єпископ — українець!», «Русифікатори — геть в Москву!» та ін.
Про обсяг впливу на свідомість населення Волинського краю подвижницької діяльності А. Річинського та його дружини Ніни Павлівни свідчить зародження філій «Просвіти», «Союзу українок», «Пласту», фестивалів народної творчості тощо. Навколо нього гуртується національно свідома (світська та духовна) інтелігенція, селяни, молодь, жіноцтво… Станом на 1939 рік із 689 церковних приходів Волинської єпархії 415 перейшли на українську мову богослужіння.
Чи могли не помітити окупаційні режими ІІ Речі Посполитої (1919 р.) та більшовицько-московської займанщини (1939 р.) основоположника релігійно-національної ідеології ціною відновлення «давнього Українського православ’я»? Ідеолога, що будив народ в ім’я свободи і незалежності України силою національної ідеї в національній Церкві, «яка не терпить ніяких конфесійних поділів».
Чотири рази (1922, 1925, 1935, 1939 рр.) ув’язнював його режим польської влади. Два останніх — із засланням у відомий концтабір Березу Картузьку. Додому повернувся 16 вересня 1939 року, а 20 жовтня був заарештований НКВС і засуджений на 10 років табірного ув’язнення. Дружину Ніну Павлівну, доньок Мирославу і Людмилу вивезли у Північний Казахстан. Після звільнення (1949 р.) А. Річинському не дозволили повернутися на батьківщину. Разом із сім’єю, як практикуючий лікар, проживав на ст. Жосали Кзилординської області.
Незважаючи на хворе серце та гіпертонічні кризи, востаннє пожертвував своїм життям 13 квітня 1956 року, рятуючи матір і новонароджене дитя…
Багаторічна спадщина А. Річинського чекає окремого дослідження богословів, учених-релігієзнавців, істориків, філософів, митців церковного співу — всіх, хто дорожить національним надбанням животворного Духа в історії сьогодення.
Ось чому повернення А. Річинського із забуття має непересічне етноконфесійне і національне значення.
Завдяки науковій конференції в Луцьку (1997 р.) за участю вчених і духовенства УАПЦ з нагоди 70-річчя «З’їзду православних мирян-українців у церковних справах» та Річинських читань з 1998 року (в кожних два наступних роки), урочистої академії, присвяченої 110-й річниці від дня народження А. Річинського, його визнали основоположником етнології релігії в українському релігієзнавстві. Історико-аналітичний метод аналізу українського етноконфесійного буття разом з історіософськими висновками і узагальненнями творчо ввійшли у скарбницю базових чинників сучасного процесу духовного та національного поступу українства.
Відтоді побачили світ десятки наукових публікацій в Україні і за кордоном. Створено документальний фільм «Арсен Річинський — ідеолог Українського православ’я».
З благословення Предстоятеля УАПЦ, митрополита Київського і всієї України Мефодія побачили світ друге, третє та четверте (повне) видання (2000, 2002, 2009 рр.) книги «Проблеми української релігійної свідомості», виготовлена медаль ім. А. Річинського «Духовність — народові», та орден імені подвижника.
На виконання ухвали читань 1998 р. Кабінет Міністрів України присвоїв ім’я Арсена Річинського Кременецькому медичному училищу. На училищі та на родинному будинку подвижника Українського православ’я у Володимир-Волинському встановлено меморіальні таблиці.

***

14 жовтня 2006 року, на Покрову Пресвятої Богородиці, труну з прахом Арсена Річинського зустрів храм Різдва Христового УАПЦ міста Тернополя. Перезахоронення з далекого Казахстану відбулося…
Життєвий шлях борні та наукових пошуків в ім’я «створення власної релігійно-національної ідеології» дає право ще раз нагадати: харизма Арсена Річинського становить одне ціле в ореолі Господньої благодаті і священної любові до свого Богом твореного народу.

Арсен ГУДИМА, м. Тернопіль

27.06.2013 р.