Справжня святість — це не безгрішність, а здатність до каяття і допомога іншим. Святі живуть у світі, керуючись любов’ю та співчуттям.
Святість через людяність: як гріхи роблять нас ближчими до Бога
Святі грішні люди
Святість – це людяність у всіх своїх проявах – добрих і грішних. Людина часом наробить багато помилок у житті і буває від того більш людянішою ніж ті, які гадають, що вони живуть праведно.
Насправді ті, хто так думає, не люблять дивитися на себе з боку. Через те живуть одиноко. Зазвичай, їм намагаються не робити зауважень, бо бояться зачепити за живе і через те вони нічого про себе не знають. Вони думають, що самі святі і тому інші почуваються поряд з ними грішними. Святоша – егоїст, який творить добро задля власного рейтингу і навіть любить ближніх своїх задля вдалого селфі для Царства Небесного. Насправді така «святість» – класичне фарисейство.
Бог Своїм втіленням спростував поділ людей на святих і праведних. Творець став Людиною, щоб небо звести до підніжжя останнього з грішників. Святість – то Царство Небесне у серці грішної людини. Лиш та людина по-справжньому молиться за ближнього свого, яка знає на власному досвіді, як це боляче падати і важко вставати. Вона стане на коліна перед тим, хто лежить долілиць і тим самим до землі вклониться перед земною іконою небесного Творця – людиною.
Святі – не безгрішні люди, а ті, які тверезо дивляться на себе і тому по-справжньому жаліють інших людей. Вони досконало знають, що означає побувати в ямі зневіри і тому з готовністю простягають руку віри, щоб витягнути з прірви гріха здеградовану тяжкими обставинами людину. Любов святих до приниженої гріхом людини спонукає відновити повагу до себе.
Святість – то норма культури життя. Творець з величезною повагою ставаться до людини. Христос понад усе цінував таке ж ставлення людей одне до одного, а не вміння переставляти гори в море. В тому щоб прагнути до справжньої святості немає жодної зухвалості чи легковажності. Просто таким є Христос – простим в любові до людей і сміливим у смиренні: «Будьте святі, Я бо святий!» (1 Пет. 1, 16).
Святість – то риси Христа у почуваннях, думках, поведінці і навіть зовнішності людини. Святість – дар Духа Святого. «Дух Святий — то образ Божий в людині» (св. Григорій Нисський). Церква Христова – то джерело Духа Святого. Людина, яка в Церкві з вірою в себе і любов’ю до ближніх своїх споживає таїнства Христові – олюднюється. Вона проймається любов’ю Божою до людей і віддає її іншим: «Ріки живої води потечуть із утроби його» (Ів 7, 38).
Жити у Церкві – значить бути святим. Якби люди знали, наскільки це просто, то не шукали би у Церкві чи ще деінде «духовних авторитетів» на свою голову. Святим не страшно бути. Страшно – не бути таким. Бо це означає стати цинічним фарисеєм, від одного вигляду якого нудить.
Святі люди не ті, які причащаються за щільним розкладом і перед тим вичитують усе правило, а ті, які попри зневагу – поважають, попри ненависть – люблять, попри відчай – вірять… Любов Христова – то попри все обійняти любов’ю Христовою близьких і рідних. В діяннях любові сповнюється Чаша Христова у житті людини.
Святі – це радість Творця, Який у людині являє світу красу Свого розумного творіння. Святі реалізували себе в любові – у цьому запропонований Богом сенс людського життя. Святість – синонім людяності. Лиш Бог-Любов за всю історію людства зміг стати Людиною в повному сенсі цього слова. У таїнстві втілення Бога в людину можливий зворотній зв’язок – сповнення людини у Христі.
