Горить поминальна свіча… Рука тремтить і крадькома витирає сльози з обличчя. І хоча життя диктує свої закони, потихеньку стираючи з пам’яті ті трагічні хвилини, все ж ветеранам сняться жахи тієї війни.

778 днів окупації. 778 страшних днів, про які не можна забувати. 6 листопада 1943 року о 4-й ранку в столицю України ввійшли наші війська. Їх зустрічало повністю спустошене місто. З майже мільйона жителів, що проживали тут до війни, залишилося трохи більше ніж сто тисяч.

Страшна картина постала перед очима солдатів. Горіли великі будівлі в районі вулиць Володимирської та Великої Житомирської, Прорізної та Саксаганського. Від пожеж згоріли колишній Інститут шляхетних дівчат на Інститутській вулиці і Публічна бібліотека на сучасній Європейській площі. Підірвані були залізничні станції, залишки більшості київських заводів.

За час окупації столиці України, гітлерівці повністю розграбували місто, заподіявши його жителям неймовірних стражданнь. Вони замучили, розстріляли понад 195 тисяч чоловік. Сотні тисяч киян були викрадені на примусові роботи до Третього рейху. Силами військовополонених нацисти намагалися замести сліди своїх злочинів. В першу чергу це стосувалося урочища Бабин Яр. Однак приховати сліди ворогові не вдалося, оскільки багатьом десяткам військовополонених вдалося втекти і врятуватися.

Учасник визволення Києва, великий український режисер і письменник Олександр Довженко написав 6 листопада 1943 в своєму щоденнику: «Чим більше дивлюся я на Київ, тим більше бачу, яку страшну трагедію пережив він. Населення в Києві практично немає. Є невеличка купка жебраків і бідних людей. Ні, немає дівчат, немає юнацтва. Тільки баби і каліки. Картина жахлива. Такого наш світ не знав протягом багатьох століть. Адже Київ був мільйонним містом. Зараз на руїнах – тисяч п’ятдесят».

73-тя річниця визволення столиці України нагадує нам, що ця перемога була досягнута ціною величезних втрат і надлюдських зусиль. У той день війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна звільнили Київ від гітлерівських військ. «Битва за Дніпро», так ще називають цю наступальну операцію, стала однією з найбільших битв у світовій історії. З обох сторін у битві взяли участь близько 4 млн. чоловік, а фронт розтягнувся на 750 км. У тому далекому 1943-му році ця подія стала одним з ключових моментів війни і показала всьому світу – фашизм буде переможений.

Вранці 6 листопада після нетривалих боїв німецькі частини в паніці залишили місто, буквально вислизнувши з оточення. Воїни 51-го стрілецького корпусу спільно з частинами 5-го гвардійського танкового корпусу, 1-й чехословацької окремої бригади полковника Людвіка Свободи і 167-ю стрілецькою дивізією 50-го стрілецького корпусу до чотирьох-шести годин ранку цього ж дня повністю звільнили столицю України. Вже на наступний день, 7 листопада на зруйнованій Софійській площі відбувся військовий парад.

Страх, голод, злидні ще довго поглинали городян. Людина, яка пережила окупацію, ніколи не викине в смітник хоча б шматочок хліба. А для дітей війни, це був справжній делікатес. Один з очевидців того страшного часу розповідає: «Я коли чищу картоплю, завжди згадую, що під час окупації ми шкурки різали на шматочки, і мама смажила смачні млинці, додаючи в цю рідину залишки борошна. Час був голодний… У Києві при німцях не працювали магазини, вони були закриті або розграбовані до початку окупації, місто виживало за рахунок базарів. Товар селяни приносили на плечах – картопля, буряк, горох. Але ходити на базари було небезпечно, в будь-який момент могли налетіти поліцаї і забрати до Німеччини на примусові роботи».

З невимовною радістю, населення окупованого міста зустрічало визволителів. Але багатьох киян, які повернулися в місто і мріяли про зустріч з рідними, чекало глибоке розчарування – замість рідної домівки і близьких людей вони знаходили тільки руїни і могили.

Цей день – особливий для всієї країни, але найближче до серця його приймають, звичайно, кияни. 6 листопада в столиці відзначили 73-річчя визволення міста від німецько-фашистських загарбників. Історична битва за Дніпро і Київ стала однією з найдраматичніших сторінок Великої Вітчизняної війни. Восени 1943 року на берегах і у водах сивого Славутича знайшли останній спочинок сотні тисяч воїнів.

Кожного року 6 листопада ми пам’ятаємо і молимося за світлу пам’ять полеглих солдатів, матросів, партизанів, підпільників, жителів столиці України. Вони звільнили наш древній Київ, вони примножили його велич. Наше покоління низько кланяється і висловлює глибоку подяку ветеранам війни, за подарований нам мир, за відроджений Київ.

Про те, як вистояли, вижили і пройшли шлях, від приречених до переможців написано неосяжну кількість книг, знято чимало фільмів. Ми пишаємося тим, що живемо з цими людьми в один час. Але ж їх залишилося так мало. Давайте ж запалимо свічки і помолимося про тих, хто героїчно загинув за наше життя і принесемо квіти на їхні могили. Це потрібно не мертвим. Це потрібно живим.

Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія пам’ятає і молиться за Царство Небесне героїчних душ, полеглих на тій війні.