Стаття Наталії Шевчук, Голови Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія на сайті portal-credo.ru

Останні 15 років в Україні на державному рівні панувала теорія про «три гілки»розділеного українського православ’я: УПЦ Московського патріархату, УПЦ Київського патріархату та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Ці конфесії зазвичай перераховували саме у такому порядку. Насампередзгадувалася найчисельніша та найвпливовіша — УПЦ. За нею —як церковно-політична альтернатива—Київський патріархат. І, нарешті, УАПЦ — найменша за чисельністю та впливом православна юрисдикція, якій, тим не менш, донедавна вдавалося, завдяки Митрополиту Мефодію, втримувати статус незалежного гравця, не «продаючи» свої «акції» ані УПЦ МП, ані УПЦ КП.

онуфрій-макар-філарет1024

Митрополит Онуфрій, Предстоятель УПЦ;  Патріах Філарет Предстоятель УПЦ (КП);  Митрополит Макарій, Предстоятель УАПЦ

Доходило до казусів. Наприклад, аби не образити жодного з «головних» релігійних діячів країни,Президентові та його свиті потрібно було у ніч Великодня або Різдва відвідати як мінімум чотири храми: один греко-католицький і три православні… Усе змінила революція 2014-го. Та майже одночасний—з різницею у сім з половиною місяців — відхід у кращий світ двох предстоятелів: глави УПЦ митрополита Володимира та глави УАПЦ митрополита Мефодія. Після смерті Володимира від УПЦ ніби відвалилося перше слово з абревіатури: «Українська». А після смерті владики Мефодія з УАПЦ трапилась ще сумніша метаморфоза:вона перестала сприйматися суспільством як власне церква, принаймні як церква самодостатня та всеукраїнська.

Надії на переговори з УПЦ та Київським патріархатом щезли майже одразу. А, точніше, після того, як новообраний глава УПЦ митрополит Онуфрій зробив кілька ключових заяв: про неможливість діалогу з Київським патріархатом, про недоцільність відходу УПЦ від Москви та про «громадянську війну», яка ніби точиться сьогодні на сході України. Трохи довше протрималася надія на об’єднання УАПЦ та УПЦ КП. Новий глава УАПЦ митрополит Макарій ніби був за об’єднання. Понад те, він фактично і розпочав цей процес (або найбільше говорив про нього в засобах масової інформації). Проте коли «об’єднавчий» туман спав, стало зрозуміло, що нова конфесійна ситуація в Україні знову неоднозначна. Хоча Київський патріархат і став першою за рівнем суспільної довіри церквою в країні, УПЦ МП вдалося знайти інструменти впливу на УАПЦ та заблокувати об’єднавчий процес між двома автокефальними церковними структурами.

В інформаційне поле навіть потрапило повідомлення про можливий «підкуп»глави УАПЦ митрополита Макарія з боку головного спонсора сучасної УПЦ — бізнесмена й опозиційного депутата Вадима Новінського. Чи відповідає це дійсності? Зрозуміло, що достеменною інформацією про характер стосунків між УАПЦ та спонсорами УПЦ може володіти нині не громадськість, а представники українських спецслужб. Однак факт залишається фактом. Безплатно або на основі щедрого пожертвування новий керівник УАПЦ здійснює сьогодні політику, яка вигідна лише одній стороні, — Московському патріархатові.

Для чого Москві «ручна» УАПЦ? Невже в УПЦ МП не розуміють, що навіть 600 парафій, які сьогодні дійсно перебувають у складі УАПЦ, ніколи не приєднаються до УПЦ, доки остання залишатиметься «невід’ємною частиною» Московського патріархату? Як можна здогадатися, тут інша мотивація. Блокуючи об’єднання УАПЦ та Київського патріархату, Москва й УПЦ МПвирішують зовсім іншу проблему, а саме — блокують можливе «переформатування» українського православ’я.

Це «переформатування» історично неминуче. Унаслідок такої трансформаціїмає вельми «схуднути» у розмірах найбільша із сучасних українських Церков — УПЦ МП, яка нараховує нині понад 12 тисяч парафій.Не секрет, що багато священиків цієї Церкви перебуває в її складі не через любов до Москви, а через відсутність, як вони проголошують, «канонічної альтернативи». З кожним днем авторитет УПЦ в українському суспільстві катастрофічно падає. Проте вона досі залишається єдиною Православною Церквою в Україні, яку як складову Московського патріархату визнає світове православ’я.

