Ваше Високопреосвященство!

Мені став відомий зміст Вашого листа до Патріарха Московського і всієї Русі Кирила від 9 листопада 2017 р. 

Я не розуміюсь на тонкощах церковного права. Але, на мою думку, цей лист є не чим іншим, як зрадою Української Автокефальної Православної Церкви, яка заснована на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі у жовтні 1921 р. та двічі відроджувалася у минулому столітті: 1942 р. на Пінському Соборі та 1990 р. на першому Помісному Соборі УАПЦ у Києві.

Поясню свою думку. 

У своєму листі Ви просите Московського Патріарха та членів Священного Синоду Російської Церкви «с целью уврачевания церковного разделения в Украине содействовать возрождению древней Галицкой Митрополии как новой Поместной Церкви, присутствующей в диптихе Русской Православной Церкви и других канонических Церквей вселенского Православия». Що ж, церковне розділення в Україні дійсно потрібно залагодити. Але чому Ви вирішили, що канонічне визнання УАПЦ Російською Церквою має відбутися через «возрождение древней Галицкой Митрополии»? Й чому, обґрунтовуючи своє прохання, Ви просите Московського Патріарха взяти до уваги «тот факт, что абсолютное большинство приходов Украинской Автокефальной Православной Церкви расположено на территории Львовской, Ивано-Франковской и Тернопольской областей»? 

Три роки тому 4 червня 2015 р. Помісний Собор УАПЦ обрав Вас на посаду Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви. Посівши цю почесну посаду, Ви, щоби зосередитися на своїх нових обов’язках, мали би відмовитися від керівництва Львівською Єпархією. Як відомо, Ви цього не зробили. А тепер у листі до Московського Патріарха Ви робите вигляд, що УАПЦ нібито існує лише у межах трьох областей України. 

Я дуже перепрошую, Владико, але Ваш вчинок не гідний сану Київського Митрополита та Предстоятеля УАПЦ. 

9–12 грудня 1930 р. під пильним контролем органів держбезпеки відбувся «другий надзвичайний собор» УАПЦ. Розгромленій напередодні УАПЦ було дозволено легалізуватися. Але без слова «автокефальна» у назві. Крім того, бажаючи послабити нашу Церкву, більшовицька влада змусила ієрархів погодитися з перенесенням керівного центру УАПЦ з давнього Києва до столиці «Радянської України» — Харкова. 

Це було за часів сталінського терору. А нині Ви добровільно, живучи у демократичній країні, зрікаєтесь Київського церковного центру, намагаючись перетворити нашу Церкву на «Галицьку Митрополію» з центром у Львові. 

Як тоді розуміти Вашу політику стосовно Кафедрального Собору УАПЦ у м. Києві — Свято-Андріївської Церкви? Як відомо, на сьогодні УАПЦ втратила цю святиню. Й тим самим втратила свій Київський церковний центр. То ж, можливо, Вам ніколи і не був потрібний Кафедральний Собор у Києві? 

В Україні триває війна, де щодня гинуть наші співвітчизники. Чимало з них, будучи уродженцями Західної України, добровільно поїхали на Донбас, щоб захищати суверенітет і територіальну цілісність України. А з Вашого листа стає чітко зрозуміло, що Ви пропонуєте Москві компроміс — визнання ієрархів УАПЦ у межах Галичини в обмін на неформальне визнання решти української території зоною інтересів Московського Патріархату. 

Я не знавець церковних канонів. Але розумію, що в умовах війни будь-який поділ України на «зони впливу» шкодить інтересам Української Церкви та української держави. 

Ви прагнете створити на Галичині «нову Помісну Церкву». Прагнете отримати визнання своїх єпископських хіротоній від Московської Патріархії та інших православних церков світу. Але що мають робити єпископи, священики та вірні УАПЦ в інших регіонах України? Якою буде їхня доля? Що Ви запропонуєте цим членам нашої Церкви? Саморозпуститися? Переїхати на постійне місце проживання до однієї з трьох вказаних у Вашому листі областей? Приєднатися до Російської Православної Церкви? 

Ви пишете: «Уверены, что, признав каноническое достоинство епископата Украинской Автокефальной Православной Церкви, святая Русская Церковь создаст необходимые условия для нормализации церковной жизни на древней Галицкой Земле, способствуя тем самым и будущему объединению всего Украинского Православия на базе нового статуса — полной церковной независимости (автокефалии)». Не чіплятимусь до слів. Отже, не коментуватиму Ваш вираз: «святая Русская Церковь». Але ж Україна — це не лише Львів або Галичина. Україна не обмежується трьома областями. Україна — це ще Київ, Чернігів, Вінниця, Полтава, Черкаси, Суми, Житомир, Чернівці, Дніпро, Одеса, Херсон, а також тимчасово захоплені агресором Донецьк, Луганськ та Крим. Ви згадуєте про «нормалізацію церковного життя на давній Галицькій Землі». Ви прагнете, щоби православні християни у трьох згаданих Вами областях об’єдналися у Галицькій Митрополії, яку, як Ви сподіваєтесь, визнає Російська Церква, а після неї й решта православного світу. Владико, а що ж робити з рештою українських територій? Нехай ситуація там залишатиметься ненормальною? 

