Праця, написана Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України МЕФОДІЄМ  у часи предстоятельського служіння в Українській Автокефальній Православній Церкві (2000-2015). У цій праці аналізуються головні історичні події церковного життя та протистояння Росії-Україні.

УКРАЇНА ПЕРЕД ВИКЛИКОМ РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ

Україна — одна з найпотужніших країн східноєв-ропейського регіону. Але вона досі не може остаточно відбутися через внутрішнє розділення та постійний тиск північного сусіда. «Малоросія» — люблять принизливо називати нашу країну прихильники «Великої Росії». Але вони забувають, що цей термін є аналогом терміна «Мала Еллада» (Μικρὰ Ἑλλάς), за допомогою якого візантійці визначали територію основної Греції на Балканському півострові (на відміну від колонізованих земель або «Великої Еллади» (Μεγάλη Ἑλλάς).

Анексія Криму — це реакція Росії на Майдан, кажуть сьогодні політики та журналісти. На жаль, це не зовсім так. Анексія Криму — це реакція сучасної Росії на іншу історичну подію: становлення незалежної української держави із центром у давньому Києві та церковний рух в Україні за створення незалежної Київської Церкви з патріаршим правлінням.

Хрещення Русі відбулося у Києві. А отже, в ідеалі Росія мала б окупувати саме Київ. «Київ — матір городів руських. Давня Русь — це наше спільне джерело, ми все одно не зможемо одне без одного», — заявив Президент Росії перед депутатами Державної Думи та членами Ради Федерації 18 березня 2014 р. Проте структура сучасного світу така, що зробити це російському Президентові неможливо. Тому деякий час по тому світ почув від Путіна слова про сакральний статус Кримської землі та її зв’язок із подіями Хрещення Русі.

«Для Росії, — заявив Путін вже у грудні, — Крим, давня Корсунь, Херсонес, Севастополь мають величезне цивілізаційне і сакральне значення так само, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам і іудаїзм. <…> Для нашої країни, для нашого народу ці події мають особливе значення, оскільки в Криму мешкають наші люди і сама територія є стратегічно важливою, і оскільки саме тут — джерело формування багатоликої, але монолітної російської нації і централізованої російської держави. <…> Адже саме тут, у Криму, у давньому Херсонесі, або, як його називали літописці Русі — Корсуні, прийняв хрещення князь Володимир, а після цього хрестив усю Русь».

Як бачимо, зі слів Путіна стає чітко зрозумілою «сакральна» (а точніше, псевдосакральна) логіка новітнього пострадянського російського імперіалізму. Змінюючи сучасну систему міжнародної безпеки, що утвердилася в Європі після Другої світової війни, Росія, як виявилося, не піклувалася про «інтереси російськомовного населення», а намагалася здобути свій аналог «храмової гори» — Крим.

Росія не може змиритися з тим, що давній Київ сьогодні є церковним і політичним центром незалежної України. Не може вона змиритися і з тим, що невпинно наближається час, коли Київський Патріарший престол буде визнано вселенським православ’ям, а Москва постане в очах християнського світу «голим королем». Перетвориться на церковну кафедру, чия історія не сягає глибше часу заснування Москви київським князем Юрієм Довгоруким (1147 р.). Путін воює сьогодні з Україною, бо знає — без Києва та давніх українських територій у сучасної Росії залишається єдина історична можливість: бути Московією, країною, культурна та політична традиція якої походить від Золотої Орди.

Росія — спадкоємниця Монгольської монархії, а не Київської Русі, заявив 1925 року Микола Трубецькой. «Погляд, що панував раніше в історичних підручниках, — писав він, — той, згідно з яким підвалини російської держави було закладено у так званій Київській Русі, — навряд чи можна визнати правильним…». «В історичній перспективі та сучасна держава, яку можна назвати і Росією, й СРСР (річ не в назві), є частиною великої монгольської монархії, заснованої Чингізханом». Ця точка зору на ґенезу російської держави, напевно, є найпослідовнішою. Проте вона суперечить міфу про Росію як «святу Русь». А ще — повністю підтверджує права на Київську спадщину України, яка в цій історичній перспективі стає єдиною історично легітимною спадкоємницею середньовічної києво-руської державності.

