Наталія Михайлівна Шевчук, голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Виступ на круглому столі “Об’єднаємо Церкву — об’єднаємо Україну:Спадщина Митрополита Мефодія та консолідація Українського Православ’я”

(Тернопіль, 24 лютого 2016 р.)

Рік тому моє життя радикально змінилося. Пішла з життя людина, яка була для нашого кола усім: вчителем, керівником, другом і просто особистістю, яка надихала на свідоме життя. Доки був живий Митрополит Мефодій, ніхто з нас — вузького кола його помічників та друзів — навіть не уявляв собі, що таке жити без нього. Блаженніший пішов з життя передчасно. Звісно, ми знали, що він тяжко хворий. І, безумовно, усвідомлювали, що навантаження, які він на себе брав, можуть вкоротити йому життя. Але ніхто з нас не думав, що все може трапитися так драматично і швидко.

Наталія-Михайлівна-Шевчук-Мефодій

Він пішов з цього життя так само, як жив: як справжній чоловік, що звик нікого не обтяжувати своїми проблемами. Все сталося так, ніби він помер унаслідок свідомого вибору: аби нікого не обтяжувати своєю хворобою.

Минув рік з дня смерті Блаженнішого Мефодія. Час підвести підсумки. Не секрет, що наша Автокефальна Церква перебуває сьогодні у глибокій інституційній кризі. Нам бракує освіченого єпископату та священства. У нас немає повноцінних богословських шкіл та видань УАПЦ. Зрештою, і це найсумніше, в УАПЦ відсутня власна модель виходу з кризи та об’єднання українського православ’я. Все, на що ми досі були спроможні, — це ситуативно реагувати на пропозиції інших церковних центрів.

Наскільки адекватною була ця відповідь? Шкода, але й тут для нас немає нічого втішного. Коли Київський патріархат запропонував нам певну модель об’єднання, ми проігнорували змістовну частину пропозиції та стали вимагати, аби назва об’єднаної Церкви містила слово «автокефальна». Сучасний диптих (список) помісних церков містить 14 автокефальних церков. І у жодній з них немає слова «автокефальна». Проте для владики Макарія, на жаль, головне не зміст, а назва…

Ми слабшаємо, інші сильнішають. УАПЦ втрачає, а Київський патріархат набуває. Не варто думати, що наше, автокефальне, духовенство сліпе і не свідоме тієї критичної ситуації, в якій ми всі опинилися після смерті Митрополита Мефодія. Чимало священиків загалом усвідомлюють ситуацію, проте все ще очікують на диво. А тим часом події розгортаються за цілком земним, «причинно-наслідковим» сценарієм.

Після смерті владики Мефодія на посаду Предстоятеля було обрано керівника найчисельнішої в УАПЦ Львівської єпархії — митрополита Макарія: щирого та дієвого пастиря, але людину, далеку від інтелектуальної культури, не достатньо освічену та без будь-яких навиків стратегічного мислення. За життя митрополита Мефодія владика Макарій неодноразово звинувачував його у нібито «диктаторському» стилі керування Церквою. Але справжній сенс слова «церковний диктатор» для нас став очевидним лише тоді, коли митрополит Макарій сам очолив Автокефальну Церкву і почав керувати нею в авторитарному стилі: так, ніби думка всіх інших, включно з іншими єпископами УАПЦ, має лише дорадче значення.

Не повторюватиму те, що вже неодноразово казала та писала про нинішнього керівника УАПЦ, а лише нагадаю про головні проблеми нашої Церкви. Їх три, і кожна з них — логічний наслідок головної — стратегічної — помилки Митрополита Макарія. Як ми всі пам’ятаємо, одразу ж після смерті Митрополита Мефодія владика Макарій публічно неодноразово оголошував про свою готовність та бажання об’єднатися з Київським патріархатом.