Яка ж тоді ціна Вашим обіцянкам Вселенській Патріархії? Ви неодноразово публічно заявляли, що перебуваєте у постійному контакті з Фанаром. Говорили Ви й про те, що «ось-ось» на базі храмів парафій УАПЦ має відкритися представництво (подвір’я) Константинопольського Патріархату. А з Вашого листа виходить, що весь цей час Ви плекали зовсім інші надії та плани — створити за допомогою Московського Патріархату «Галицьку Митрополію» на базі трьох Єпархій УАПЦ. Скажіть, Владико, Ви вважаєте таку поведінку Київського Митрополита гідною? 

1939 року представниками СРСР та гітлерівської Німеччини був підписаний пакт про ненапад (пакт Молотова — Ріббентропа), таємний додаток до якого визначав сфери взаємних інтересів обох держав у Східній Європі та розділ Польщі. А Ваш лист нагадує мені міжцерковний пакт, що передбачає негласний розподіл сфер взаємних інтересів Московської Патріархії та УАПЦ. Пакт, яким УАПЦ погоджується з тим, щоби 22 області України (не рахуючи Криму) було віднесено до сфери інтересів Московського Патріархату, а три західноукраїнські області — до сфери інтересів УАПЦ. Пробачте, Владико, але хіба Ви не усвідомлюєте, що листування з вищим керівництвом Російської Церкви під час війни на предмет неформального розподілу сфер впливу в Україні є зрадою інтересів свого народу? 

Ви просите визнати єпископські хіротонії, що були здійснені з 1990-го по 1996 рік. Але ж більшість членів Архієрейського Собору УАПЦ отримала єпископський сан після 1996 року. Що ж тоді робити з цими єпископами? У сучасній УАПЦ 14 єпископів. Але, як можна легко з’ясувати з церковного календаря УАПЦ за 2018 р., у період, зазначений Вами у листі, були висвячені лише три чинні архієреї УАПЦ: нинішні митрополити Андрій Абрамчук (квітень 1990 р.), Роман Балащук (травень 1990 р.) та Макарій Малетич (листопад 1996 р.). 

Перепрошую, Владико, а який статус Ви передбачили для решти 11 єпископів УАПЦ? Якою буде їхня доля? Їх виведуть на спокій? Перерукоположать? (Але, даруйте, чому?) Запропонують приєднатися до Московського Патріархату? (Але в якій якості — як єпископів чи як священиків або мирян?)

Ви підписали свого листа до Московського Патріарха словами: «От имени Архиерейского Собора УАПЦ». Але чи розглядався Ваш лист на Архієрейському Соборі? Коли? І чому тоді Ви приховали це рішення від священиків та вірян УАПЦ? 

І наостанок. Я прекрасно знаю Ваш стиль і розумію, що текст, під яким стоїть Ваш підпис, написаний не Вами і, можливо, не на території України. Ба більше, я гадаю, що Ви не до кінця зрозуміли зміст листа, який підписали. 

Отже, останнє запитання. Владико, хто саме запропонував Вам підписати цього листа? З ким Ви радилися перед тим, як його підписати? Хто пообіцяв Вам передати цей лист адресатові? Хто гарантував, що адресати, тобто Московський Патріарх і Священний Синод, позитивно розглянуть Ваші прохання? 

Владико, не мовчіть. Від Вашої відповіді залежить доля Української Автокефальної Православної Церкви. Відверніть від вірних спокусу — вкажіть на особу, яка ввела Вас в оману. Спростуйте зміст домовленостей. Або навіть оголосіть, що це не Ваш лист і не Ваш підпис. Бо навіть коли Ви скажете таким чином неправду, Ви тим самим врятуєте лице нашої Церкви та публічно відмежуєтесь від листа, який, хочеться вірити, підписали несвідомо, не розуміючи усіх небезпек подібних домовленостей або ж навіть особливо не вникаючи у його зміст.

Ще раз прошу Вас, Владико, не мовчіть! Бо якщо я не отримаю вчасної та вичерпної відповіді на висловлені у цьому листі питання, то буду змушена із сумом у серці визнати, що Ви дійсно готові укласти сепаратні домовленості з керівництвом Російської Церкви за спиною вірян, священства та більшості архієреїв Української Автокефальної Православної Церкви. 

Як Вам прекрасно відомо, я не належу до кола Ваших симпатиків та публічно Вас критикую. Але мені дорога історія, традиції та майбутня доля нашої Церкви. Розумію я й інше. Коли Ви й маєте низку недоліків, серед цих недоліків немає відсутності патріотизму. Як уродженець Західної України та давній діяч автокефального руху Ви просто мусите бути патріотом своєї країни. А отже, навіть підписавши з якихось незрозумілих мені причин згаданий лист, мусите тепер від нього публічно відмовитись. 

 

З повагою до Вашого сану Наталія Шевчук, 

голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

 

 

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"