Україна вшановує століття від дня народження Патріарха Володимира — духовного лідера, який пройшов ГУЛАГ, переслідування та став символом боротьби за незалежну українську Церкву.

Від гуцульського села до Патріаршого престолу: шлях незламності

До 100-річчя з дня народження Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) – духовного стовпа незламної України

9 грудня 2025 року Україна вшановує столітній ювілей від дня народження Василя Омеляновича Романюка — майбутнього Святійшого Патріарха Володимира, одного з найяскравіших та наймужніших духовних лідерів, яких дала нашому народові ХХ столітня історія. Його шлях — це водночас біографія священнослужителя, правозахисника, в’язня тоталітарної системи, борця за свободу та Предстоятеля, який у найважчі часи став голосом духовної незалежності України.

НАШ ТЕЛЕГРАМ

Від Карпатського села до національного символу

Народившись 9 грудня 1925 року в гуцульському селі Хімчин, Василь Романюк із юності опинився у вирі боротьби за українську свободу. Належність до Організації Українських Націоналістів стала для нього першим тяжким вироком радянської системи: у 19 років він був засуджений до концтаборів. Згодом — другий термін за «антирадянську агітацію», роки Магадана, Мордовії, заслання.

Та, попри нелюдські умови ГУЛАГу, Василь Романюк не зламався. Навпаки — дозрів до того духовного стрижня, який згодом стане основою його служіння. У таборах він підтримував в’язнів, організовував молитву, голодування на знак протесту проти порушень прав людини, а у 1976 році публічно відмовився від радянського громадянства.

Шлях священнослужителя та проповідника правди

Повернувшись до служіння після звільнення, він пройшов шлях від парафіяльного священика до одного з найвідоміших українських проповідників за кордоном. Його лекції у Канаді, США та Великобританії торкалися теми свободи Церкви, гідності людини та відродження української духовності.

У 1984 році він був удостоєний мітри — вищої священичої відзнаки — за відданість Церкви.

Після повернення в Україну в 1990 році Василь Романюк прийняв чернечий постриг із іменем Володимир та був висвячений на єпископа Ужгородського і Виноградівського. З часом він став одним із фундаторів Української Православної Церкви Київського Патріархату — Церкви, яка відкривала українцям шлях до духовної свободи й соборності.

Патріарх у часи великого перелому

21 жовтня 1993 року Всеукраїнський Православний Собор обрав митрополита Володимира Патріархом Київським і всієї Руси-України. Його патріарше служіння тривало лише два роки, але стало епохою.

Патріарх Володимир став голосом української Церкви, що прагнула звільнитися від колоніальної залежності. Його слово було мужнім, прямих формулювань він не боявся, а головним своїм завданням вважав повернення Церкві гідності та українського обличчя.

Останній шлях і «чорний вівторок»

Патріарх Володимир відійшов у вічність 14 липня 1995 року після четвертого інфаркту. Але історія запам’ятала не лише день його смерті, а й день похорону — 18 липня 1995 року, коли спроба поховати Патріарха у Софійському соборі спричинила силове протистояння. Українське суспільство назвало цей день «чорним вівторком» — символом того, наскільки болісним був шлях до духовної незалежності України.

Ця подія лише підкреслила: Патріарх Володимир став не просто церковною постаттю, а символом боротьби за українську духовну свободу.

Спадщина, яка живе

Суворий, правдивий, стійкий — таким пам’ятають Патріарха Володимира. Його життя було свідченням того, що віра може вистояти там, де падає тіло; що свобода народжується з гідності; що Церква — це не лише храми, а передусім душі, які прагнуть правди.

У 100-річний ювілей ми згадуємо не просто дату. Ми згадуємо людину, яка все своє життя була вірною Україні та Христу, яка пройшла концтабори, цькування, випробування — і вийшла із них духовно незламною.

Його слово продовжує жити. Його подвиг надихає нові покоління. А його приклад нагадує: шлях правди часто важкий, але завжди веде до свободи.

Фонд пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія