Блаженніший МЕФОДІЙ
Митрополит Київський і всієї України
Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви

Роздуми з приводу 20-ліття проголошення Київського Патріархату на помісному Соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 р.

Цього року наша Церква святкує 20-ту річницю відновлення автокефалії на першому соборі УАПЦ 1990 року. Цього року ми також одночасно святкуємо 20-ліття проголошення Київського Патріархату, оскільки помісний собор УАПЦ 1990 року не лише відновив канонічно незалежну УАПЦ, але й обрав першого Предстоятеля нашої Церкви у патріаршому сані – Святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (1990-1993).

Двадцять років в історії Церкви – надто малий час, аби робити остаточні висновки. Проте цього достатньо, щоби зробити перші, обережні узагальнення. «Хто ми? Звідки походимо? Куди прямуємо?» Або іншими словами: До якої традиції ми належимо? Якою є наша сучасна ідентичність як Церкви? Яке майбуття її чекає? Пошук відповідей на ці питання сьогодні вельми актуальний. Ми не маємо задовольнятися тим, що вже досягнуто. І не маємо права на повторення помилок. Тому сьогодні, ювілейного 2010 року, для нас важливо звернути увагу не лише на історичні здобутки, але й на помилки та поразки нашої Церкви та автокефального руху в цілому. Наша Церква невелика, проте сильна духом. І на відміну від інших юрисдикцій, вона не привласнювала ні чужої історії, ні чужого майна. Отже, немає підстав боятися критичного огляду нашого двадцятирічного шляху. На цьому шляху ми знайдемо чимало помилок, знайдемо історії зрад та розчарувань. Однак кожне неупереджене око, яке погляне на новітню історію УАПЦ, легко віднайде там й інше: незбагненну дію Божої благодаті, через яку кожне історичне випробування УАПЦ – як це не раз траплялось в історії Церкви – тільки зміцнювало її духовно.

Всі ці роки – від своєї легалізації 1989 року до наших днів – УАПЦ була переважно гнаною Церквою. Церквою, життя та саме існування якої намагаються замовчати. Церквою, яка ніколи не мала в цій країні упривілейованого статусу. Ми зазнали випробувань наприкінці восьмидесятих, коли вірні та священство УАПЦ мужньо протистояли комуністичному режимові. Ми зберегли свою Церкву у 1992 році, коли держава намагалася об’єднати УАПЦ з групою колишнього ієрарха РПЦ. Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко – ніхто з них не був вірним УАПЦ, не мав особистої мотивації у захисті її інтересів. Однак, узагальнюючи здобутки УАПЦ впродовж 1990-2010 років, можна констатувати, що нашій Церкві вдалося зберегти свою ідентичність та незалежність впродовж усього цього часу, причому зробити це фактично всупереч конфесійним симпатіям владного олімпу.

Господь ревно охороняв нашу свободу. Отже, сьогодні, міркуючи над здобутками та втратами останніх двадцятьох років нашого життя, ми маємо усвідомити для чого Він це робив, чого від нас очікував та що чекає нині? Російська свідомість переймається двома «вічними питаннями»: «хто винен?» та «що робити?» Втім, намагаючись усвідомити Божі, а не людські задуми, цю руйнівну модель пошуку ідентичності потрібно відкинути. Насправді ж бо Церква завжди знає відповіді на ці питання. Головними винуватцями є ми самі, а сенс будь-якого зусилля, вчинку або діяльності полягає у спасінні. Християнське життя народу України – це і є мета, задля якої Господь зберігав УАПЦ.

Автокефалія як інструмент спасіння та єдності

В чому полягає місія УАПЦ у сучасному світі? Відповідь на це питання лише одна: як помісна Церква українського народу ми покликанні служити домобудівництву його спасіння, спрямовуючи наш нарід до благодатної єдності із Господом. Церква – важлива частина громадянського суспільства, і за умов, коли вона з належною шаною ставиться до культури народу, серед якого звершує свою місію спасіння, церковні громади можуть і мають бути клітинками єдності та любові, що сприяють оздоровленню та зціленню цілого суспільного організму. Однак Церква – це насамперед боголюдський організм, і клітинки, про які ми щойно згадали, це клітинки боголюдські, тобто закваска не земного, а небесного Царства. Тому наші роздуми про власні традицію та церковну ідентичність мають враховувати мету, заради якої, власне, й існує Церква, тобто спасіння.

Українська Автокефальна Православна Церква – церковна спільнота, що об’єднує вірних на канонічних засадах автокефалії та пошани до помісної церковної та культурної традиції українського народу. Однак наша відданість ідеї автокефального буття Української Церкви не пояснюється, як стверджують певні російські дослідники, політичними переконаннями, зокрема, світською ідеологією націоналізму. Наша мета – спасіння українського народу, а не виховання в дусі будь-яких ідеологій, навіть найкращих. Тому вірність ідеї автокефалії – це не наша примха, не введення до церковної свідомості елементів світської ідеології, а відповідальна, перевірена досвідом та часом пастирська позиція. І через те, що ми вважаємо автокефалію не певною ідеологією, що служить національній самодостатності, а інструментом найоптимальнішого церковного устрою в Україні, ми ніколи не відмовимося від цієї засади. Наші опоненти стверджують, що автокефалія – це політична цінність, і від неї варто відмовитися. Однак це хибне розуміння автокефалії, бо вона є інструментом спасіння, а не політичної або культурної ідентичності, інструментом об’єднання, а не роз’єднання. Саме тому ми вважаємо, що відмова від автокефального устрою нашої Церкви є невиправданою та суперечить Божій волі.

Передумови введення автокефалії та церковна ситуація в Україні

Чому ж ми вважаємо, що автокефалія – найоптимальніший спосіб канонічного упорядкування Православної Церкви в Україні? І чи не є таке твердження упередженим та не відповідним православній традиції? Відповідаючи на це питання, згадаємо про загальновизнані в православному світі критерії, згідно яких ми маємо визначати, чи склалися у тій або іншій країні передумови для введення автокефального буття.

А такими критеріями, зокрема, є:

  1. Наявність повноцінною та канонічно самодостатньої церковної ієрархії;
  2. Наявність мовної та культурної ідентичності народу, серед якого здійснює своє спасительне служіння місцева Церква;
  3. Визначена власна канонічна територія місцевої Церкви (що, з історичної точки зору, зазвичай пов’язано з існуванням власної державності);
  4. Однодумність єпископату місцевої Церкви щодо здобуття автокефального канонічного статусу, вираженням чого є відповідні соборні рішення.

