Блаженніший був людиною книги. «Що вам привезти, владико?» — питали його численні друзі з усього світу. І зазвичай отримували у відповідь назви книжок та ліків… Любов до книги у Митрополита Мефодія з’явилася під час навчання в московських духовних школах — Московській Духовній Семінарії та Академії. Власної вищої богословської школи на той час Україна не мала. Духовна Семінарія та Академія у Ленінграді у той час вважалася «латинофільською». А ректором Московської Академії та Семінарії був Митрополит Володимир, який, з одного боку, був людиною щирою та відкритою, а з другого — намагався передати своїм вихованцям любов до величної східної традиції православ’я.

Владика Мефодій мав проблеми із зором. Боляче було дивитися, як він читав: фактично одним оком, наближаючи книгу мало не впритул до обличчя. Читати владиці було вельми важко. Але він робив це щодня, бо книга була для нього набагато більшим за джерело інформації чи розраду. Це був вірний друг упродовж усього життя… Нелегко було йому і працювати з текстами. Владика любив чіткі й точні формулювання. І хоча його особиста мова була барвистою, образною, працюючи з богословськими текстами, він намагався сформулювати думку якомога точніше, на межі академічної сухості.

Є люди, які хизуються своєю інтелектуальністю, намагаючись постійно підкреслити свою уявну розумову вищість, ерудицію. «Розумник», — із сумною іронією зауважував у таких випадках владика Мефодій, який сам спілкувався з усіма щиросердно, ніколи не акцентуючи зверхності свого високого сану. Не вважаючи себе богословом, владика Мефодій постійно працював із богословською літературою. А писав він переважно на теми, що мали на той час особливу актуальність для його Української Автокефальної Православної Церкви: про історію та сьогодення Української Церкви, біль розколу та можливі шляхи церковного поєднання, традиції та сучасні проблеми українського православ’я.

Мені важко уявити, як житиме Українська Автокефальна Православна Церква без владики Мефодія. Напевно, через те, що особисто я прийшла до нашої Церкви вже після того, коли він став її Предстоятелем. Усі українські православні Церкви є «особистими проектами» їх очільників, зауважують сьогодні журналісти, згадуючи імена Митрополита Володимира, патріарха Філарета та Митрополита Мефодія. І в цих словах є чимало правди. У буремний час відродження та становлення церковних структур в Україні глава Церкви був не лише першим за честю єпископом у своїй церковній спільноті. Це була людина, яка брала на себе відповідальність і несла хрест предстоятельства. Саме такою людиною і був Блаженніший Мефодій. Він мав надзвичайну силу волі. І чітко знав, чого саме прагне. Проте сам владика не страждав на «зіркову» хворобу. «Наша Церква — маленька, — казав він, — тому особливо пишатися титулами нам не варто». «Владико, одужуйте, бо ви потрібні Церкві», — казала я йому, коли він тяжко хворів. «Бог узріт Себі овча», — іронічно відповідав владика мовою Біблії, яку він з часів навчання у Загорську пам’ятав слов’янською.

Якою буде історія УАПЦ без владики Мефодія? Чи зможе вона зберегти свою ідентичність? Відповідь має надати історія. Однак хоч би хто посів місце Предстоятеля УАПЦ після Блаженнішого Митрополита Мефодія, йому в нагоді має стати спадщина владики: його бачення майбутнього УАПЦ, його статті та послання, підготовлені ним засадничі церковні документи.

Ця книга — свідчення нашої вдячності владиці. У ній зібрано лише частину його богословського та пастирського спадку. Чимало проповідей, роздумів, статей ще залишаються в рукописах і чекають на свого дослідника. Проте матеріали, які ми сьогодні пропонуємо нашому читачеві, — це не мозаїка думок і не формальна збірка текстів «високосановитого» ієрарха. Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія, яку ви тримаєте у руках, — це цілісний та концептуальний погляд на проблеми сучасного українського православ’я та Української Автокефальної Православної Церкви.

Напевно, перше, що впадає в око читачеві, — це самокритичність думки Блаженнішого. Чимало сторінок цієї книги мають полемічний характер. Владика був відкритою та чемною у спілкуванні людиною. Та коли йшлося про важливі та принципові, з його точки зору, речі, він ніколи не приховував своїх думок за дипломатичними формулюваннями, але чітко визначав розбіжності. Важливо, однак, що, критично оцінюючи історію інших православних юрисдикцій, Блаженніший був не менш ретельним у пошуках історичних помилок власної Церкви. Напевно, ніхто з ієрархів УАПЦ до нього (хіба Митрополит Василь Липківський у своїх «Спогадах») не писав про історію УАПЦ з такої гостро критичної точки зору.

Одна з основоположних статей збірки присвячена головній, думається, події української церковної історії ХХ століття: проголошенню Київського Патріархату. Характерним є підзаголовок цього дослідження: «Проголошення Київського Патріархату: здобутки, помилки та шляхи їх подолання». Саме в цьому і полягає цінність погляду Митрополита Мефодія на події, 25-річчя яких ми сьогодні святкуємо. «Ми не маємо задовольнятися тим, чого вже досягнуто, — писав Блаженніший, — і не маємо права на повторення помилок. Тому для нас важливо звернути увагу не лише на історичні здобутки, а й на помилки та поразки нашої Церкви та автокефального руху загалом».

