Митрофорний протоієрей Євген Заплетнюк, кандидат богослів’я
Ключар кафедрального собору святих Костянтина та Єлени м. Тернополя
Тернопіль, 24 лютого 2016 року
Шановні учасники круглого столу “Спадщина Митрополита Мефодія та консолідація Українського Православ’я”, присвяченого річниці з дня упокоєння блаженної пам’яті Митрополита Київського і всієї України Мефодія, Предстоятеля УАПЦ!
Насамперед, хотів би привітати організаторів і всіх учасників цього заходу, від імені Високопреосвященного Нестора, Архієпископа Тернопільського, Кременецького та Бучацького, УПЦ Київського Патріархату, з благословення якого я тут присутній.
Окрім того, що на цьому заході я офіційно представляю Тернопільську єпархію Київського Патріархату, як запрошений гість, хочу наголосити, що особисто для мене знайомство та багаторічне перебування, свого часу, поруч із Митрополитом Мефодієм, стало важливою віхою в моєму особистому духовному та пастирському становленні. Тому, гостем себе тут не відчуваю, оскільки провів разом із цим Святителем чимало чудових і благословенних моментів. Поруч із владикою Мефодієм я пройшов шлях від заштатного священика єпархії до секретаря архієрейського собору УАПЦ, проректора Тернопільської духовної академії та семінарії, голови місіонерського відділу Патріархії, особистого прес-секретаря Предстоятеля УАПЦ. Безумовно, ці призначення були не лише високою оцінкою Митрополитом моєї роботи, але й основне – свідченням на той час нашої максимальної однодумності в принципових питаннях розвитку Церкви та її майбутнього. Інша справа, що цілком людський фактор завадив нашій подальшій співпраці, про що певний час жалкував і я, і знаю, що Митрополит теж.
Нині, коли, на жаль, про Владику Мефодія говорять уже в минулому часі, хотілося пригадати роль цього Предстоятеля УАПЦ в становленні Української Церкви та зміцненні нашої державності. Багато часу спілкуючись із блаженної пам’яті Митрополитом Мефодієм я, що природно, зібрав чимало вражень про нього як людину, як пастиря та архіпастиря. Деякими з них я хотів би коротко поділитися.
Владику часто звинувачували у веденні неефективої церковної політики. Достатньо було лише одного року для того, що переконатися в тому, наскільки ці звинувачення були, м’яко кажучи, безпідставними. А якщо й не безпідставними, то суттєво перебільшеними. Особи, переважно з лона самої УАПЦ, які роками вносили смуту в церковне середовище, прийшовши до влади та перебравши на себе кермо церковного корабля, виявилася зовсім не здатними для продовження тієї справи, що велася до них. Вони не тільки досі не зуміли примножити те, що отримали, але й не втримали те, що було напрацьовано важкою працею та досягнуто неймовірними компромісами, іноді ціною особистого авторитету самого Блаженнішого Мефодія. Думаю, ні для кого не є таємницею реальна статистика кількості парафій та духовенства, не лише на Тернопіллі, але й по всій Україні. Було зведено нанівець усі напрацьовані роками церковно-державні стосунки. І нині слід чесно визнати, що епоха Митрополита Мефодія завершила собою чергову епоху розквіту УАПЦ. Тепер ця Церква фактично перестала бути суб’єктом хоча б трохи помітного церковного життя в Україні.
Нагадаю, що новий предстоятель Автокефальної Церкви – владика Макарій – завжди був одним із найперших опонентів Блаженнішого Мефодія не лише на словах, але й на ділі. Свій мандат Предстоятеля він отримали лише в силу того, що Митрополит Галицький Андрій свою кандидатуру із невідомих причин зняв, а представники Львівського регіону на Помісному Соборі складали переконливу більшість. Вибори спадкоємця Блаженнішого Мефодія були фактично безальтернативними. Так, формально, обраними на Предстоятельську гідність могли бути усі члени Архієрейського Собору УАПЦ, однак із самого початку було зрозуміло, що жоден із нової генерації архієреїв, незважаючи на свої очевидні переваги в здібностях, культурі та освіті, шансів очолити Церкву не мав. Також, хотілося б наголосити, що до смерті Митрополита Мефодія окремі архієреї УАПЦ взагалі уникали служіння з новими єпископами, між ними був відсутній будь-який зв’язок. Звідси – цілком логічне питання: як за молодого єпископа УАПЦ могли б віддати свої голоси учасники Помісного Собору, якщо вони про них майже нічого не знали та ніколи не бачили їх на спільних богослужіннях із своїми “старими” архієреями УАПЦ?