Аналізуючи ці критерії, можна чітко констатувати, що ситуація в Україні відповідає однозначно відповідає трьом з чотирьох згаданих передумов. Українська Церква має численний (а отже спроможний до самостійного канонічного самовідтворення) єпископат та розвинуту церковну інфраструктуру. Український народ має власну культурну ідентичність та власну державу, кордони якої чітко визначають канонічну територію Української Церкви. Єдине, чого нам бракує – це однодумності єпископату з приводу автокефального буття нашої Церкви, оскільки, з одного боку, ідея автокефалії була частково дискредитована розкольницькою діяльністю деяких церковних діячів, а з іншого – прихильники автокефалії серед єпископату УПЦ під омофором Митрополита Володимира системно піддаються жорсткому тискові зі сторони симпатиків ідеї відновлення Російської імперії.

Однодумність єпископату – важливий чинник, втім, його абсолютизація також не виправдана. Адже рішення щодо проголошення автокефалії Української Церкви не обов’язково має безпосередньо стосуватися усіх православних єпископів, які несуть своє служіння. Архієреї, клір та паства, яким ближча російська церковна традиція та культура, можуть залишитися в складі Московського Патріархату. Таким чином, зміни, що можуть відбутися після створення канонічної помісної Української Церкви, стосуватимуться їх лише опосередковано. Що ж до принципу єдності канонічної території та чіткого дотримання давнього принципу «одне місто – один єпископ», то досвід сучасного церковного життя свідчить, що в особливих ситуаціях, його може бути скориговано. Так, в США або країнах західної Європи, де існують громади різних Помісних Церков, сьогодні вироблені механізми, які допомагають сприяти координації та єдності православних єпископів із різних юрисдикцій. Створюються конференції православних єпископів, працюють міжюрисдикційні освітні, медійні та місіонерські проекти, православна спільнота усе більше відчуває себе єдиним цілим, незважаючи на юрисдикційне розмаїття. Цей досвід після остаточного канонічного визнання Української Церкви належало б втілити й у нашій країні. Юрисдикція – річ канонічно-умовна і вона не має створювати ізольовані одні від одних церковні тіла.

Умови та проблеми визнання автокефалії Помісними Церквами

На момент утвердження автокефального устрою Української Церкви на Помісному Соборі 1990 року механізм її проголошення, по-перше, не було регламентовано священними канонами Православної Церкви, а по-друге, не було узгіднено на загальноправославному рівні. Саме тому, піклуючись про утвердження українського православ’я в нових історичних умовах, Помісний Собор 1990 року пішов шляхом самопроголошення автокефалії. Обираючи цей шлях, Українська Церква не прагнула сепарації від повноти вселенського православ’я або навіть однієї Помісної Церкви. Нашою метою було не відокремлення, а усамостійнення, не розкол чи ослаблення українського православ’я, а навпаки, церковне відродження, зокрема, збереження та утвердження структур Православної Церкви в західних та центральних регіонах, де у той час мав місце стрімкий розвиток структур Української Греко-Католицької Церкви.

Як вважають ієрархи Російської Православної Церкви, православні спільноти у той час мали не проголошувати новий автокефальний статус, а «обрати шлях мучеництва», зберігаючи вірність Московському Патріархатові. Однак мучеництво передбачає вірність не земній юрисдикції, а вірність істинам Божественного одкровення. Цінності ж, які захищала у ті часи РПЦ, були далекі від небесних. Йшлося не про захист православних догматів, а про захист політичних та моральних цінностей радянської цивілізації, зокрема, «єдності народів СРСР» та «братської дружби українського та російського народів». Очолюваний Філаретом та контрольований КДБ Екзархат чинив неабиякий спротив процесам національного відродження. «Ми і зараз за міцний союз усіх народів, що населяють нашу Батьківщину», – заявляв про СРСР Митрополит Філарет у квітні 1989 року у виданні зі промовистою назвою «Радянський патріот». «Союз, заснований на рівноправ’ї, взаємній любові і повазі. Усяка відособленість сприятиме ослабленню нашої спільної Батьківщини, порушить встановлені економічні зв’язки» [1]. Подібні відверто політичні заяви лунали з уст єпископів та кліру Київського Екзархату РПЦ на місцях. Й у багатьох випадках їх робили не під примусом спецслужб, а щиро. РПЦ на той час віднайшла власне місце в імперській системі, а отже розвал імперії ставив кліриків єдиної привілейованої в країні релігійної організації перед суттєвими викликами. Гідно відповісти на ці виклики Київський Екзархат РПЦ, на жаль, не зміг. І саме це стало причиною катастрофічної втрати пастви у західних регіонах, звідки поширювався Україною національно-демократичний рух. Вірні залишали РПЦ, бо вважали її інструментом політичного впливу російських імперських кіл. Якщо б на той час не було відроджено УАПЦ, більшість розчарованих «радянською Церквою» вірян тоді б напевно увійшли до складу національно орієнтованої УГКЦ.

Шлях самопроголошення автокефалії передбачав певний канонічний та історичний ризик. Адже відновлення автокефалії Української Церкви проголосило церковне зібрання, що не представляло більшості єпископату Української Церкви. Зі 703 делегатів першого Собору УАПЦ 1990 року переважна кількість (287) належала до мирян. Клір було представлено головним чином пресвітерами: у Соборі взяли участь 247 священників, 7 єпископів, 5 дияконів та 1 архімандрит. З іншого боку, проголошення повної канонічної незалежності від Московського Патріархату відбувалося без погодження зі материнським Константинопольським Патріархатом.