Однак посівши посаду Предстоятеля, митрополит Макарій докорінно змінив свою думку та відмовився від усіх попередніх слів та обіцянок. Ідея об’єднання була скомпрометована та похована, а глава і єпископат УАПЦ втратили довіру:

  • з боку керівництва Константинопольського Патріархату та архієреїв УПЦ у США та УПЦ в Канаді, які були посередниками у переговорному процесі;

  • громадянського суспільства, в якому існує запит на об’єднання (та відповідно — довіру держави, яка усвідомила, що керівництво сучасної УАПЦ не зацікавлене у діалозі та об’єднанні Українського православ’я).

У результаті Київський патріархат, Константинополь і громадянське суспільство, так би мовити, «забули» про УАПЦ, а держава ставиться сьогодні до неї цілком коректно, дотримуючись правових норм, але з належною тверезістю, прекрасно усвідомлюючи мотиви, які рухають нашими чільними церковними діячами. УАПЦ не сприймають як помісну Церкву українського народу або юрисдикцію, на основі якої така Церква може виникнути. Але нас і не переслідують… Ми просто лишилися осторонь історичних процесів становлення українського православ’я. Ми — на маргінесі. Ми рухаємося за інерцією. Ми втратили усвідомлення власних цілей і завдань. УАПЦ перетворилася на Церкву німих вірян та сліпих пастирів…

Я щиро вдячна долі за те, що мені судилося співпрацювати та дружити з Блаженнішим митрополитом Мефодієм. Владика мав свої, часом драматичні та складні стосунки з ієрархами Київського патріархату. Але владика Мефодій був поступливою людиною, а мрією усього його життя було об’єднання православних українців у лоні єдиної, визнаної світовим православ’ям та дійсно незалежної від Москви Православної Церкви. Чого чекає сьогодні від нас його душа? Приємних слів на свою адресу? Або вчинків, які б допомогли нам, православним українцям, об’єднатися навколо єдиної помісної Церкви?

Вселенський-патріарх-МефодійЧимало з вас, напевно, звернули увагу на зовнішню рекламу, що з’явилася нині у Тернополі зусиллями Фонду пам’яті Блаженнішого митрополита Мефодія: «Об’єднаємо Церкву — об’єднаємо Україну!» Гадаю, ніхто з нас не може заперечити це гасло. Проте виникає питання: як саме об’єднати Церкву, коли в цьому не зацікавлена її вища ієрархія? Зацікавити її? Вибачте, але українська держава й українські меценати не можуть сьогодні змагатися у щедрості дарів з меценатами інших Церков і державою, яка стоїть за ними. Не можна розраховувати і на те, що об’єднання відбудеться під тиском держави. Українській державі не байдужа доля Української Церкви. Але за умов, що склалися, найефективнішим чинником, що може допомогти справі об’єднання, є рух вірян.

Фонд-памяті-Митрополита-Мефодія

Ситуація не просто критична. Насправді ми всі є свідками сумного фіналу УАПЦ. Я не знаю, скільки ще триватиме «понтифікат» Митрополита Макарія. Втім я сумніваюся, що після цього «понтифікату» наша Церква взагалі існуватиме… Що ж робити? І як за таких прикрих обставин зберегти пам’ять про Блаженнішого митрополита Мефодія? Перед Фондом, який я представляю, і перед усіма зацікавленими у збереженні цієї пам’яті сьогодні стоїть вибір між двома моделями.

Перша модель передбачає, що наші зусилля мають бути скеровані на збереження церковної інституції, яку очолював митрополит Мефодій. Іншими словами, ми маємо намагатися зберегти УАПЦ як повністю окрему церковну юрисдикцію.

Друга модель передбачає збереження у церковній спільноті пам’яті про особистість митрополита Мефодія та притаманні йому ідеї, збереження та популяризацію властивого йому бачення майбутнього українського православ’я.