Сучасна Росія невипадково протиставляє себе Європі. З одного боку, в цьому небажанні євроін-теграції винна сама Європа та західний світ загалом, які опиралися намірам Путіна інтегруватися у євроатлантичні структури 2000 р. З другого, — у протистоянні із Заходом сучасна Росія демонструє своє історичне походження, залежність своєї ментальності та політичної культури від традиції Золотої Орди.

Колишня Московія воліє сьогодні бути Росією, Руссю. І в цьому запрограмовано її неминучий кон-флікт із Києвом, митрополит якого за часів святителя Петра Могили іменував себе так: «Милістю Божою Митрополит Київський, Галицький і всієї Росії, Екзарх святого Апостольського Константинопольського Трону, Архімандрит Печерський».

Як поєднати непоєднуване? Як одночасно бути наступницею Золотої Орди та Святою Руссю — спадкоємницею рівноапостольного князя Володимира Великого, святих страстотерпців князів Бориса та Гліба, преподобного Феодосія Печерського та сонму преподобних Києво-Печерського патерика?

Уся історія Росії свідчить, що вона нездатна подолати цей дисонанс своєї політичної та духовної традиції. Традиція святості, яка походить від давнього Києва, завжди входила у російській історії в конфлікт із традицією державного тоталітаризму та насильства над особистістю, яку Московщина успадкувала від Орди. Проте сучасна Росія й не намагається подолати це безблагодатне подвоєння власної культури. Натомість вона прагне максимально знесилити (а в ідеалі — знищити) свого головного історичного конкурента — незалежну та демократичну Україну (яка є спадкоємницею давньої Київської Русі вже ipso facto свого географічного розташування, вже в силу того, що наш видатний письменник і культуролог Євген Маланюк називає «геокультурою України»). Стосунки між Києвом та його північним сусідом завжди були драматичними. А першим затятим ворогом Києва став іще володимиро-суздальський князь Андрій (1110–1174), про якого Ключевський влучно зауважив, що в його особі великорос уперше виходить на історичну сцену, і цей вихід не можна вважати вдалим. Напівслов’янин і напівполовець князь Андрій був першим «сепаратистом» в історії Давньої Русі. А його взяття Києва (1169 р.) було безпрецедентним злочином і святотатством в історії Давньої Русі.

«Єгоже не било нікогдаже», — писав про це суздальський літописець.

«Узятий же був Київ, — свідчить Літопис Руський, — місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський Святої Богородиці поганими, але Бог молитвами Святої Богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші».

Проте, на жаль, це був лише пролог майбутніх військових конфліктів між Києвом та Московщиною. Адже, як свідчить історія, лише впродовж останніх 360 років мали місце принаймні сім російсько-українських війн:

  • три військові кампанії під час російсько- польської війни 1654–1667 рр. (за гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельниць-кого та Петра Дорошенка);
  • російсько-українська війна під час російсько-турецької війни 1676–1681 рр. (за того ж гетьмана Петра Дорошенка);
  • ліквідація московськими військами Запорізької Січі (1775 р.);
  • війна між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою та Українською Народною Республікою у 1918–1920 рр.;
  • збройний конфлікт між радянськими військами та Українською Повстанською Армією (заснована 1943 р.), яка масово боронила від окупантів землі Західної України впродовж десяти років, тобто до 1953 р.

Остання — восьма — російсько-українська війна (розпочата 2014 р.) ведеться вже у зовсім інших умовах. Це війна гібридна, важливою складовою якої є війна інформаційна (а отже, і війна символів). Але так само, як інші російсько-українські війни, сучасна війна путінської Росії проти України має на меті не лише знесилення нашої держави, а й викрадення у неї сакральних символів.

Сучасна Росія може толерувати українську державу із центром у Львові. Але вона не може змиритися з державою, політичним центром якої є вічний Київ. Росія не хоче змиритися з тим, що Свята Софія, Золоті ворота та відновлений Михайлівський монастир знаходяться на території незалежної української держави, становлять духовне осереддя сучасної України.

Як протистояти сучасній російській загрозі? Передусім маємо усвідомити: метою цієї — гібридної — війни є не лише територія та ресурси. Це — війна за історичне первородство. Це — війна за давню історію Київської Русі.