Таким чином, новопроголошена Помісна Церква стала на шлях самостійного канонічного розвитку в умовах тимчасової канонічної ізоляції. Втім, ідучи на цей крок, ієрархи УАПЦ керувалися не власними (владолюбними або етнофілетичними), а загальноцерковними інтересами, чудово розуміючи, що зволікання зі проголошенням повної канонічної незалежності призведе до маргіналізації та повного поглинання православних громад в західному (а частково й центральному) регіоні структурами УГКЦ. Самопроголошення автокефалії означало, що нова Помісна Церква певний історичний період перебуватиме у статусі позадиптихиальної [2], а її ієрархія вважатиметься РПЦ та іншими Помісними Церквами «неканонічною». Водночас, проголошуючи повну юрисдикційну незалежність, ієрархи УАПЦ попіклувалася і про збереження її молитовного та євхаристійного єднання зі Вселенським Патріархатом та повнотою православного світу. УАПЦ від самого початку свого відродження усвідомлювала потребу діалогу та узгодження свого нового статусу з Константинополем. Також вже з перших часів існування УАПЦ в ній було започатковано поминання Його Всесвятості Вселенського Патріарха: насамперед священством УАПЦ [3], а пізніше – її предстоятелем [4]. Таким чином, піклуючись про канонічне єднання УАПЦ з повнотою Православного світу на етапі визнання автокефалії Української Церкви, наша ієрархія визначала за доцільне поминання імені Вселенського Патріарха як дієвого канонічного засобу, що має таке єднання забезпечити.

Здобутки та помилки під час проголошення Патріархату

У нашої Церкви ніколи не було спокуси обрати ізоляціоністський шлях церковного розвитку, ставши ініціатором або учасником «другої паралельної родини помісних православних Церков» [5]. Усвідомлюючи згубність ізоляціоністського шляху, УАПЦ завжди просувалася в іншому напрямку, намагаючись узгодити новий помісний канонічний статус Української Церкви шляхом діалогу зі Вселенським Патріархатом та іншими Православними Церквами. Підсумовуючи події того часу, однак варто наголосити і на деяких помилках, яких припустився автокефальний рух . Як зазначають дослідники, таких помилок було декілька, проте згадуючи сьогодні про них ми маємо пам’ятати, що відновлення УАПЦ відбувалося за надзвичайних історичних обставин й уникнути їх, на жаль, було практично неможливо.

Проголошення Київського Патріархату на Помісному Соборі 5-6 червня 1990 року відбувалося на хвилі національного відродження та було сприйнято вірними, особливо в Західній Україні, з величезним піднесенням. Образ першого українського Патріарха блаженної пам’яті Мстислава – сивого та немічного, але сповненого дієвою любов’ю та мудрістю, – став одним з головних символів українського відродження. Прямий та безкомпромісно чесний, глибоко вкорінений в українській історії та культурній традиції, Святіший Патріарх Мстислав став символічним духовним отцем для мільйонів православних. І саме завдяки першому українському Патріарху – його унікальній особистості та харизмі – Київський Патріархат відбувся, тобто був сприйнятий церковним народом як живе та органічне завершення структури Української Церкви.

Мудрий старець, який впродовж багатьох років свого служіння в США намагався здобути розуміння Вселенського Патріархату, спочатку вагався чи прийняти наданий йому Собором УАПЦ патріарший сан. Блаженніший Мстислав знав – проголошення Патріархату одночасно зі проголошенням відновлення автокефалії суттєво звузить можливість її визнання з боку Константинополя та інших Православних Церков. Пізніше до схожих думок прийшов й чільний учасник Собору 1990 р. Митрополит Іоанн Боднарчук, який згодом згадував, що поспішне проголошення Патріархату суттєво звузило можливість розумного компромісу автокефального руху в Україні з Константинополем. «Коли б ви не поспішили проголосити Патріархат, – згадував владика Іоанн слова своїх грецьких співрозмовників, – у нас би було набагато більше можливостей вас визнати». Як легко зрозуміти, йшлося про той варіант, який було запропоновано УАПЦ та УПЦ КП 2008 року: тимчасове, а можливо й умовне, входження до складу Вселенського Патріархату з метою отримання канонічно чинної автокефалії у близькому майбутньому.

Аналізуючи події та документи того часу, ми маємо чесно визнати, що спосіб, в який було проголошено новий Патріархат, на жаль, не відповідав ні масштабу події, ані її значенню в новітній українській церковній історії. Документи, прийняті Собором, сьогодні виглядають дещо наївно. Відчувається, що їх писали у стані емоційного піднесення, часом без належного опрацювання, ймовірно мирянами з числа ініціаторів відродження УАПЦ. Зауважимо і головний канонічний парадокс Собору 1990 р.. Два найважливіших рішення Собору – це визнання канонічно нечинним акту 1686 р. та проголошення Патріархату. Однак парадокс соборного «Рішення» в тому, що проголошення неканонічності акту 1686 р. зазначено у п. 9 [6], а ухвала ««утворити Український Патріархат» [7] – п’ятьма пунктами вище [8]. І це невипадково. Адже, коли чітко дотримуватися канонічної логіки, то після визнання нечинності акту 1686 р. Українська Церква мала би де юре повернутися до свого попереднього канонічного статусу, тобто статусу Київської Митрополії у складі Вселенського Патріархату.

Однак, зрозумівши, наскільки непідготовленим було введення патріаршого служіння в УАПЦ на той час, переймаєшся ще більшою повагою до її першоієрарха, якому вдалося, не зважаючи на всі ці негаразди, втримати високу ідею Патріархату, спираючись, по суті, лише на власні сили. 1990 року Україна отримала свого Патріарха, але не Патріархат. Особистість, проте не зрілий та повноцінний церковний інститут. Пророка, символ майбутніх звершень, а не царя, який би владно упорядковував церковне життя. Такого ж духу та штибу були і наступні патріархи, які прикрасили собою нашу новітню історію – Святіший Патріарх Володимир та Святіший Патріарх Димитрій, що здійснювали своє служіння за євангельською заповіддю: хто між вами найбільший, хай слугою вам буде (Мт. 23,11). Смирення та вміння любити й прощати зробила цих ієрархів справжніми отцями для підвладного їм кліру та їх пастви.

Чому ж Патріархат 1990 року не постав як повноцінний церковний інститут? По-перше, його проголошення не супроводжувало видання концептуальних богословських документів, в яких, з одного боку, містилося докладне канонічне обґрунтування патріаршої гідності Київської кафедри, а з іншого — стисле критичне осмислення концепцій Київського Патріархату, що існували в українській богословській та суспільній думці впродовж 17-20 століть.