Із іншого боку, якщо у владики Андрія (Абрамчука) були суттєві перешкоди для того, щоб відмовитися від гідності Предстоятеля, то чому ніхто про них не знає? Можливо, ці самі перешкоди є на заваді владиці Андрію в його нинішній архіпастирській діяльності та в розвитку ввіреної йому єпархії? Можна згадати цілу низку канонічних правопорушень, яких уже допустилися сучасні очільники УАПЦ, але нині не час і тут не найкраще місце для того. Скажу лише, що за кожною помилкою нового Предстоятеля УАПЦ стоїть мовчазна згода вже десятка архієреїв та кількох сотень священнослужителів. Якщо кадрові та церковно-політичні помилки Митрополита Макарія зустрічаються мовчанкою, це означає лише те, що їх приймають, з ними всі цілком погоджуються та розділяють їх.
Молодість, на відміну від відсутності інтелекту та глобального бачення, зовсім не є вадою для Глави Церкви. Навпаки. Новий час та нові виклики, що постають перед УАПЦ, вимагають революційних перетворень. Не тому, що змінюється Церква, але тому, що змінюються обставини, в яких Вона тепер змушена діяти. І коли цього не розуміти, чи намагатися про це не думати, то не потрібно дивуватися, чому ця Церква на наших очах катастрофічно швидко маргіналізується та фактично зникає з церковної та суспільної мапи.
Владика Мефодій не був ані мрійником, ані ідеалістом. Він добре розрізняв бажане та дійсне, які ніколи не плутав між собою. Аналізуючи численні проповіді, послання та твори митрополита можна помітити, як змінюються акценти автора, виходячи з реалій того чи іншого часу. Як на мене, це дуже правильна позиція, яку варто позичити для використання сучасному керівництву УАПЦ. Одна справа, жити в світі видуманих ілюзій, видаючи бажане за дійсне, а інша – приймати до увагу об’єктивні церковні, політичні та суспільні реалії. Саме тому, чимало думок владики, актуальних для часу коли вони були написані, нині постають перед нами не як прямі вказівки, але, як свідчення віри Блаженнішого Митрополита в торжество Істини та заклик до нашої особистої участі в будівництві Єдиної Помісної Церкви в Україні. І саме так я б просив ставитися до всіх його праць без винятку. Нерозуміння цієї простої істини призвела, свого часу, до ісіченківського розколу в УАПЦ та свавілля Львівського братства. Там свого часу догматизували «Заповіт» патріарха Димитрія (Яреми), не помічаючи самого його духу, прагнули виконати лише букву.
Однією з найбільш цінних рис Митрополита Мефодія, як Предстоятеля Церкви, було його вміння критичного та глобального мислення. Владика чітко усвідомлював мету свого служіння та напрямок, до якого вів Церковний корабель. Інша справа, що на практиці такі задуми втілити було зовсім не легко, в силу безлічі чинників. Окрім того, що УАПЦ ніколи за свою новітню історію не мала жодних преференцій від жодної влади, в той час, коли інші Церкви такими можливостями користалися постійно. УАПЦ змушена була утверджуватися не завдяки, а всупереч політичним та суспільним реаліям. Владика Мефодій підтримуючи добрі стосунки з представниками державної влади всіх рівнів і всіх каденцій, завжди остерігався потрапити в кабальну залежність від такої співпраці. Він був навчений досвідом, що його особисті політичні вподобання можуть не поділятися повнотою Церкви. А тому, не дивлячись на вимушену співпрацю з найвищими державними посадовцями, завжди пам’ятав про ризики, які супроводжують таку співпрацю.
Як Глава Церкви він не міг не співпрацювати з політиками, але завжди така співпраця мала формальний характер. Якби це було не так, то об’єктивне становище УАПЦ за роки такої співпраці було б зовсім іншим. Так, особлива приязнь Митрополита Мефодія та Януковича, насправді, має зовсім інший вимір та явно перебільшена в устах недоброзичливців. Вона швидше говорить не про зумисне бажання Митрополита прислужитися безбожній владі, як є свідченням певної наївності та простоти Предстоятеля, який не бачив у людях поганого, а намагався покрити чужі недоліки своїми молитвами та любов’ю. З цього погляду, те, що в миру вважається вадою, в духовному житті може бути й чеснотою. Із іншого боку, до певної співпраці зі злочинною владою (як і будь-якою іншою) були змушені представники та очільники абсолютно всіх православних, як і неправославних юрисдикцій. Це було об’єктивною вимогою часу та обставин.