«Канонічна ізоляція»— не нове явище в історії православ’я. Саме так — через «розкол» і подальшу ізоляцію від світового православ’я— виборювали свою автокефалію (або її відновлення) й інші місцеві Православні Церкви,зокрема: Грузинська, Болгарська, Сербська, Еладська та Російська (що перебувала у розколі з Константинополем 141 рік). Утім сучасна ситуація в Україні в деяких аспектах відрізняється від історичного досвіду цих помісних церков. По-перше, в Україні сьогодні немає церковної єдності, натомість присутня жорстка конкуренції між двома частинами Церкви: автокефальною «меншістю» (близько 6 тисяч парафій УАПЦ КП та УАПЦ) та промосковською «більшістю» (а це понад 12 тисяч парафій УПЦ МП). По-друге, розділений і сам рух за автокефалію: адже поруч із Київським патріархатом існує альтернативна до цього юрисдикція УАПЦ.

УПЦ КП і УПЦ МП перебувають у взаєминах, які чимось нагадують стосунки корпорацій Coca-Cola і Pepsi, які понад століття ведуть між собою інформаційну війну за право вважатися кращим безалкогольним напоєм у світі. Головним аргументом Київського патріархату в цій війні є його церковно-суспільна позиція як «незалежної церкви українського народу». А головним доводом УПЦ МП залишається «канонічність», тобто легальний статус її ієрархії з погляду світового православ’я.

Радикально вплинути на ситуацію могла би канонічна легалізація автокефальної ієрархії з боку Вселенського патріарха Варфоломія—«першого за честю» ієрарха православного світу, який очолює давню Константинопольську церкву. Але зробити це не так просто, як здається деяким українським політикам. По-перше, Вселенський патріарх не може окремо визнати УПЦ КП й окремо —УАПЦ. По-друге, щоби легалізувати ієрархів цих церков, Константинополю потрібно спочатку визначитися зі статусом Української церкви у структурі світового православ’я.

Проголошення автокефалії Української церкви не може відбутися у форматі «монологу» Вселенського патріарха. Перед тим як проголосити автокефалію Православної церкви в Україні,Константинополь мав би спочатку «провести консультації» з іншими 13-ма помісними православними церквами світу.(Принаймні саме так бачиться сьогодні процедура проголошення автокефалії більшості Православних церков.) Інший, простіший і,безумовно, вигідніший Константинополю варіант розв’язання проблеми статусу Української церкви — це відновлення статусу, який мала Київська митрополія до 1686 р., коли була незаконно приєднана до Московського патріархату. Перебуваючи у складі Константинопольського патріархату, Українська церква до 1686 р. фактично користувалася правами незалежної церкви. Її залежність від Константинополя була зведена до мінімуму. А саме до благословення обраного собором Української церкви митрополита Київського з боку свого умовного «патрона» – Вселенського (або Константинопольського) патріарха.

Автокефалія або автономія? Звісно, з точки зору інтересів Української церкви оптимальним є саме перший варіант визнання, коли би Вселенський патріарх у своєму Томосі (спеціальній Грамоті) оголосив православному світові, що відтепер Українська церква житиме на основі повної незалежності у своєму управлінні (або автокефалії). Утім навіть автономія у складі Константинополя означала би«політичну смерть» для Московського патріархату в Україні. А саме тому УПЦ МП з останніх сил намагається сьогодні протидіяти об’єднанню УАПЦ та УПЦ КП. Адже відомо, що саме цей крок розглядався Константинополем як перший на шляху до канонічної легалізації незалежного православ’я в Україні.

План Москви (та УПЦ МП) був надто простим: немає об’єднання— немає визнання. А отже, УПЦ МП й надалі існуватиме в Україні, будучи таким собі «колективним Ахметовим», тобто «релігійним олігархом №1» у країні. Але ситуативна перемога Москви не дозволить їй надовго втримати свої позиції в Україні. «Ми програли битву, але не війну»—сказав Шарль де Голль улітку 1940 року після поразки французів від армії вермахту. Так само і мирянській рух в Україні мусить сьогодні адекватно відреагувати на нову церковно-дипломатичну агресію Росії. «Незалежна»(від світового православ’я та української держави) позиція єпископату УАПЦ надійно заблокувала процеси консолідації українського православ’я та його визнання Константинополем. Але ми, вірні УАПЦ, можемо і маємо нагадати нашим ієрархам, що час середньовічного свавілля єпископату остаточно минув.

Ви не волієте об’єднуватися з Київським патріархатом, владико Макарію? Що ж, я поважаю Вашу позицію і жодним чином не змушую Вас робити це всупереч своїм переконанням та бажанню. Втім шануйте і нас — патріотичних вірян УАПЦ, які прагнуть об’єднання. Вийдіть на заслужений спокій і дозвольте нашій УАПЦ обрати нового Предстоятеля, який не опиратиметься історії та не заважатиме процесам об’єднанням. Адже йдеться не про якісь дрібні церковні проекти. Вирішується сама доля українського православ’я. І насамкінець: повірте, владико, переформатування українського православ’я в інтересах України неминуче. З Вами чи без Вас — єдина помісна православна церква в Україні стане реальністю вже ближчим часом.

Джерело

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"