Претензії нашої Церкви на патріарший статус були обґрунтованими. Але, на жаль, соборні документи 1990 р. містять не логічну систему канонічної аргументації, а лише побіжні згадки про деякі з таких аргументів, наприклад, твердження про апостольське походження Київської Церкви та її унікальну роль в процесах християнізації Східної Європи. Згадана канонічна проблематика на той час вже була розроблена в працях митрополита Іларіона Огієнко, церковного історика Івана Власовського та інших українських богословів УАПЦ. Отже, йшлося не про проведення цілком самостійного дослідження, а про опрацювання богословської спадщини УАПЦ. Однак і цієї, здавалося би, цілком посильної роботи проведено не було, і тексти соборних документів читаємо сьогодні з певним сумом — з думкою про ще одну не до кінця реалізовану історичну можливість [9].

Важливим було й чітко засвідчити, що Київський Патріархат не є унікальним проектом, а натомість чітко зберігає священне Передання Православної Церкви та спирається на традиційну православну еклезіологію. Варто зауважити, що сама ідея Київського Патріархату історично осмислювалася не лише в православному, але й в уніатському богословському контексті [10]. Тому, проголошуючи Патріархат УАПЦ, було надзвичайно важливим дати чітку оцінку різним концепціям Патріархату – починаючи від ідей Петра Могили і закінчуючи ідеєю «Патріархату співпричастя» (тобто одночасного причастя з Римом та Константинополем), що активно розроблювалася в патріотичному середовищі УГКЦ.

По-друге, проголошення Патріархату було стримано або критично сприйнято багатьма вірними, що були виховані в консервативній традиції РПЦ. Однією з причин такого ставлення безумовно було національне питання. Формально кажучи про себе як про багатонаціональну Церкву, РПЦ історично була і залишається Церквою з виразно національною російською ідентичністю, для кліру та вірян якої нерідко характерно упереджене ставлення до інших культурних традицій. А тому постання УАПЦ, а тим паче проголошення патріаршої гідності давньої київської кафедри було сприйнято значною частиною кліру та вірян РПЦ з відверто шовіністичним упередженням. Піддавали сумніву навіть не те, яким чином постала Церква та її ієрархія, а сам факт доцільності існування Української Церкви. «Українці та росіяни – це один народ, — стверджували апологети РПЦ, — а отже існування якоїсь окремої Української Церкви цілком зайве».

Існувала й інша проблема, що заважала духовенству та вірним РПЦ залучитися до процесів творення нової помісної Церкви: недостатню ясність у питанні спадкоємства новітньої УАПЦ стосовно УАПЦ формацій 1921 та 1942 рр. Фізичне знищення ієрархії УАПЦ двадцятих років безбожним комуністичним режимом насправді зняло актуальність питання про канонічний статус цієї ієрархії. Тому УАПЦ другої формації зайняла чітку позицію щодо «київських канонів» 1921 р., «визначала за пріоритетний шлях традиційного канонічного формування єпископату, відмовилася від модернізаційних інновацій церкви 20-х рр..» [11]. Втім в еміграції були й інші групи, зокрема й ті, які вважали, що УАПЦ має орієнтуватися на канонічну практику Церкви митрополита Василя Липківського. Таким чином наприкінці вісімдесятих перед діячами автокефального руху постало питання: на чиї традиції має спиратися відроджувана ними Церква – на «київські канони» 1921 р. чи УАПЦ Полікарпа Сікорського, архієреї якої отримали традиційні хіротонії та орієнтувалися на канонічну традицію вселенського православ’я?

Канонічна практика УАПЦ третьої формації чітко свідчила про те, що вона зберігає вірність церковному Переданню Православної Церкви. Але аналіз документів Собору 1990 року показує, що їхні автори намагались представити новітню УАПЦ прямою та безпосередньою спадкоємницею знищеної більшовиками УАПЦ митрополита Василя Липківського. Так, у одному з розділів «Рішення» Собору зазначено: «Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦеркви, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію УАПЦ вважати недійсною» [12]. Так сама позиція щодо питання спадкоємства УАПЦ була висловлена і у телеграмі Собору на ім’я тодішнього президента СРСР М.С.Горбачова: «Ми, учасники Всеукраїнського Православного Собору Української Автокефальної Православної Церкви сповіщаємо Вас, що в днях 5-6 червня 1990 року в столиці України м. Києві відбувся організаційний Собор, який проголосив відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що незаконно була ліквідована в 1930 році під час чергового спалаху сталінського терору (т.зв. процесу СВУ)» [13].

Позиція Собору була зрозумілою. Орієнтуючись виключно на канонічну практику УАПЦ польської формації, члени Собору хотіли зберегти моральний зв’язок свого церковного руху зі страдниками УАПЦ 20-30 років, що були розстріляні, закатовані або зморені у радянських тюрмах та таборах. Це була подвійна тотожність: канонічна – з УАПЦ формації 1942 р. та моральна – зі страдниками знищеної в часи сталінського терору УАПЦ формації 1921 р.. Втім тодішня документація УАПЦ не змогла чітко виокремити ці дві ідентичності. І церковною Україною почали ширитися чутки про те, що новітня УАПЦ це нібито «самосвяти», які не мають канонічних свячень та апостольського спадкоємства, визнають можливість одруженого єпископату та скасування інституту чернецтва.

Особливу увагу питанню вигаданої «неправославності» та «самосвятству» УАПЦ приділяв тодішній Митрополит Філарет, якому насправді чудово було відомо про справжню історію та канонічний характер УАПЦ. «Як відомо, у роки громадянської війни, – писав Митрополит Філарет, – була створена Українська Автокефальна Церква, однак цей акт був незаконним. Тому в народі її називали самосвятською Церквою. Потім вона була розпущена, а в роки війни, під час тимчасової німецько-фашистської окупації України, відновлена і нині окремі парафії існують за кордоном. Інші Православні Церкви її не визнали. То навіщо нам зараз відриватися від православного світу? Навіщо нам така Церква, що відгороджує нас від людей? Взагалі народ не порушує цього питання. Його порушують люди не церковні, політикани, які хотіли б використати дане питання з метою відірвати українських віруючих від Руської Православної Церкви. А наша Церква, як відомо з історії, робить усе для об’єднання народів. Тому вона проти автокефалії» [14]. Маніпулюючи релігійними почуттями вірних за допомогою таких брехливих тверджень, Митрополитові Філарету тоді вдалося викликати недовіру та ворожість до УАПЦ у багатьох єпископів, священиків та вірян. «УАПЦ – це не Церква, а лише її видимість, – щиро вважали останні, спокушені філаретівською брехнею. – А отже протистояння насправді відбувається не навколо канонічного статусу Церкви, а довкола самої можливості спасіння, якої бракує автокефалістам».

Мине час, і колишній Екзарх України сам стане жертвою цієї брехливої пропаганди. Він буде виправдовуватися, що приєднався не до «розкольників», а до чинних православних єпископів, яким, щоправда, бракує канонічного статусу. Але його вже ніхто не слухатиме. І з часом епітет «філаретівець» стане ще страшніше для пересічного вірного РПЦ, ніж «самосвят» або «автокефаліст». Завданням Філарета було ізолювати УАПЦ в трьох галицьких областях, не даючи їй змоги вільно розвиватися на теренах центральної та східної України. І, на жаль, цієї нешляхетної мети частково досягнуто. Відбулося щось надзвичайно дивне. Патріархат, який має об’єднувати вірних Заходу та Сходу, штучно набрав регіонального характеру. Всупереч ідеї та назві його стали сприймати як суто галицьке церковне явище. Соціальною базою УАПЦ стали переважно вірні в трьох західноукраїнських областях. І саме там доволі динамічно постали головні єпархії УАПЦ, привласнення яких 1992 року стане новою метою Філарета – вже як ієрарха, що створив за сприянням президента Л.Кравчука УПЦ –Київського Патріархату.

Сьогодні, в день святкування 20-річчя проголошення Патріархату, ми маємо не лише чесно згадати про помилки та проблеми, але й виробити шляхи їх подолання. І те, чого не було зроблено в буремні роки становлення УАПЦ та української державності, потрібно зробити сьогодні, коли у нас немає виправдань, що були у наших попередників. Отже, перед нами стоять два глобальні завдання: подолання властивого нашій Церкві сьогодні регіоналізму та вироблення нового універсального бачення Київського Патріархату та його місії в сучасній Україні. Ми маємо стати київською Церквою не лише за формальною назвою, а за духом.

А це означає, що наша Церква не лише повинна мати власний дієвий церковний осередок у Києві, а й що вічний Київ має стати осереддям нашого церковного життя. Київ – це єдине місце на землі, що здатне об’єднати Схід та Захід України. Без Києва України немає. Без Києва, його тисячолітньої історії та святинь – ми лише сукупність регіонів, країна та народ, що не мають шансів остаточно порозумітися і бути одним цілим. Єдина соборна Україна, українці як народ можливі тільки з сакральним центром у Києві, тобто як явище києвоцентричне . А отже, одна з місій нашого Патріархату – це відтворення духовної та культурної києвоцентричності простору української душі. Київ – це місто зустрічі Сходу та Заходу, місто, де Галичина й Донеччина можуть одночасно знайти свої джерела. Тому стати києвоцентричною церквою насправді означає для нас не лише підпорядкування ієрарху з певною київською титуляцією. Києвоцентризм Церкви означає її зрілість, її вкоріненість у давню церковну традицію Києва як «другого» або «Нового Єрусалиму».

Знаменно, що Київський Патріархат проголошено невдовзі після святкування тисячоліття Хрещення Русі. Історія ніби зробила повне тисячолітнє коло і знову повернулася до Києва – духовної матері міст руських. Київ, чия сива велич століттями принижувалася, чиї спадщина та історія були привласнені чужими столицями, став духовним осереддям однієї з найдавніших та найбільших християнських Церков Європи. Діставши патріаршу гідність, Київ ніби прокинувся від дивного історичного сну, повернув собі повноту історичного буття, знову став тим містом, що «не може сховатися» бо «лежить на верху гори» (пор. Мт. 5:14). Тим більшим гріхом проти цього Нового Єрусалиму стала людська пиха та жадоба до влади, яка розділила давню Київську Церкву та народ України. Київ увійшов до історії не як місто владолюбців, а як місто смиренних та чистим серцем – град преподобних угодників Києво-Печерських, град праведних князів та гетьманів, місто святих Митрополитів, які здійснювали своє служіння не забуваючи про те, що вони, поставлені волею Церкви на почесне перше місце, насправді мають бути слугою кожного. Однак, коли наприкінці ХХ століття Київ знову став столицею незалежної української держави, владолюбство, лжа, заздрість, підступ та зрада, що є абсолютно чужими вічному Києву, оселилися тут, . Гріх розділив Україну. Розділив не остаточно, але шматуючи живе тіло. І Київський Патріархат не зміг стати осідком зцілення, оскільки сам розділився. Патріархом однієї з гілок було обрано ієрарха, що не зміг стати уособленням церковної єдності. Інша гілка проголошеного 1990 року Київського Патріархату – Українська Автокефальна Православна Церква – добровільно стрималася від возведення свого першоієрарха у патріарший сан, аби не ускладнювати шляхи єднання та канонічного визнання Української Церкви. Об’єднання цих історичних гілок єдиного патріаршого центру не лише можливе, але й нагально потрібне. Однак це об’єднання стане можливим тоді, коли подібне мудре рішення про тимчасову відмову від претензій на патріарший сан прийме інший церковний лідер українського Православ’я.

Час розділення – час суму. Але й час покаяння, що спроможне нас відродити до життя вже іншими, духовно оновленими. Час, коли ми маємо молитися та працювати над виправленнями наших помилок. Нині, в день 20-ліття проголошення Патріархату Української Церкви, ми маємо ухвалити низку концептуальних документів, де міститиметься наша соборна інтерпретація Київського Патріархату як інституту в Українській і цілій Вселенській Церкві. Ідея Київського Патріархату вимагає нового, більш глибоко та укоріненого у церковному переданні осмислення. Бракує нам й іншої інтерпретації цієї ідеї – осмислення її в контексті проблеми внутрішнього розділення України на Схід та Захід, як такої, що здатна окреслити києвоцентричну структуру нашої культурної та церковної єдності. Адже для того, щоби здійснити своє історичне призначення – об’єднати під омофором єдиного духовного батька Правобережну та Лівобережну Україну – проголошення Патріархату мало би спиратися на певну історіософську концепцію. Концепцію, яка допомогла б Сходу та Заходу відмовившись від регіональної самодостатності пізнати своє давнє коріння у Києві.