Звичайно, збереження та розвиток УАПЦ стали б найкращим способом збереження справи життя митрополита Мефодія. Проте не можна мандрувати життєвим морем на кораблі, капітан якого не вміє користуватися компасом. Довгий час ми намагалися підказати владиці, що Північ можна знайти за компасом або за Полярною зіркою. Але, на жаль, наш капітан не знає, що таке компас і де шукати Полярну зірку… Ми пливемо навмання. Без мапи, без компасу і, по суті, без капітана, бо хоч би як хотів звичайний моряк ним стати, одного бажання тут замало…

Зусиллями митрополита Макарія УАПЦ вже не має свого центру в Києві. Андріївський храм зачинено на ремонт, Патріархія не діє, перетворившись з інституції на приміщення, а точніше — на місце, де може переночувати новий Предстоятель, коли у справах приїздить до Києва. Чи можна зберегти УАПЦ за таких умов? На жаль, для нас, вірян, у ситуації, коли ніхто з єпископів не наважується внести корективи у помилковий курс некомпетентного Предстоятеля, це неможливо.

Лишається друга модель — збереження ідейного спадку Блаженнішого Митрополита Мефодія, його концептуального бачення майбутнього об’єднаної Української Церкви.

Зусиллями нашого Фонду видано збірку праць Блаженнішого Мефодія, яка об’єднала тексти, написані ним з різних приводів та у різний час. Однак на цьому наша діяльність з видання спадщини Митрополита Мефодія не завершена. Опрацьовується рукописний архів Блаженнішого. Триває робота з підготовки до друку матеріалів з історії УАПЦ, зібраних і написаних Митрополитом Мефодієм.

Книга-Митрополит-Мефодій

У Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відкрито виставку пам’яті, присвячену Митрополитові Мефодію. Ми також плануємо відкриття постійно діючого музею автокефального руху, де демонструватимуться особисті речі й архівні матеріали Блаженнішого Митрополита Мефодія.

Надзвичайно важливим для Фонду є осмислення ідейної спадщини спочилого Предстоятеля і автокефального руху взагалі. Користуючись нагодою, я хочу повідомити церковну громадськість, що Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія засновує премію імені Митрополита Мефодія у номінації «Історія Православної Церкви в Україні». Метою премії, що присуджуватиметься кожні два роки, є заохочення та популяризація наукових досліджень у царині історії Української Церкви.

Є люди, які бачать у Церкві лише інститут влади. І з їхньої точки зору, стосунки Церков та ієрархів — це насамперед боротьба за владу. Змагання за те, в чиїх руках влада. Як не сумно, але ми втратили Митрополита Мефодія. А разом з ним — саму можливість будь-якої боротьби. Митрополит Макарій — церковний діяч районного масштабу. І боротися з ним проти патріарха Філарета — це смішно. Адже ієрарха з таким рівнем освіти, як у владики Макарія, було би соромно призначити у Київ навіть вікарним єпископом. Проте справа навіть не в цьому. Річ у тім, що Церква — це не лише місце, де ведеться боротьба за владу. Це ще й місце, де відбувається боротьба за ідеї та концепції.

Обставини церковного життя мінливі. А ідеї, концепції продовжують жити протягом століть. Особистості відходять. А ідеї, які вони захищали або виборювали, — залишаються в історії… Пам’ятаючи про все це, я би хотіла наприкінці свого виступу запропонувати всім нам спільно замислитися над тим, що означає символ нашого церковного сьогодення: зачинені двері Андріївської церкви, в якій довгі роки служив Митрополит Мефодій, і відкриті двері Малої, або Теплої Софії, де кілька днів тому був освячений престол на честь благовірного князя Ярослава Мудрого.

У цей трагічний день для життя Української Автокефальної Православної Церкви ми закликаємо всіх наших вірян: не бійтеся ієрархів, не чекайте від них милостей або заохочення. Живіть і чиніть за власним християнським сумлінням. Робіть все можливе для об’єднання українського православ’я. Двері Святої Софії відкриті! Об’єднаємося ж довкола цієї найбільшої святині нашого народу! І нехай в об’єднаній та помісній Українській Церкві ніколи не вгасає пам’ять про визначного борця за нашу церковну незалежність — вікопомного Блаженнішого Митрополита Мефодія.

 

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"