Одним із найкращих свідчень предстоятельської тверезості Митрополита – його багаторічна та впевнена політика направлена на підготовку УАПЦ до її об’єднання в Єдиної Помісної Церкви із іншими православними юрисдикціями України. Блаженнійший Мефодій не спішив засновувати нові кафедри та ставити нових єпископів не лише в силу офіційних домовленостей із УПЦ Київського Патріархату чи інших, суто зовнішніх спонук. Не дивлячись на те, що переговори про об’єднання постійно зривалися, Митрополит вірив у його неминучість і всіляко працював для цього. Саме тому, щоб «зайві» архієреї та чергові поділи не шматували й без того пошматовану церковну карту України, заснування нових єпархій завжди було надзвичайно виваженим і продуманим кроком. Церкві були потрібні реальні люди, реальні парафії та реальні священики. Саме вони надавали вагу новим поставленим архієреям. Без цього, рукопокладати «єпископів трьох парафій» владика не бачив жодного змісту. Окрім того, треба розуміти, що Помісна Церква не буде механічним об’єднанням. Люди будуть єднатися за певними критеріями та якостями. Очевидно, що всі єпископи трьох Церков зможуть бути керуючими єпархіальними архієреями. Це, зрештою, зможе привести, і швидше за все – таки приведе, до чергових розколів, побудованих не на богословських чи світоглядних чинниках, а на особистих амбіціях окремих «ображених» єпископів. Остерігаючись цього, владика Мефодій, за словом апостола Павла, «поспішно рук ні на кого не покладав». Нині ми бачимо зовсім іншу тенденцію, яку я б міг назвати міною сповільненої дії.
Інший приклад, який ще точніше описує та дає характеристику внутрішньому стану Митрополита – це його твереза та майже вперта позиція – відмовитися від власних амбіцій на користь інтересів Помісної Церкви. Митрополит Мефодій – перший Предстоятель УАПЦ який після свого обрання відмовився продовжувати власне служіння в патріаршій гідності, як це робили всі його попередники. Цей небувалий прецедент, який швидше за все, скоро буде порушено новим очільником, як ніщо інше показує масштаби мислення цього архіпастиря. Для Митрополита Мефодія патріарший куколь, як символ найвищої церковної влади, не мав жодного значення до того часу, поки такий символ не наповниться справжнім змістом. Поки немає Помісної Церкви, яка б об’єднала віруючих УАПЦ, УПЦ Київського та Московського Патрірхатів, приснопам’ятний владика Мефодій не дозволяв собі думки про патріарші амбіції. Більше того. Саме владика Мефодій неодноразово заявляв про свою готовність скласти власні повноваження, якщо цього буде вимагати логіка розвитку церковних подій. І, як людина, що провела багато часу з Митрополитом, я можу засвідчити, що цю думку архіпастир висловлював не лише показово, перед сторонніми, але й серед найближчого кола однодумців. На жаль, на той час у Владики не знайшлося авторитетних і грамотних послідовників, які були б здатними продовжити його працю, звільнивши Його Блаженство від безлічі зайвих турбот, невластивих посаді Предстоятеля Церкви. Мрія владики Мефодія закінчити свої дні в маленькому монастирі, подалі від міського шуму та марнот цього світу, так і залишилася не здійсненною.
Блаженніший владика був надзвичайно вимогливим до своїх найближчих помічників. Він направду не розумів, як можна прожити цілий день, і нічого не зробити для Церкви. Не раз він суворо картав не лише нас, священиків, але й єпископів за те, що минув ще один день, в який вони нічого не зробили для користі Церкви. Він часто повторював, що хоча б кілька найменших справ у день, будуть більш корисні за тижні балачок про Християнство та інтереси Церкви. Відвідувачі єпархіального управління чи Патріархії в Києві зустрівши владику Мефодія не раз могли почути від нього пряме питання: – Отець (владико), що ти сьогодні зробив для Церкви? На годиннику вже перша година! Кінець робочого дня!
Одночасно з цим, Владика був надзвичайно уважним до людей, завжди відкритий та простий, готовий вислухати, почути та порадити. Годі вже говорити про його наївність коли його добротою постійно користувалися місцеві жебраки. Чимало з них не знали, що старець, який щодня в світському костюмі виходить на церковне подвір’я сидить зі своїми думами на лавочці, чи з рук годує голубів, – сам Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви. Зате вони знали, що ніколи вони не підуть від нього ні з чим. Іноді Митрополит віддавав незнайомцям такі суми, які для нас, простих священиків, виглядали просто неймовірними. Правду кажучи, це здавалося нам безумством і великою несправедливістю.