Рішення Міжправославної підготовчої комісії у Шамбезі (9-17.12.2009) та їх наслідки для українського Православ’я

Якщо автокефалія Українська Церква є стратегічною метою УАПЦ, то яким має бути шлях її досягнення? І чи можливе для нашого церковного руху компромісні варіанти досягнення автокефального статусу, скажімо, через тимчасове входження до складу материнського Вселенського Патріархату? Ці питання поставали перед ієрархами незалежних Українських Церков ще 2008 року, коли у нашої Церкви та УПЦ КП був історичний шанс домовитися та спільно увійти до складу Константинопольського Патріархату на правах автономної Київської Митрополії.

Предстоятелі УАПЦ та УПЦ КП зайняли тоді діаметрально протилежні позиції щодо цієї можливості. Глава УАПЦ вважав, що таким чином Українська Церква може вийти з канонічної ізоляції та здобути повну канонічну незалежність в близькій історичній перспективі та був готовий відмовитися від свого керівного статусу в Церкві на користь нейтральної постаті. А глава УПЦ КП наполягав на тому, що запропоновані представниками Константинопольського Патріархату канонічні права Української Церкви недостатні, хоча всім учасникам перемовин було зрозуміло, що насправді головною умовою Філарета є абсолютні гарантії обрання його на посаду глави об’єднаної та канонічно визнаної Константинополем автономної Київської Митрополії [15].

Логіка Філарета була такою: якщо УПЦ КП весь цей час існував без канонічного визнання з боку Константинополя, то ніщо не завадить цій церковній структурі розвиватися в такому стані й в майбутньому. Втім, сподівання Патріарха Філарета не виправдалися. Зауваживши, що за життя нинішнього глави УПЦ КП сподіватися на консолідацію автокефального руху в Україні на конструктивній основі не варто, Константинополь взяв курс на більшу співпрацю з сестринською Російською Православною Церквою, а остаточне розв’язання українського питання було відкладено.

Вирішальне значення для майбутнього православ’я матиме те, що зближення Константинополя і Москви уможливило вироблення спільного бачення канонічної процедури проголошення автономії та автокефалії. Як зазначено в документі Міжправославної підготовчої комісії у Шамбезі (9-17.12.2009), хоча за Вселенським Патріархатом збережено почесне право видання Томосу про проголошення автокефалії тої або іншої місцевої Церкви, передумовами набуття повної канонічної незалежності мають бути, по-перше, згода Матері-Церкви та, по-друге, згода усіх Помісних Православних Церков з цього питання. «Висловлюючи згоду Церкви-Матері та загально православний консенсус – зазначається у схваленому в Шамбезі документі, – Вселенський Патріарх офіційно проголошує автокефалію Церкви, що подала про це прохання, через видання Томосу про автокефалію. Цей Томос підписується Вселенським Патріархом та засвідчується підписами Блаженніших Предстоятелів святіших Православних Церков, запрошених для цього Вселенським Патріархом» [16]. Таким чином, Московський Патріархат не лише претендує на вирішальний голос у розв’язанні української церковної проблеми немовбито Церква-Мати, але й отримує право вето як одна з сучасних Помісних Церков, згода яких стає потрібною, щоб Вселенський Патріарх проголосив будь-яку автокефалію.

Документ, який ми щойно цитували, має назву «Комюніке» Міжправославної підготовчої комісії – церковного органу, що представляє всі Помісні Православні Церкви, що присутні у сучасному диптиху, на який покладено обов’язки підготування Великого і Святого Собору Православної Церкви. На сьогодні цей документ ще не є остаточним, оскільки це лише проект рішення, ухвалити яке потрібно на більш авторитетному церковному заході: Всеправославній нараді. Втім, як легко здогадатися, зазначений у документі механізм є наслідком компромісу поглядів грецьких та російських каноністів. І те, що Константинополь та Москва досягли та зафіксували цей компромісний варіант моделі проголошення автокефалії та автономії свідчить, що підготовка до Великого і Святого Собору Православної Церкви сягнула останнього етапу.

На жаль, УАПЦ не має сьогодні канонічного визнання з боку вселенського православ’я. А отже, її голос, власне як і голос усього незалежного українського Православ’я, не почула Міжправославна підготовча комісія. Однак навіть до кінця не погоджуючись з рішеннями міжправославних інституцій, наша Церква, як невід’ємна частина вселенського православ’я, не може їх ігнорувати, бо інакше ми власноруч підпишемо собі вирок у тому, що дійсно є схизматиками та перебуваємо поза межами вселенської Православної Церкви.

Шляхи до канонічного визнання автокефалії Української Церкви

Що ж означає для нашої Церкви та церковного руху за автокефалію в Україні в цілому рішення Міжправославної підготовчої комісії? На нашу думку, якщо модель запропонована комісією здобуде ухвалу Всеправославної наради, то рух за автокефалію Української Церкви буде поставлено у нові історичні та канонічні умови, коли ми будемо вимушені або внести корективи до власної канонічно-еклезіологічної позиції, або увійти в протистояння не лише з Російською Церквою, але й зі вселенським православ’ям.

Якими можуть бути ці корективи і чи можуть вони поширюватися настільки далеко, щоби наша Церква назавжди відмовилася від ідеї та інституції Патріархату? На нашу думку робити це недоцільно. За останні двадцять років Київський Патріархат на жаль не став канонічною реальністю у структурі вселенського православ’я. Але він став реальністю в житті Української Церкви та українського народу, який пов’язує поняття патріаршества не лише з суперечливим ім’ям Філарета, але й з іменами Святіших Патріархів Мстислава, Володимира та Димитрія. З іншого боку, зрозуміло, що йдучи на конфлікт зі вселенським православ’ям ми добровільно прирікаємо себе на маргіналізацію та тривалу канонічну ізоляцію, коли наша Церква буде вимушена розвиватися цілком самостійно та поза межами православної спільноти.