Канонізація святих (від лат. canonizatio – «брати за правило») – це вибір Церкви, який здійснюється не для неба, а для землі. Це в певному сенсі педагогічний акт. Учитель математики закликає весь клас брати приклад з учня, який правильно розв’язав задачу. Церква ж показує людей, які опанували мистецтво бути людиною, закликаючи наслідувати їх. Апостол Павло говорив: «Будьте наслідувачами мене, як і я Христа» (1 Кор. 11, 1). Тут цілком очевидна логіка: прагнучи бути схожими на святу людину, ти по суті прагнеш уподібнюватися Творцю-Христу через нього.
У єврейській мові слово «кадош» (що перекладається на українську як «святий», «святість») означає понадсвітність, відокремленість. І якщо старозавітний ідеал святості – це життя з Богом, яке відділяло людину від решти світу, то в Новому Завіті зовсім інша перспектива – це життя в Богові, яке наповнює людину любов’ю до світу.
Здебільшого ідеалізуєш святих. Хочеш бачити в них лиш щось надприродне, чудесне, захоплююче. Крізь призму умовностей людина не схильна бачити живого лику святого, придивитися до його життя й від душі заговорити з ним. Адже святі не безгрішними народилися в світ, але, согрішивши, каються, і тому такі близькі до більшості грішних людей.
Святі не «колись» жили, коли «не ті часи й благодать не та». Вони – тут і зараз, а не високо на небесах, подалі від моєї душі з її повсякденною нетямучістю. Вони напоумляють, моляться, милосердствують і живуть життям тієї Церкви, в якій живеш і ти.
Дух Святий завжди діє у тих, хто обирає світло. Святі – то світло добра серед темряви жорстокості. Добро зажди перемагає зло тому, що у серцях святих живе Бог. І навіть у темні часи, коли здається, що ненависть поглинула увесь світ, а хороших людей так мало, добро обов’язково переможе, бо джерело сили для добрих людей є Бог. Для того, щоб людина черпала сили, аби завжди і всюди жити гідним людини життям, Бог створив Церкву. Святі – це ті люди, які в повноті користується дарами Церкви у практичному житті.
Церква – це життя людини в Христі і Христове життя в людині. Якщо звичайно ж людина звертає увагу на того, до Кого звертається, а не створює з Нього безмовного ідола в золотій оправі ікони. Кожна людина живе по-різному. У Церкві немає методик досягнення святості однакових для всіх. Тут загальний для всіх шлях доброго життя викладається, не в безособових схемах, а в живих і різних особистостях.
Лик святих – це аж ніяк не дошка пошани, де кількість заслуг пропорційна рівню святості. Це розмаїття шляхів розкриття образу Христа в окремій особистості. Не ставлячи одних святих вище за інших, Церква, тим не менше, прагне охопити й найменувати всю повноту проявів людяності у житті.
Святі – то щасливі люди у Христі. Церква не відділяє святих від грішників, щасливих від нещасних. Вона скріплює їх в часі і просторі любов’ю й співчуттям. Ікона святого – то дзеркало, в якому кожен може впізнати себе і подумати: «Ось, людина жила гірше ніж я, а стала ще кращою». Така думка втішає, надихає і орієнтує розгублених людей на роздоріжжях життя. Хто намагається йти по життю шляхом любові, відчуває своїм серцем підтримку того святого, який знайшов своє щастя на подібному життєвому шляху.
В постімперський період своєї історії православна Церква має можливість освітити життя не тільки пустельників, духовенства та царів, але й звичайних людей. Вона має нагадати для сучасної звичайної людини, що Бог її не покинув. Бо Сам Христос жив простим життям мирянина. Святість – то норма людяного життя людини. Творець став Людиною, щоб людина не загубилася у купі психологічних асоціацій, а знайшла себе такою, як є. Бо Христос то є «людина серця» (1 Пет 3,4) у кожній людині. Бог втілився, щоб людина мала сили любити інших людей і в любові бути щасливою. У часи війни росії з Україною – зла з добром – Церква покликана Богом бути світлом для тих хто обирає добро.
Денис Таргонський
Соц.медіа