Послання Блаженнішого Митрополита МЕФОДІЯ
Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви
з нагоди 20-ліття відновлення автокефалії до священства УАПЦ

1. Визначення шляхів виходу з канонічної ізоляції

Реакція українського суспільства на пастирський візит до нашої країни Святішого Патріарха Варфоломія засвідчила, що українці з нетерпінням очікують на канонічне визнання вселенським православ’ям проголошеної нами автокефалії. Ми переконалися в тому, що єдиним шляхом до такого визнання, який скоротить час вимушеного перебування УАПЦ та автокефального руху в цілому у канонічній ізоляції, є пошук компромісного рішення, вироблення тимчасової та перехідної канонічної моделі, котра б дозволила нашій Церкві увійти до співпричастя з Константинопольським Патріархатом.

2. Діалог з Константинополем та вироблення моделі врегулювання канонічної кризи в Україні

Одним із варіантів врегулювання кризи, що активно обговорювався рік тому під час візиту до України Святішого Патріарха Варфоломія, було тимчасове входження УАПЦ та УПЦ КП до складу Вселенського Патріархату на правах широкої автономії. Цей варіант вже обмірковувався експертами, і, незважаючи на окремі недоліки, ми досі вважаємо його конструктивним та перспективним, оскільки він надає нам можливість вирішити головну проблему – зробити канонічно легітимною нашу церковну ієрархію та відновити спілкування нашої Церкви зі вселенським православ’ям через Святішого Патріарха Варфоломія за тим зразком, що застосовувався свого часу свого часу в УПЦ в США і діаспорі та УПЦ в Канаді.

Інший варіант, який, на нашу думку, також вартий уваги експертів та церковних діячів, полягає у врегулюванні української церковної проблеми за допомогою так званої елладської моделі, коли частина єпархій Церкви перебуває в одночасному канонічному підпорядкуванні двом Помісним Церквам (у випадку Греції – Елладській Церкві та Вселенському Патріархату).

Ця модель виникла внаслідок приєднання до Греції так званих «нових територій» у результаті балканських війн 1912 – 1913 рр. Нові території становлять біля половини усієї території сучасної Греції. У липні 1928 року грецький уряд видав закон про зарахування єпархій «нових територій» до складу Елладської Церкви. А у вересні того ж року Вселенський Патріархат видав акт, згідно з яким єпархії нових земель, зберігаючи підпорядкування Вселенському Патріархові, перейшли до управління Елладської Церкви. При цьому за Вселенським Патріархом було збережено низку канонічних прав щодо нових територій. Зокрема, Патріарх зберіг за собою право утверджувати кандидатів на кафедри, а також забороняти переведення архієреїв з однієї кафедри на іншу. Таким чином елладська модель свідчить про те, що при бажанні подвійна юрисдикція може сприяти такій організації канонічного життя місцевої Церкви, яка відповідає інтересам декількох сторін і допомагає уникнути розколу та дезорганізації церковного життя.

Втім, реалізація цієї моделі та улікування розколу в умовах сучасної України не може розглядатися окремо від проблеми визначення статусу Української Православної Церкви, зокрема, від проблеми внесення Української Церкви до загальноцерковного диптиху. Канонічний статус Української Церкви, що є однією з найбільших Церков світу, не може регулюватися внутрішньою документацією однієї Помісної Церкви1. Українська Церква має отримати статус, який був би визнаний повнотою вселенського православ’я. А головним критерієм такого визнання, на нашу думку, мусить бути присутність Української Церкви в диптиху Вселенського Патріархату, до якого сьогодні входять автономні Церкви Синаю, Фінляндії та Естонії; та диптиху Руської Православної Церкви, де присутні не лише щойно згадані, але й такі нечисленні Церкви як Японська та Китайська. Україна – одна з найбільших країн сучасного світу, сумарна кількість православних парафій якої становить близько 16.850. В Україні несуть служіння 108 православних єпископів, 58 з яких належать до канонічно визнаної УПЦ. Така численна та структурно розвинута Церква обов’язково мусить бути присутньою у диптиху. А той факт, що цього досі не сталося, свідчить про ті канонічні парадокси, до яких призводить імперська церковна політика Москви й трагічний факт розколу українського православ’я.

