Ваше Блаженство! Ваші Високопреосвященства та Преосвященства!

Звернутися до Вас мене, вірянку Православної Церкви, змушує критична ситуація, що склалася в українському православ’ї і, зокрема, в Українській Автокефальній Православній Церкві, з якою пов’язані довгі роки мого життя.

УАПЦ — найменша з усіх православних юрисдикцій, які традиційно зараховують до українського православ’я. За даними державного департаменту у справах національностей та релігій України станом на 1 січня 2015 р. до складу УАПЦ входило 1225 церковних громад. Проте, як вам відомо, за внутрішньоцерковними даними, дійсних, «живих» парафій в УАПЦ набагато менше — їх усього близько п’ятисот. Як сталося, що Церква, до якої на початку 90-х років належало біля 1500 церковних громад, позбулася більшої частини свого священства та вірних? І чому — навіть зважаючи на реальний стан проблем, з якими наразі стикається УАПЦ, — наша Церква перебуває у такому критичному стані? За своє життя я не вперше піднімаю це питання. І мені відомий певний «архіпастирський набір» пояснень, які лунали й лунають у відповідь: «УАПЦ не підтримує український бізнес»; «УАПЦ недостатньо підтримує українська держава»; «парафії та майно УАПЦ були «привласнені» УПЦ КП, з якою об’єдналася частина УАПЦ».

Не заперечуватиму ці аргументи. Проте наважуся нагадати вам, шановні владики, що за апостольських часів Християнська Церква також не користувалася ані підтримкою Римської імперії, ані допомогою єврейського (або якогось іншого) бізнесу. Християнство було гнаним, але духовно стверджувалося. Християн переслідували, втім їх число ширилося… Їх сприймали «іудейською сектою» (подібно до того, як нині сприймають УАПЦ «бунтівною» частиною УПЦ КП), але, врешті решт, ця «секта» не лише переросла масштаби іудаїзму, а й перетворилася на одну з найчисельніших і найвпливовіших світових релігій.

У чому ж криються дійсні причини нинішньої кризи УАПЦ? Як простій вірянці мені не личить входити у суперечки із церковною ієрархією. І все ж наважуся озвучити вам головну, на мою думку, причину, яка призвела до сучасної кризи. УАПЦ відроджувалася як Церква українського народу, тобто як Церква, в якій мала відродитися соборність в управлінні, яка є однією з головних ознак самобутності українського православ’я. Цінність незалежного (автокефального) буття українського православ’я була і залишається для нас, вірян УАПЦ, надзвичайно важливою. Але беручи участь в автокефальному русі, ми керувалися не лише патріотичними мотивами, а й боролися за новий, більш відповідний Євангелію церковний лад. Ми вірили, що УАПЦ — це не «зменшена копія» Московського Патріархату з його авторитарним «єпископократичним» ладом, а Церква, яка наділить нас, вірян, значно більшою відповідальністю.

Ці сподівання не безпідставні. Елементи соборності були й лишаються чинними у нашій Церкві. Проте повноцінний соборний устрій так і не було відроджено. Так, чинний Статут УАПЦ передбачає, що «єпископи УАПЦ володіють повнотою канонічної влади в Церкві за правом апостольського спадкоємства» (п. 19.1). Разом з тим, як зазначено у п. 19.3: «Єпископ за наступництвом влади від св. Апостолів є настоятелем місцевої Церкви — єпархії і канонічно керує нею при соборному співдіянні кліру і мирян». Передбачені у головному канонічному документі нашої Церкви і механізми такого «соборного співдіяння». Так, зокрема, чинний Статут УАПЦ передбачає участь вірян:

  • у виборах настоятеля парафії (пункт 16.1, де зазначено, що єпархіальний архієрей призначає настоятеля на посаду не самостійно, а «на прохання громади»);
  • у виборах єпископату (пункт 19.5, де зазначено: «Вибір кандидатів до єпископського служіння здійснюється на єпархіальному соборі єпархії, яку має очолити кандидат або до якої він ставиться вікарієм).

Як бачимо, і церковна традиція, і Статут нашої Церкви передбачають, що єпископ не є самостійним джерелом церковної влади, а отримує таку як глава місцевої Церкви (див. п. 19.3), тобто як предстоятель євхаристичного зібрання певної території (яке неможливе без участі пресвітерів та вірян). Але чи користуються сьогодні віряни УАПЦ тими правами, якими їх наділяє «канонічна Конституція» нашої Церкви? На жаль, стан, в якому ми опинилися, нагадує ситуацію із правами людини в нинішній Росії. Формально кожний громадянин РФ має такі самі права, як громадяни Євросоюзу або США. Але реалізувати ці «теоретичні» права у реальному житті фактично неможливо…

Наш Статут передбачає «соборне співдіяння» єпископату та священства з вірянами. Проте фактично влада в УАПЦ узурпована єпископатом, який відчув себе абсолютно самостійним і навіть самодостатнім інститутом у Церкві. Порівнюючи статути УАПЦ та РПЦ МП, можна дійти висновку, що наша Церква ближча до досвіду європейського православ’я. Втім порівнюючи реальне церковне життя у нашій Церкві із життям МП, можна зробити сумний висновок, що й у МП, й у нашій Церкві вірні та священство — це ніби люди «другого ґатунку», призначення яких полягає у пасивному сприйнятті рішень, ухвалених на рівні єпископату. Понад те, придивившись до стилю керівництва нового Предстоятеля УАПЦ, можна пересвідчитися, що в нашій Церкві не лише не існує соборності на рівні парафій та єпархій, а й порушено соборний устрій на рівні Архієрейського Собору, позиція якого сьогодні звелася до додаткового або декоративного органу при реальному керівному органі — Предстоятелі.