Розпад СРСР став подарунком долі для укра-їнства і заскочив його ніби зненацька. Укра-їнський рух на той час не зміг запропонувати країні історично легітимної і традиційної української історіософії. Наш дисидентський рух був лівим за ідеологією. І недаремно впродовж десятиліть програмовим текстом цього руху залишався напи-саний Іваном Дзюбою 1965 р. «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — твір наскрізь марксистський за своєю ідеологією… Значно кращими були умови для інтелектуального розвитку в українській діаспорі. Проте і там патріотичному рухові не вдалося виробити таку модель української ідеї, яка б могла стати легітимною в очах більшості громадян України після розпаду СРСР та утворення самостійної української держави. Ідеологія політичного сепаратизму, уніатська історіософія та інтегральний націоналізм Донцова — все це із захопленням сприймалося на той час на Галичині. І… відштовхувало від себе Схід, Південь і навіть Центр України.

Дещо подібне відбулося і на Майдані, де мужнє українське студентство обстоювало ідею євроінтеграції України, а згодом — і своє право на радикальне суспільне оновлення. Майдан — це місце, де народилося українське громадянське суспільство. Але це також і місце, де лунали радикальні гасла, які згодом допомогли московській пропаганді розсварити Київ і Донбас, створити неприйнятний образ Майдану для громадян нашої держави, що живуть на сході та півдні України. Степан Бандера, червоно-чорні прапори, революційні націоналістичні гасла… Все це — частина героїчної боротьби українства проти тоталітарного сталінського режиму. Але Україну сьогодні не зможе об’єднати ідеологія ОУН або відоме гасло письменника Миколи Хвильового «Геть від Москви!»

Властивість конфлікту — виявляти сокровенні площини людського духу. Тому в глобальних конфліктах ніколи не може перемогти вторинне, ситуативне. Саме тому, незважаючи на всю мобілізаційну привабливість революційних гасел, ми маємо сьогодні повертатися до джерел, до тих прадавніх символів, які об’єднували наш народ упродовж століть. «Геть від Москви!» — лунало у двадцяті роки гасло російського за своїм етнічним походженням письменника, який палко прийняв «українську віру» та став одним із основоположників нової, пореволюційної української літератури. «Київ проти Москви!» — пролунало згодом гасло українського національно-визвольного руху. Проте ми живемо вже в іншій культурній та політичній ситуації… Минуло вже понад двадцять років після становлення новітньої української державності. Чимало наших братів і сестер уже народилися та виросли у самостійній Україні. Тому гострої потреби у психологічно «сепаратистських» гаслах у нас сьогодні немає. Процес «відокремлення» минув. Настав новий час — час об’єднання нації довкола власних святинь і символів.

Анексія Криму та розв’язана Путіним війна на Донбасі відкрили нову трагічну сторінку в історії російсько-українських взаємин. Розпочавши війну, Росія нарешті скинула цинічну маску «братнього слов’янського народу» і явила Україні та світу своє справжнє, ординське обличчя. Це війна новітньої Орди проти Давньої Русі. Війна Москви проти Києва. Путін волів би знищити Київ, як колись це зробив суздальський князь Андрій. Проте структура сучасного глобалізованого світу не дозволяє йому це зробити. Тому Путін намагається сьогодні за можливості максимально знекровити Україну, знищити її як свого політичного, культурного та економічного конкурента у східноєвропейському регіоні.

Як ми зазначили вище, важлива складова нинішньої, восьмої, війни Росії проти України за останні 360 років — це складова ідеологічна. Саме тому вирішальним сьогодні є пошук історично легітимної та органічної для українського духу ідеї, яка б могла об’єднати сучасне українство у боротьбі проти російського агресора. На нашу думку, такою ідеєю, такою символічною суспільною цінністю є сьогодні ідея помісності та патріаршого давнього достоїнства Київської кафедри та об’єднаної довкола неї Православної Церкви в Україні. Православ’я, церковна традиція, тисячолітня історія давньої Київської Митрополії — саме це об’єднує нині сучасну Україну та середньовічну київську державу. Саме давня Київська Церква може стати сьогодні символом історичного спадкоємства. Саме київський Собор Святої Софії, де історично перебувала кафедра митрополитів усієї Русі, нині красномовно свідчить: справжня Русь ніколи й нікуди не тікала, вона лишилася там само, де й була у домонгольський період, справжня Русь — це сучасна Україна.

+ МЕФОДІЙ

Митрополит Київський і всієї України

Предстоятель УАПЦ