Згадані нами та інші моделі подолання канонічної кризи в Україні вимагають ретельної експертизи в контексті православної еклезіології, каноніки, історичного досвіду Церкви та сучасного стану Помісних Церков. УАПЦ готова брати участь в такому обговоренні та захищати власне бачення причин церковної кризи й шляхів її подолання. Водночас ми вважаємо, що головна роль в обговоренні мусить належати богословам та експертам інших Помісних Церков. Особливе значення для нас має і те, які шляхи подолання сучасної канонічної кризи у нашій країні бачать ієрархи Помісних Православних Церков. Адже у Христовій Церкві, члени якої становлять одне Тіло, немає «чужого» болю. Помісні Церкви не ізольовані одна від одної за формальним критерієм території або державних кордонів. Православ’я – це єдине церковне тіло, єдина церковна родина, де біль когось одного є спільним болем усіх інших.

3. Відкритість УАПЦ до Вселенського Патріархату

У порівнянні з іншими православними юрисдикціями в Україні, Українська Автокефальна Православна Церква демонструє максимальну відкритість до Вселенського Патріархату. Наша Церква заявила про свою готовність до розгляду компромісного варіанту вирішення української церковної проблеми, до такої моделі канонічного врегулювання, яка б максимально враховувала інтереси, обставини церковного життя та сучасні канонічні можливості усіх зацікавлених сторін.

Саме тому 26 серпня 2009 р. Архиєрейський Собор УАПЦ одностайно прийняв Звернення до Святішого Патріарха Варфоломія, в якому єпископат нашої Церкви засвідчив своє бажання вийти зі штучної канонічної ізоляції та відновити співпричастя зі вселенським православ’ям. Ми також засвідчили перед Святішим Патріархом Варфоломієм готовність із синівським смиренням на певний час відмовитися від автокефального статусу та увійти до складу Вселенського Патріархату як автономна Церква.

Зробити такий крок перед своєю смертю закликав нашу Церкву ще Святіший Патріарх Димитрій, котрий мріяв про відновлення співпричастя між УАПЦ та Константинополем через церковні структури УПЦ в діаспорі. Святіший Димитрій розумів, що входження до складу Константинопольської Церкви – складний, але духовно корисний акт. Спираючись на його заповіт, ми звертаємося сьогодні до Святішого Патріарха Варфоломія з проханням прийняти нашу Церкву під свій першосвятительський омофор. Ми робимо це відкрито – не як політики, а як люди Церкви, бо шукаємо не своєї користі, а Божої правди. Звернення до Святішого Патріарха – доказ чистоти наших намірів. Ми свідчимо, що прагнемо не особистої влади, а блага Церкви, що наш вихід з-під юрисдикції Московського Патріархату 20 років тому не був актом юрисдикційного владолюбства.

Входження під омофор Вселенського Патріарха – усвідомлена жертва нашої Церкви заради відновлення церковної єдності. Йдучи цим жертовним шляхом, ми чинимо не «з суперництва або з марнославства», але, згідно з наказом апостола, вважаємо інших вищими від себе і прагнемо не власної користі, а користі інших (Фил. 2, 3-4). Заради єдності ми готові тимчасово відмовитися від автокефального статусу нашої Церкви, і просимо Церкву-Мати відновити для Православної Церкви в Україні той статус, який вона мала перед неканонічним приєднанням її до Московського Патріархату (1687 р.).

Наша Церква і зараз вважає, що автокефалія є найоптимальнішою моделлю влаштування канонічного життя в Україні. Але, прямуючи до цієї мети, ми пам’ятаємо про слова Спасителя: «кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижується, – той піднесеться» (Лк. 18, 14). Історичний досвід перебування Української Церкви під юрисдикцією Константинополя впродовж семи століть (988-1687) свідчить, що універсалізм церковної свідомості Вселенського Патріархату дозволяв Українській Церкві вільно та динамічно розвивати своє церковне життя. Знаменним є і те, що саме у складі Вселенського Патріархату Українська Церква перебувала в часи, які ми досі вважаємо «золотою добою» в нашій церковній історії. Йдеться про епоху Київської Русі, коли було сформовано наші богословські, літургічні та художні традиції, та про добу відродження нашої Церкви у XVII столітті, коли Українська Церква знову набула величі зусиллями Екзарха Константинопольського престолу, Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси Петра Могили (1633-1647).