Мені добре відомо, що дехто з вас критикував спочилого Митрополита Мефодія за «авторитарний» стиль керування. Але подивіться на свої реальні канонічні права сьогодні! Чи можете ви, дорогі владики, вільно висловлювати свої думки під час роботи Архієрейського Собору? Чи є серед вас справжня соборність? Чи є новий Предстоятель не «керівником», а лише першим серед вас єпископом за честю? Чи не будує він, подібно до російського патріарха Кирила, Церкву «вождистського» типу? Церкву, де є лише один реальний орган управління — Предстоятель?

Склалася дивна ситуація. На рівні цінностей УАПЦ нібито протистоїть МП, а де-факто ми перетворилися на «молодшого партнера» цієї церковної структури. Понад те — відтворюємо у власному житті її, далекий від ідеалів Євангелія, канонічний устрій. Яскравий приклад — ставлення єпископату УАПЦ до об’єднання з Київським патріархатом. Є такий церковний за походженням вислів: «почали за здравіє, а закінчили за упокій». Так само і нинішній Предстоятель УАПЦ Блаженніший Митрополит Макарій. Владика Макарій сам породив особливі очікування об’єднання у суспільстві, коли (ще до обрання на посаду Предстоятеля) неодноразово заявляв про необхідність і перспективи об’єднання з патріархом Філаретом. Утім, обійнявши високу церковну посаду, владика Макарій докорінно змінив свою точку зору і тепер систематично блокує будь-яку можливість об’єднання.

Чи потрібно УАПЦ об’єднуватися з Київським патріархатом? І якщо так, то на яких саме умовах? Сьогодні реальну відповідь на це питання дає не чисельна паства УАПЦ і не її священство, а обмежене коло осіб з числа архієреїв (які, до того ж, виявилися наскрізь залежними у своїй думці від Предстоятеля). Чи може вирішувати долю Церкви одна людина, нехай і наділена Помісним Собором високою гідністю Предстоятеля? Або чи можуть вирішувати долю Церкви 12 осіб, які сьогодні несуть в нашій Церкві єпископське служіння? Статут УАПЦ дійсно дозволяє вам приймати такі рішення на рівні Архієрейського Собору та Патріаршої Ради. Але ж права завжди породжують відповідальність. А це означає, що кожен з вас, дорогі владики, має усвідомити, що несе персональну відповідальність за життя нашої Церкви.

Доба феодалізму в Церкві минула. А дехто з вас живе та вибудовує церковне життя так, ніби ми досі живемо у минулому та минулим. Погляньте на сучасне життя Православної Церкви в Європі. Наприклад, на сумновідомий конфлікт у Сурожській єпархії (2002–2006 рр.) або на нещодавні події в Архієпископії православних російських церков у Західній Європі (Archevêché des églises russes en Europe occidentale). 29 листопада цього року Священний Синод Константинопольської Церкви був змушений усунути від керівництва Архієпископією архієпископа Телміського Іова (Гечу), який відтепер виконуватиме послух представника Вселенського Патріархату у Всесвітній Раді Церков (The World Council of Churches). Як повідомляють засоби масової інформації, на адресу архієпископа Іова лунали звинувачення в авторитарному стилі управління та намаганні зруйнувати притаманні Архієпископії традиції соборності.

В обох поданих нами прикладах мав місце конфлікт між єпископом і вірянами, які захищали цінності соборності. І в обох — наслідки цього конфлікту надзвичайно негативно позначилися на авторитеті церковної ієрархії. Проте і Сурожська єпархія (у складі МП, а згодом — Вселенського Патріархату), і Архієпископія православних церков у Західній Європі (під омофором Вселенського Патріарха) — це церковні структури, що мали та мають беззаперечний канонічний статус. А чим можуть закінчитися протести вірян в УАПЦ, яка сьогодні, на жаль, не має ані повноцінних церковних інститутів, ані визнання вселенського православ’я?

