В інтерв’ю YouTube-каналу ВІЧЕ митрополит Олександр Драбинко підкреслює: єдність Церкви в Україні будується на сміливості визнати правду та дати людям відповідь через реальні дії.
«Не можна служити Богу й мовчати, коли гинуть брати» — архієрей про кроки любові й покаяння
«Межа між людьми — це або двері, або стіна»: митрополит Олександр Драбинко про єдність, виклики і відповідальність Церкви в час війни
Керуючий Переяславсько-Вишневською єпархією Православної Церкви України митрополит Олександр дав глибоке інтерв’ю YouTube-каналу «ВІЧЕ». У ньому він не лише оцінив сучасний стан Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом (УПЦ), а й поставив важливе пастирське, історичне й моральне питання: чи має Церква право мовчати у час війни, втрачаючи людську й духовну довіру, чи повинна вона чітко засвідчити свою незалежність — не лише деклараціями, а й вчинками.
Чи можливе порозуміння між православними в Україні? Як долати розбрат, що залишився нам у спадок від імперської Церкви? Чи можуть колишні брати у вірі знову простягнути один одному руку?
На ці болючі, але важливі запитання відповів митрополит Переяславський і Вишневський Олександр Драбинко — один із двох канонічних митрополитів, які у 2018 році, виконуючи благословення Вселенського Патріарха Варфоломія, вийшли з УПЦ Московського Патріархату й увійшли до єдиної Православної Церкви України. Тоді разом із владикою Симеоном (Шостацьким) вони стали живим доказом того, що любов до Церкви і до України може бути сильнішою за страх і старі політичні ланцюги РПЦ.
У коментарі, який ми сьогодні аналізуємо, митрополит Олександр не дає політичних оцінок, не поглиблює прірву. Натомість він ставить просте, але надзвичайно важливе питання — чи є у нас ще любов?
«Той, хто хоче єдності — той її творить. Якщо хтось не хоче — значить, він її і не шукає», — зазначає владика Олександр.
Християнство починається не з геополітики, а з милосердя. І коли митрополит говорить про об’єднання, то не як політик, а як пастир, якому болить за паству, котра розірвана, спокушена брехнею, змучена війною.
«Єдність Церкви в Україні — це не про вигоду, а про євангельську правду. Це про любов, яка єднає навіть тих, хто колись був у розбраті. Ми не маємо іншого шляху, крім шляху любові й прощення», — наголошує митрополит.
Ці слова — не теорія. Вони сказані людиною, яка на собі пережила роздор, зради, наклепи. Але не зневірилася. І не озлобилася.
«Декларації нічого не варті, якщо за ними не стоїть особистий крок. Як ми можемо говорити про любов до ближнього, якщо відмовляємося навіть побачити в ньому брата?» — каже митрополит Олександр.
Його голос — це голос не тільки архієрея, а й християнина, який вірить, що саме в добрій волі, у покаянні, в щирому діалозі народжується майбутнє.
«Вся УПЦ, ви бачите, до чого доволалася? Вона втратила вісім єпархій і на сьогоднішній день знову ж таки стоїть перед таким от вибором, що їй робити», — говорить владика Олександр.
Митрополит наголошує, що УПЦ не зробила головного кроку — відкрито, офіційно, канонічно заявити про вихід зі складу Московського Патріархату. Він критикує двозначність формулювань, які дозволяють зберігати зв’язок з Москвою на рівні еклезіології та ідентичності, попри публічні запевнення про «відмежування».
«Було задекларовано, що ми не Московський Патріархат, вірніше — ми відмежувалися. Але що таке слово «відмежувалися»? Межа між людьми являється або стіна, або двері, але вони знаходяться в одному приміщенні», — пояснює архієрей.
Інакше кажучи, «відмежування» без реального виходу — це лише тактичний маневр. Саме це породжує недовіру як вірян, так і суспільства, яке чекає ясності у складний історичний момент. На думку митрополита, все могло би бути інакше, якби на Соборі УПЦ 27 травня 2022 року було ухвалене чітке рішення:
«Треба було просто зібрати Помісний собор, або на тому соборі з трибуни у Феофанії сказати: «Ми виходимо зі складу Московського Патріархату». Просто проголосувати й прийняти постанову. І цього було би достатньо, щоб не допустити подальших подій, і не треба писати нікому ніяких листів», — переконаний владика.
Натомість, як нагадує митрополит, навіть у 2022 році — після повномасштабного вторгнення РФ — не знайшлося рішучості сказати просте слово правди, не кажучи вже про 2014 рік, коли російська агресія проти України вже розпочалася в Криму та на Донбасі: «Хто в 2014 році мовчав, якщо у 2022 році навіть крок не може зробити, щоб заявити про вихід зі складу Московського Патріархату?» — запитує митрополит Олександр.
Його слова не звучать як осуд, а як заклик до відповідальності, до пастирської чесності, до духовної мужності. Він звертається не до інституції, а до сердець і сумлінь тих, хто ще вагається. Йдеться не лише про канонічний статус, а про моральну відповідальність перед Богом і народом, який стікає кров’ю.
«Не можна служити Богу і мовчати, коли поруч гинуть твої брати. Не можна називати себе Українською Церквою — і водночас не наважитись на єдино правильне рішення: вийти, покаятися і бути з народом», — підсумовує архієрей.
Для владики Олександра церковна єдність — це не абстракція, а духовна необхідність, втілення Христового Заповіту: «Щоб усі були єдині» (Ів. 17:21). Але єдність — це завжди відповідальність. Це — вибір.
І сьогодні, коли слова владики звучать публічно, не в кулуарах, ми як віряни й громадяни маємо дати відповідь — не емоційну, а духовну. Бо правда в Церкві починається не з дипломатії, а з Євангелія.
Рекомендуємо до перегляду відео всім, хто шукає не пропаганду, а духовну чесність і пастирську відповідальність бо бути голосом правди — це служіння, а не ризик.
Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія, який завжди підтримував ідею духовної свободи, єдності та європейського майбутнього Української Церкви, звертає увагу на глибину слів митрополита Олександра. Його позиція — це не політичний жест, а свідчення віри, гідності й любові до Церкви та України.
Бо мовчання під час війни — не нейтралітет. А правда — це завжди шлях до істинної єдності.
Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія
Соц.медіа