Надихає УАПЦ і сучасна позиція Вселенського Патріархату, засвідчена пастирською турботою та розумінням проблем українського православ’я з боку Святішого Патріарха Варфоломія. Позиція Святішого Патріарха є ще одним доказом того, що, на відміну від інших Помісних Церков, Константинополь не намагається вкрасти у нас свободу, але бажає улікувати рани на тілі Української Церкви та об’єднати її в єдину Помісну Церкву. Як зазначив у своєму «Зверненні до української нації» (26.07.2008.) Святіший Патріарх Варфоломій, Вселенський Патріархат має історичний досвід обмеження власних інтересів заради інших. «Церква-Мати, – говорить Святіший Патріарх, – погоджувалася з вимогами урядів новостворених на Балканському півострові держав з православним населенням щодо автокефалії їхніх Церков, які виходили з-під Її канонічної юрисдикції, а саме: Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії і спричинились до різкого звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату».

Цей історичний досвід Вселенського Патріархату, його вірність християнському універсалізмові, а також позиція Святішого Патріарха Варфоломія додають нам впевненості у тому, що наша відмова від автокефалії самопроголошеної приведе нас до отримання з рук Вселенського Патріарха автокефалії канонічної. Тимчасово відмовляючись від автокефального статусу, ми не відмовляємося від величної та страдницької історії і традицій нашої Церкви. Історія нашої Церкви залишатиметься нашою історією, а її історичні традиції – нашими традиціями. Незмінною залишатиметься й стратегічна мета нашої Церкви – розбудова єдиної канонічної Помісної Церкви на чолі з Київським Патріархом.

4. Канонічні підстави для позитивної відповіді Константинополя на прохання УАПЦ

Звертаючись до Святішого Патріарха Варфоломія з проханням прийняти нашу Церкву під юрисдикцію Вселенського Патріархату, ми наголошуємо на тому, що приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату відбулося у неканонічний спосіб. Адже, згідно з Патріаршою та Синодальною грамотою 1686 р., Київську Митрополію не вилучили з-під юрисдикції Вселенського Патріархату, а за Митрополитом Київським залишили титул та канонічні права Екзарха Вселенського Престолу.

Зважаючи на зміст цих Патріарших та Синодальних грамот Вселенського Патріархату 1686 р. стосовно Київської Митрополії, зазначене в них канонічне рішення не може вважатися актом відмови Вселенського Патріархату від юрисдикції над Київською Митрополією. Коректніше було б говорити тільки про делегування Московському Патріархові права Екзарха Вселенського Патріархату, яким раніше користувався Київський Митрополит, здійснене Вселенським Патріархом з огляду на нові політичні й життєві обставини, в яких опинилася Православна Церква в тодішній Україні. Іншими словами, Московського Патріарха було призначено лише представником або намісником Вселенського Патріарха у Київській Митрополії. При цьому кордони Константинопольського Патріархату залишалися цілком незмінними, а Київська Митрополіям тільки тимчасово передавалася під юрисдикцію Московського Патріарха.

У розгорнутому вигляді концепцію нового статусу Київської Митрополії було викладено у пропозиції, висловленій Патріархові Іоакиму (1674-1690) Єрусалимським Патріархом Досифієм II (1669-1707)2. У листі Патріарх Досифій ІІ пропонує Московському Патріарху3, замість отримання повноти юрисдикції над Україною, обмежитися статусом «намісника» (екзарха) та постійного «іконома» (керуючого) стосовно Київської Митрополії з правами контролю («іспитанія») та суду першої інстанції.