Закінчуючи свою доповідь, хотів би підкреслити, що в цих роздумах у мене зовсім не було бажання бути апологетом Митрополита. Єдине, до чого я прагну, – бути максимально чесним у своїй оцінці побаченого та пережитого. Як і кожна людина, владика Мефодій мав свої чесноти та вади. Комусь подобається наголошувати на його чеснотах, комусь – викривати недоліки. Кожен бачить те, що йому ближче. Особисто для мене, Блаженної пам’яті Митрополит Мефодій залишиться тією неймовірною сумішшю протиріч, у якій поєдналися глибина, прожиття досвіду Церкви та бачення людини, як у дзеркалі, з майже дитячою простотою та наївністю, зазвичай, невластиві архієреям. Важке пережиття тілесних немочей, емоційність і жива реакція на побачене, часами запальний норов, поєднувався з неймовірним щирим жалем, що когось ненавмисне образив, зробив чи сказав щось не те, або не так. Це направду було та гостро відчувалося.
Так, у останній рік життя Блаженнішого Митрополита Мефодія ми майже не спілкувалися, а я повернувся до служіння в Київському Патріархаті. Але, аналізуючи все нині пережите відчуваю, що час проведений поруч із цим Святителем став надзвичайно корисним і благодатним часом мого особистого розвитку. Відкидаючи особисті емоції, хотів би щиро визнати, що багаторічне перебування поруч такої великої особистості значно зміцнило мене та підготувало до нового, не менше відповідального служіння в нових обставинах. Владика Мефодій по-батьківськи підтримував мене у найскладніші моменти мого життя. Від стимулював мене до наукової роботи, консультуючи та допомагаючи отримати наукову ступень кандидата богословських наук. Владика Мефодій постійно заохочував мене до літературної діяльності. Він завжди вказував на помилки та підтримував, хвалив серед інших, коли в мене щось виходило добре. Деякі мої книги побачили світ винятково завдяки особистій допомозі Митрополита. Чимало своїх рукописів я зберігаю щедро покресленими помітками та зауваженнями Митрополита Мефодія. Зрештою, більшість своїх богослужбових нагород я отримав саме з рук Предстоятеля УАПЦ.
Тому, всупереч багатьом причинам відмовитися від пам’яті про Його Блаженство та забути нині про все, «якоже не бившее», я хотів би ще раз подякувати нашому дорогому владиці за все те, що я сподобився отримати від нього. І за добре, і за не добре. І за печалі, і за радощі.
Звичайно, заради міфічної справедливості, я б мав тут ще назвати якісь недоліки, вади чи проступки Митрополита, які в нього, як і в кожної людини також були. Але для того, щоб так зараз чинити, мені самому треба було б бути бездоганним. Тому, нехай все те погане, що між нами колись було, чимшвидше відійде у забуття, як порожня бісівська облуда.
Промислительним і премудрим я вважаю саме те, що свого часу Господь Своїми незбагненними стежками звів нас разом. А от те, що ми перестали близько спілкуватися по тому – навпаки, вважаю прикрим і безглуздим непорозумінням. Аж ніяк не навпаки.
Так само, як і продовження свого служіння в Київському Патріархаті я сприймаю не як зраду Митрополиту, а навпаки – як виконанням його волі та бажання бачити Помісну Церкву в Україні. На жаль, УАПЦ Митрополита Мефодія та УАПЦ Митрополита Макарія – це підкреслено різні Церкви. Бути на позиціях Митрополита Мефодія сьогодні – це служити Помісній Церкві, підвалини якої заклав і всіляко утверджує Київський Патріархат.
Упродовж останніх років поспіль я супроводжував владику Мефодія на багатьох офіційних заходах і богослужіннях. Однак, на превеликий жаль, у мене залишилося зовсім мало світлин, на котрих ми були б разом. У першу чергу, я намагався зберегти для історії постать самого Митрополита, думаючи, що все встигну, і що попереду в нас ще багато часу для спільних фото. На жаль, Господь покликав до своїх осель цього архіпастиря і цим планам уже ніколи не збутися. Надалі церковна спільнота, всі ті, хто його знав та любив, вчиться жити без мудрих порад і молитовної підтримки Блаженнішого…
Вічна пам’ять Митрополиту Мефодію. Нехай з Богом спочиває.
Усім організаторам та учасниками цього чудового меморіального заходу складаю щиру вдячність за все те, що ви робите для збереження доброго імені Блаженнішого Мефодія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ.
Дякую за можливість бути сьогодні тут. Слава Ісусу Христу.
Соц.медіа