Концептуальне розв’язання української церковної проблеми, на думку єпископату УАПЦ полягає у тимчасовому входженні нашої Церкви до складу Вселенського Патріархату. Вселенська Патріархія є Церквою-Матір’ю Української. І саме від неї ми чекаємо розуміння, цілющих ліків, які б могли загоїти рани розколу на тілі Української Церкви та, зрештою, її нового помісного канонічного статусу в родині Православних Церков. Рішучим кроком в цьому напрямку було одностайне Звернення єпископату УАПЦ до Вселенського Патріарха Варфоломія від 26 серпня 2009 р.Б. з проханням «надати нам ліки, що зможуть зцілити рани на тілі Української Церкви» та публічно засвідчили, що «заради виходу зі штучної канонічної ізоляції та відновлення співпричастя зі вселенським православ’ям, наша Церква готова та прагне увійти до складу Вселенського Патріархату на правах автономії» [17]. Звернення засвідчило, що УАПЦ має чітке бачення виходу з кризи та готове до добровільного обмеження власних канонічних прав, аби повною мірою спілкуватися зі вселенським православ’ям. Водночас Звернення стало промовистою відповіддю тим, хто неправдиво стверджував та стверджує, що українські православні ієрархи, які не вхоять до складу Московського Патріархату нібито керуються етнофілетичними або владолюбними мотивами.

Сьогодні, коли Вселенський Патріархат активно співпрацює з новим Московським Патріархом над підготовчою роботою до Великого і Святого Собору Православної Церкви, ми маємо знайти нові шляхи просування до визначеної нами мети – канонічного визнання. На думку експертів, з реакції Константинополя на Звернення нашого єпископату можна зробити висновок, що Матір-Церква із розумінням та надією поставилася до нашої ініціативи. Але ми маємо усвідомлювати, що момент підготовки Собору не є найсприятливішим для вирішення клопотання УАПЦ, і нам, ймовірно, впродовж певного часу потрібно смиренно очікувати на позитивне рішення Матері-Церкви, демонструючи незмінність свого бажання увійти до її складу.

Що ж саме ми можемо зробити, щоб просуватися до нашої мети вже сьогодні, коли ми можемо розраховувати лише на власні сили? На нашу думку, нам варто розробити та втілити в життя нашої Церкви канонічні норми, які б максимально полегшили канонічне визнання нашої Церкви в майбутньому. Без зміни формального правного положення нашої Церкви, яке закріплено в її статутних документах, нам варто ухвалити певні канонічні норми, які б допомогли нашій Церкві перебувати в канонічній єдності та спілкуванні зі главою Вселенського Патріархату. Зокрема, піклуючись про молитовне та канонічне єднання УАПЦ з повнотою вселенського православ’я, ми пропонуємо ухвалити рішення, що зобов’яже Предстоятеля нашої Церкви до поминання Його Всесвятості Патріарха під час Божественної Літургії та за іншими священними богослужіннями до моменту визнання автокефалії нашої Церкви Вселенським Патріархатом та іншими Помісними Церквами. Таке рішення цілком відповідає статутним вимогам УАПЦ, що в розділі 6.3. утверджує форму поминання глави Вселенського Патріархату Предстоятелем УАПЦ [18]. Однак новизна пропонованого рішення полягає у канонічному контексті, в якому ми розглядаємо цю практику. А саме в контексті подолання канонічної ізоляції УАПЦ. Ми пропонуємо зробити все, що залежить від нас, щоб з цієї ізоляції вийти. Поминання є формою канонічної залежності. Однак ця залежність жодним чином не впливає на реальні канонічні права нашої Церкви. Йдеться лише про літургічно-канонічні ознаки залежності, канонічний механізм, який сприяє встановленню повного спілкування УАПЦ зі Вселенським Патріархатом. Термін «повне спілкування» вжито в даному випадку невипадково. Адже для встановлення такого спілкування потрібно засвідчене у відповідних літургічно-церковних актах бажання обох сторін. Вводячи до літургічного вжитку УАПЦ згадану форму поминання (яка скоріше характерна не для глав автокефальних Церков [19], а для глав самостійних Церков в складі Патріархату [20]), ми йдемо шляхом добровільного утримання від реалізації тих канонічних прав, які були передбачені актом проголошення Патріархату 1990 року, оскільки віримо, що це сприятиме нормалізації канонічного статусу УАПЦ. Досягненню цієї ж мети служить і інша форма канонічного самообмеження нашої Церкви, про яку вже згадувалося вище: відмова від надання Предстоятелю УАПЦ патріаршого сану. Ці та інші канонічні кроки УАПЦ свідчать про наше щире бажання увійти до співпричастя зі Вселенським Патріархом, а через нього – з усією православною спільнотою. Для нас можливо, одначе, лише встановлення спілкування зі сторони УАПЦ. Що ж стосується повноти євхаристійного та молитовного спілкування, то його буде досягнуто тоді, коли Вселенський Патріархат ухвалить аналогічне рішення зі своєї сторони.

Коли це станеться? Коли Вселенський Патріарх нарешті надасть своє благословення на входження нашої Церкви до співпричастя зі материнським Константинопольським Патріархатом? Точна відповідь на це питання нам невідома, але нам відомі пріоритети Вселенського Патріархату, до яких входить як здійснення підготовчою роботи зі скликання Великого і Святого Собора (праця якого неможлива без спільних зусиль Вселенського та Московського Патріархатів), так і зцілення церковного розділення в Україні.

Іншою корисною ініціативою був би заклик нашої Церкви до Вселенського Патріархату як одного з чільних архітекторів майбутнього Собору з проханням розглянути на ньому українську церковну проблему. Незалежно від того, стане УАПЦ автономною Церквою в складі Вселенського Патріархату найближчим часом, ми вважаємо, що питання зцілення розколу українського Православ’я має стати предметом спеціального розгляду та рішення на Великому і Святому Соборі Православної Церкви. Адже досвід майже 20 років намагань подолати церковне розділення в форматі «внутрішнього питання» РПЦ чітко засвідчили: українське питання може дійти позитивного висновку лише на всеправославному рівні та спираючись на соборний розум усієї повноти Православної Церкви.