В остаточний текст офіційних грамот ця термінологія з дипломатичних причин не увійшла, але зміст залишився тим самим. Так, згідно з грамотою собору єпископів Вселенського Патріархату 1686 р. до московського царя, Київський Митрополит мав й надалі зберігати поминання імені Вселенського Патріарха: «щоб зберігалася там (в Митрополії) честь Вселенського престолу і щоб не було нехтування і значного порушення у церковних правилах, що до нього (престолу) стосуються, ми наказали, аби той, хто буде там митрополитом, підносив за священними літургіями на місці патріаршого імені спочатку ім’я Вселенського, а потім, відповідно до правил, патріарха Московського. Останнє – з причини хіротонії, яку він отримує від (патріарха) Московського, і тому має, згідно з правилами, поминати його, а перше – заради пам’яті давніх привілеїв Вселенського престолу»4. Про збереження юрисдикції Константинополя над Київською Митрополією свідчить й інший документ – грамота Патріарха Діонісія до Західноруської Церкви про майбутній порядок заміщення Київської кафедри (липень 1686), де Київська Митрополія оголошена «навіть донині підпорядкованою надвисокому і святішому вселенському Константинопольському престолові».

Натомість, здійснюючи приєднання до свого складу Київської Митрополії, Московський Патріархат порушив цілу низку принципових приписів томосу 1686 р., яким було встановлено права Київської Митрополії та гарантовано її зв’язок зі Вселенським Патріархатом, зокрема:

  1. Порушено встановлену томосом форму диптиху, згідно з яким Київський Митрополит повинен був згадувати спершу Вселенського Константинопольського Патріарха.
  2. Порушено форму обрання на кафедру Київського Митрополита, який, згідно з томосом, має обиратися еклекційним собором, а не призначатися з Москви.
  3. Порушено канонічні права Київського Митрополита та його титул Екзарха Константинопольського Патріархату та Митрополита всієї Руси.
  4. Порушено автономію Київської Митрополії, яку вона мала у складі Вселенського Патріархату.

Таким чином, у 1686 р. відбулося не канонічне приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату за згодою та з благословення Вселенського Патріарха, а анексія території Київської Митрополії Російською Церквою, яка відбулася всупереч священним канонам та з серйозним порушенням канонічної моделі, виробленої у томосах 1686 р.

У «Патріаршому та Синодально-канонічному Томосі Вселенської Патріархії про визнання Православної Церкви в Польщі автокефальною» (13.11.1924) також зазначається, що відокремлення Київської Митрополії від Вселенського Патріархату відбулося з порушенням канонів та автономії Київського Митрополита, котрий користувався правами Екзарха Вселенського Престолу. Зокрема в цьому документі від імені Вселенського Патріархату уточнюється, що «відокремлення вiд Нашого [Вселенського Константинопольського — ММ] Престолу Київської Митрополії й залежних вiд неї Православних Митрополій Литви та Польщі, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви було здійснено не за приписами канонічних правил і без дотримання того, що було встановлено стосовно повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу».

Про невизнання повноцінної та остаточної юрисдикції Московського Патріархату над Київською Митрополією йдеться і в листі Вселенського Патрiарха Димитрiя І (1972-1991) Патріархові Московському вiд 22 листопада 1990 р., де зазначається, що Вселенська Патріархія визнає Руську Православну Церкву в межах 1593 р. (іншими словами, без Київської Митрополії, яку було анексовано 1686 р.): «Вселенська Патрiархiя визнає одну канонiчну Православну Церкву у встановлених 1593 року Патріаршим i Синодальним способом межах, тобто Святішу Руську Церкву, всiма Помiсними канонiчними Святими Божими Церквами визнану, шановану i в священних диптихах згадувану».

Як бачимо, впродовж століть Вселенський Патріархат визнавав, що Київську Митрополію було анексовано Московським Патріархатом зі значними порушеннями канонів, і що юрисдикція Московського Патріархату над Київською Митрополією не є канонічно беззастережною, а отже й остаточною.

Водночас ми шанобливо звертаємо увагу Святішого Патріарха Варфоломія на те, що результатом його минулорічних перемовин зі Святішим Патріархом Олексієм II у Києві було досягнення домовленості, згідно з якою всі подальші дії з урегулювання українського питання мають здійснюватись за згодою обох Патріархатів та їхніми спільними зусиллями. З огляду на це, ми вважаємо, що участь Вселенського Патріархату у розв’язанні канонічної кризи в Україні є не лише корисною для церковного життя нашої держави, але й повністю виправданою у світлі історичних постанов та останніх дипломатичних домовленостей.