Уміння визнавати власні помилки — якість сильної духом людини. Блаженніший був саме такою людиною. Він умів шанувати чуже, бо ніколи не соромився і не цурався власного. Ідея автокефалії Української Церкви була для нього святою. Символічно, що останні слова Блаженнішого у Духовному Заповіті закликають єпископат УАПЦ «зберегти вірність стратегічній меті автокефального руху в Україні — остаточному створенню помісної Церкви з патріаршою формою управління, якої, без сумніву, достойна давня Київська Митрополія». Але я пам’ятаю й інші слова Блаженнішого, якими він любив надоумлювати своїх друзів: «Торуючи шлях до мети, необхідно вміти вчасно побачити перешкоду і обійти її».

Головною перешкодою у сучасному церковному житті Митрополит Мефодій вважав перебування Української Церкви в московському полоні, куди вона потрапила 1686 р. Проте вибір між перебуванням у складі Московського патріархату та перебуванням в ізоляції від світового православ’я його неабияк засмучував. Владика ніколи не сумнівався у благодатності церковного руху за автокефалію. Але факт перебування обох автокефальних церковних структур в Україні в ізоляції від інших Православних Церков світу був для нього очевидним і завдавав чимало болю. Своїм головним завданням як Предстоятеля він вважав подолання цієї ізоляції.

Діалог із Київським Патріархатом. Діалог з Митрополитом Володимиром та його однодумцями — прихильниками автокефалії в УПЦ. Діалог із Константинополем… У різні часи кожна з цих перспектив по-різному оцінювалася Блаженнішим. Підкреслюючи своє шанобливе ставлення до Митрополита Володимира, він водночас публічно і дуже жорстко критикував Патріарха Кирила, якого вважав «більше політиком, ніж єпископом». Із часом, коли стало зрозуміло, що Митрополиту Володимиру не вдалося просунути ідею автокефалії в УПЦ, владика Мефодій був дуже засмучений цією історичною поразкою свого колишнього ректора. «Шкода, що Володимиру не вдалося згуртувати свій єпископат довкола ідеї автокефалії, — сказав він мені незадовго до своєї смерті, — бо тепер, побачиш, УПЦ зійде нанівець».

У результативний діалог із патріархом Філаретом владика Мефодій особливо не вірив. Та й самі стосунки двох Предстоятелів були досить драматичними. Владика Філарет висловлювався про УАПЦ та УПЦ КП, як про «ґудзик» та «кожух» («Кожуха до ґудзика не пришивають», — сказав він якось, і владика Мефодій часто згадував ці слова). А владика Мефодій, своєю чергою, наголошував, що глава Київського Патріархату має поступитися місцем молодому ієрарху, який міг би задовольнити та об’єднати всіх… Головну ж надію на об’єднання православних християн в Україні та остаточне канонічне оформлення помісності в нашій країні Блаженніший Митрополит Мефодій покладав на Вселенський Патріархат. Владика не був наївною людиною у церковній політиці й дуже добре розумів усі перешкоди, що існують на шляху до канонічного визнання незалежної Української Православної Церкви з боку материнської Церкви Константинополя. Він чітко усвідомлював вплив у світовому православ’ї Московського Патріархату та вплив російської державної дипломатії на Туреччину. Не було для нього таємницею і те, що заповітною мрією Вселенського Патріарха Варфоломія є проведення всеправославного Собору 2016 р. — першого «вселенського» за своїм форматом Собору в історії православ’я з VIII століття. Але чітко розуміючи всі складності на шляху до встановлення співпричастя з Константинополем, владика Мефодій вірив, що це станеться якщо не за його життя, то в недалекому майбутньому. «Константинополь рано чи пізно визнає нашу Церкву, — говорив він мені. — Це незворотна логіка історії. І навіть якщо це станеться не за мого життя, ти, напевно, будеш свідком цих подій». «Коли це станеться? — писав владика в одному зі своїх досліджень. — Коли Вселенський Патріарх нарешті надасть своє благословення на входження нашої Церкви до співпричастя з материнським Константинопольським Патріархатом? Точна відповідь на це питання нам невідома, але нам відомі пріоритети Вселенського Патріархату, до яких входить як здійснення підготовчої роботи зі скликання Великого і Святого Собору (праця якого неможлива без спільних зусиль Вселенського та Московського Патріархатів), так і зцілення церковного розділення в Україні».

«Не бійся, мале стадо», — любив повторювати Блаженніший слова Христа, звертаючись до своїх кліриків. Він розумів, що Українська Автокефальна Православна Церква сьогодні є найменшою за чисельністю з усіх трьох гілок розділеного українського православ’я. Але владика часто наголошував і на іншому: справжня велич Церкви полягає не в її чисельності, а в її святості та традиціях. Щиро бажаючи церковної єдності, він постійно наполягав, що ця єдність має бути соборницькою, справжньою, правдивою. «Проблема не лише в тому, що ми маємо поєднатися з Київським Патріархатом, а в тому, на яких засадах ми маємо це зробити».

Щира та добра людина. Чудовий проповідник, який умів змусити прислухатися до свого слова керівників держави та вірян своєї Церкви. Ієрарх, котрий ніколи не хизувався своїми знаннями, але вмів мислити засадничо та масштабно. Церковний лідер, якому вдалося вибудувати шанобливу та конструктивну співпрацю УАПЦ з українською державою. Саме таким запам’ятався мені Блаженніший Митрополит Мефодій… Ця книга — вінок пам’яті спочилому Митрополиту Київському і всієї України Блаженнішому Мефодію та водночас — дарунок священикам і вірним УАПЦ, всім тим, хто знав і любив Предстоятеля нашої Церкви.

Наталія Шевчук

Перший помічник Предстоятеля УАПЦ

Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"