І Московський і Константинопольський Патріархати є ворогами Української Церкви, заявив нещодавно під час перебування у Луцьку патріарх УПЦ КП Філарет. Такі заяви свідчать про політизацію та викривлення церковної свідомості в УПЦ КП, дії якої іноді скоріше нагадують дії політичної, аніж церковної спільноти. УАПЦ не сприймає та засуджує такий підхід. Хоча людський гріх й потьмарює любов та єдність Церкви, стосунки Помісних Церков не можна цілком уподібнювати міждержавним, які значною мірою збудовані на засадах жорсткої конкуренції та антагонізму. Саме тому наша Церква закликає шукати в діях Вселенського Патріархату не політичний, а пастирський імператив, що може передбачати тимчасове відтермінування розв’язання проблем Православної Церкви в Україні заради не менш насущної для вселенського православ’я потреби: скликання Великого і Святого Собору Православної Церкви. Ми маємо навчитися з пошаною та смиренням чекати. Але чекати не пасивно, а щоденно йти вперед до нашої мети – нормалізації статусу та входження до співпричастя зі вселенським православ’ям. Пропоновані нами сьогодні кроки є саме таким послідовним рухом до канонічності ієрархії та статусу. Наша Церква невпинно йде до канонічного визнання. І ми віримо, що цей день настане ще за нашого життя. Однак, будучи реалістами, ми маємо розуміти, що шлях до визнання та співпричастя зі Вселенським Патріархатом буде тривалим, а наш поступ – поетапним.

Примітки

  1. «Советский патриот» від 9 квітня 1989 р.
  2. Тобто не увійде до загальноцерковного диптиху Помісних Православних Церков, який об’єднує канонічні, визнані вселенським православ’ям, помісні Церкви. Крім автокефальної Української Православної Церкви до групи позадиптихіальних Церков експерти також зараховують Македонську та Чорногорську Церкви, які так само як Українська Православна Церква очікують на канонічне врегулювання проблеми їхнього статусу.
  3. Див. п. 4. Звернення Комітету по відродженню УАПЦ від 19 серпня 1989 р.: «На всіх богослужіннях поминати Святішого Вселенського Патріярха Димитрія І».
  4. Див. п. 6.3. Статуту УАПЦ, ухваленого на ювілейному Помісному Соборі УАПЦ 2000 р.
  5. Див. Заяву патріарха Філарета від 29 квітня 1998 р. на Всеукраїнській науково-практичній конференції головних редакторів ЗМІ. Опубліковано: Православний вісник, №5-6,1998 р.
  6. Пункт 9 «Рішення Першого організаційного Всеукраїнського Святого Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 5-6 червня 1990 року в місті Києві» // Архів Патріархії УАПЦ.
  7. Саме так за національною (Український), а не традиційною для православної традиції територіальною (Київський) ознакою названо проголошений Патріархат в соборному «Рішенні».
  8. Пункт 4 цього ж Рішення.
  9. Про незадовільну якість підготовки документів Собору свідчить, зокрема, «Звернення першого організаційного Всеукраїнського Собору УАПЦеркви до українського народу». Утвердженню ідеї Київського Патріархату там відведено один абзац, причому одна з ключових фраз абзацу повністю запозичена з виступу кардинала Йосипа Сліпого на Другому Ватиканському Соборі (див.: Заповіт Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого. – Філадельфія, ПА: “Свята Софія” Релігійне Товариство Українських Католиків ЗСА, 1992.
  10. Хоча деякі автори приписують ідею заснування власного Київського Патріархату святим Ярославу Мудрому та Іларіону Київському, які боролися за незалежність Руської Церкви з Константинополем, така думка видається нам доволі сумнівною. Адже митрополита Іларіона не було проголошено Патріархом, а згідно концепції пентархії, яка панувала того часу у церковній свідомості, створення нових патріархатів взагалі було нонсенсом. Тому видається більш ймовірним, що Ярослав та Іларіон прагнули не заснувати власний патріархат, а намагалися максимально церковно усамостійнити та сакралізувати Київ, розглядаючи його як наступний після Константинополя благодатний центр та містичне «осереддя світу». Не висувалися ці ідеї й у більш пізній час. Так, ще в 16 столітті питання утвердження церковної гідності Української Церкви розглядалося не в контексті проголошення власної автокефалії, а в контексті перенесення до України – під захист козацьких шабель – осідку Константинопольських Патріархів. І лише в 17 столітті, коли творення уніатської Церкви надає значної актуальності ідеї об’єднання, висувається ідея Патріархату як канонічного способу об’єднати усіх вірних давньої Київської Митрополії під омофором Київського Патріарха. Чи був цей проект уніональним? І чи бажав єдності з Римом святитель Петро Могила? В науковій літературі висловлюються такі припущення, але, на нашу думку, до них треба ставитися дуже обережно. Скоріше тут варто говорити про різні тлумачення цієї ідеї православною та католицькою стороною, які переслідували різні цілі. Православні – створити власний Патріархат, який би об’єднав православних та приєднав уніатів, а уніати – залучити до канонічної єдності з Римом тих, хто зберіг вірність православ’ю. Окремого осмислення вимагають концепції Київського Патріархату, які висували у ХХ столітті політичні та церковні діячі, зокрема С. Петлюра (православний патріархат як засіб боротьби з російськими впливами), В. Винниченко (уніатський з аналогічною), В.Липинський (спільний Київський Патріархат Слов’янського Сходу, тобто українців, росіян та білорусів). Недооціненою в офіційній історії УАПЦ також є спроба проголошення Патріархату 1944 р., коли єпископи УАПЦ соборно проголосили митрополита Діонісія «Патріархом всієї України», а той схвально прийняв це обрання. Хоча наступ радянських військ на українську та польську території перекреслив ці плани, цю трагічну спробу не варто скреслювати з історії.
  11. Андрій Смирнов. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч 1930-1944. К, 2008. С.150.
  12. Пункт 10.
  13. Архів Патріархії УАПЦ.
  14. Радянська Україна від 9 травня 1989 р.
  15. Детальніше про це дивись у «Відкритому листі Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія до патріарха УПЦ КП Філарета» від 23 липня 2009 р.
  16. Міжправославна підготовча комісія, 9-17.12.2009, Шамбезі, Комюніке.
  17. Звернення до Його Всесвятості Всесвятішого Патріарха Варфоломія єпископату УАПЦ від 26.08.2009. Архів Патріархії УАПЦ.
  18. «Предстоятель на богослужіннях виголошує ім’я Всесвятішого Вселенського Патріярха в такій формі: «Всесвятішого отця нашого (ім’я), архиєпископа Константинополя – Нового Риму і Вселенського Патріярха».
  19. Предстоятель яких згадує згідно диптиху імена Глав всіх Помісних Православних Церков.
  20. Предстоятель яких згадує за богослужінням ім’я свого кіріарха.

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"