5. Готовність УАПЦ до випробування її прагнень на чистоту та ґрунтовність

Ми розуміємо, що для Святішого Патріарха Варфоломія нелегко буде прийняти рішення про надання благословення на входження УАПЦ до складу Вселенського Патріархату. Адже цього не схвалюватиме інша Помісна Церква, яка все ще, всупереч історичним тенденціям, сподівається на збереження своєї канонічної влади над Україною. Зрозуміло й те, що чинити опір прийняттю такого рішення буде і держава, де розміщено центр цієї Церкви.

Ми зважаємо й на іншу обставину сучасного життя, а саме на бажання Великої Церкви Константинополя консолідувати та оновити Православну Церкву шляхом проведення Великого та Святого Собору Православної Церкви. Від скликання цього Собору дійсно залежить доля сучасного Православ’я, адже саме на всеправославному рівні має бути погоджена процедура отримання автокефалії або автономії місцевою Церквою. Розуміємо ми і те, що для успішного проведення такого Собору Вселенському Патріархату важливо співпрацювати з найчисленнішою Православною Церквою світу – РПЦ.

Однак наша Церква вірить, що Вселенський Патріарх схвалить наше прагнення та зробить усе можливе, аби, як люблячий батько з притчі про блудного сина, вийти нам назустріч. Ми усвідомлюємо, що відповідь на наше прохання не буде миттєвою. Слід гадати, Церква-Мати захоче випробувати незмінність нашого рішення. Проте ми певні того, що, зрештою, Святіший Патріарх Варфоломій як добрий пастир поставиться до нашої Церкви так, як заповідав Христос: «того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть» (Ів. 6, 37).

[…]

6. Діалог між УАПЦ та УПЦ під омофором митрополита Володимира

Відновлення діалогу в 2005 році не лише значно покращило відносини між УАПЦ та УПЦ, але й позитивно вплинуло на внутрішнє життя обох Церков. УАПЦ отримала новий імпульс для подальшого визначення своєї еклезіологічної ідентичності, а УПЦ – поштовх для подальшої еволюції в бік україноцентричної Церкви.

Повернення до переговорного процесу з нашою Церквою, засудження «політичного православ’я», глибша інтеграція УПЦ до суспільних та культурних процесів у нашій країні – ці тенденції зродили у душах мільйонів православних християн України надію на те, що УПЦ еволюційним шляхом прямує до нового канонічного статусу, і згодом на її основі буде остаточно сформовано єдину канонічну Помісну Церкву. Проте останнім часом ми з сумом помічаємо, що шлях, запропонований митрополитом Володимиром, не підтримується деякими церковними діячами та активістами УПЦ, котрі намагаються відкинути цю Церкву на десятиліття назад – до доби «холодної війни» з українською ідеєю та автокефальним рухом. Ці недалекоглядні діячі закликають УПЦ до нової конфронтації. Відкидаючи церковну програму митрополита Володимира, ця церковна група пропонує УПЦ обрати зворотній напрям, тобто напрям підпорядкування церковного життя світським цінностям та концепціям, реанімації «політичного православ’я», повернення до конфронтаційного типу відносин з іншими православними юрисдикціями.

Ми закликаємо єпископат УПЦ гуртуватися довкола свого предстоятеля, Блаженнішого митрополита Володимира, та зберігати вірність його вектору церковного будівництва. Ми знаємо, що в єпископаті УПЦ сьогодні є не лише ті, хто мислить про церковну єдність виключно в адміністративному аспекті, але й такі мудрі владики, котрі бачать трагічну ситуацію в українському православ’ї та усвідомлюють, що подолання розколу можливе тільки на основі нового статусу Української Церкви. Звертаючись до цих мужніх робітників Христового винограднику, ми висловлюємо їм свою вдячність та просимо й надалі молитвою і реальними справами сприяти консолідації Української Церкви. Ми переконані, що майбутнє Української Церкви визначатиметься не позицією групи, яка прагне повернення до минулого, а молитвою і працею тих архіпастирів УПЦ, котрі щиро люблять свою країну та усвідомлюють свою відповідальність перед її історією.

Повний текст документу – на сторінках видання “Богословський Вісник”. Видання Науково-Богословського Інституту св. ап. Андрія Первозванного. число перше.