Чи усвідомлюєте ви, преосвященні владики, що в разі втілення «песимістичного» сценарію розвитку подій наша Церква може припинити своє існування як «третя гілка» українського православ’я й остаточно маргіналізуватися? Ви хочете, щоб Церква, до якої ви належите, перетворилася на ще одну маргінальну квазіцерковну групу на кшталт «автономної Церкви» митрополита Петра (Петруся)? Ви не боїтеся, що, нехтуючи історичними тенденціями та сподіваннями українського суспільства, ви залишитеся «за дужкою» історичних процесів і не отримаєте канонічного визнання навіть тоді, коли під проводом Константинополя остаточно формуватиметься єпископський корпус об’єднаної Православної Церкви в Україні?

Спочилий Митрополит Мефодій не менше вашого вболівав за долю Церкви. І його — так само як вас — цікавило, щоби модель об’єднання передбачала певну автономію УАПЦ у складі єдиної помісної Церкви. Але у чому наразі полягає місія УАПЦ? У чому сьогодні полягає смисл її існування як окремої структури? Досі ми, віряни, чули тут переважно аргументи корпораційного характеру: так буде корисніше для інтересів єпископату та кліру УАПЦ. Але хіба інтереси кліру тотожні інтересам Церкви яке цілісної структури? Христос Спаситель вчив нас самопожертві. «Істинно, істинно кажу вам — говорить Христос, — якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів» (Ів. 12, 24).Чому ж, навчаючи нас, вірян, самопожертві, представники кліру не хочуть самі жити за Євангелієм та офірувати власними інтересами? Чому корпоративні інтереси важать сьогодні більше, ніж вчення Христа?

Блаженніший Митрополит Макарій заявляє, що готовий приєднатися до Київського патріархату і визнати нинішнього главу УПЦ КП чинним главою об’єднаної Церкви, якщо Київський патріархат «піде назустріч нашій Церкві» і погодиться на нову назву об’єднаної Церкви: «УАПЦ Київський Патріархат». Пробачте, дорогі владики, але такий погляд здається мені або надто лукавим, або надто наївним. У сучасній Україні зареєстровано біля трьох сотень політичних партій. Й у назві кожної з них задекларована якась позитивна цінність: соціал-демократія, піклування про розвиток регіонів, патріотизм тощо. Проте чи стане ближчою народові чергова кишенькова партія котрогось олігарха, якщо додати до її назви слово «народна»? Чи стане більш справедливою політика якоїсь партії, якщо до її назви додати слово «справедлива»? Зрозуміло, що проведене поспіхом об’єднання не наблизить нас до очікуваної мети: канонічного визнання вселенським православ’ям об’єднаної помісної православної Церкви в Україні. Але цілком очевидним є й інше: висуваючи штучні аргументи проти об’єднання, УАПЦ стрімко втрачає сьогодні свій авторитет у суспільстві та маргіналізується.

За своєю назвою сучасна УАПЦ тотожна УАПЦ Митрополита Василя Липківського та УАПЦ «польської формації». Проте чи дійсно наш єпископат може вважатися єдиним і легітимним спадкоємцем цих церковних структур? Я вболіваю за долю УАПЦ і не люблю, коли мою Церкву критикують огульно, не маючи належних аргументів. Але вдумаємося: хіба єпископат сучасної УАПЦ можна порівняти за рівнем жертовності та любові до Бога і України зі своїми історичними попередниками? Мені боляче це констатувати, але між УАПЦ попередніх формацій і структурою, яку сьогодні очолює Блаженніший Митрополит Макарій, є цілком очевидні відмінності. Духовенство УАПЦ 20–30-х років не мало канонічного визнання. (Понад те, з огляду на свій канонічний устрій сумнівно, щоб ця Церква могла здобути таке визнання в майбутньому, коли би її ієрархія не була фізично винищена.) Але ні в кого з нас не виникає сумніву в тому, що УАПЦ Митрополита Василя Липківського та польської формації була сформована із жертовних людей, які були готові самим життям засвідчити свою любов до Бога та України…

А сучасна УАПЦ? У засобах масової інформації поширюється інформація про те, що Митрополит Макарій нібито отримав «щедру пожертву» від одного проросійського олігарха. Владика Макарій заперечив такі відомості. Проте виникає питання: чому така інформація взагалі поширилася суспільством? Передбачаю вашу відповідь — це була «інформаційна провокація» представників Київського патріархату. Але не звалюватимемо свою відповідальність на інших. Не будемо в усьому шукати чиїсь лукаві інтереси та дії. Віддамо собі звіт, що переконаність суспільства у тому, що вище керівництво УАПЦ «підкупила Москва», виникло не на пустому місці, а внаслідок нелогічної, не відповідної справжнім інтересам нашої Церкви «об’єднавчій» (точніше, навпаки, ізоляціоністській) політиці Предстоятеля нашої Церкви та його однодумців серед єпископату.

Справа не у прикрощах, які нам «чинять вороги». Річ у вашій, дорогі владики, неконструктивній позиції стосовно об’єднання з Київським патріархатом. А також у тому, що ця ваша позиція вельми вигідна лише одному фігурантові церковно-конфесійних процесів в Україні: Московському патріархатові, який сьогодні як ніколи занепокоєний процесами консолідації та можливого канонічного визнання незалежного українського православ’я.

Українське суспільство сьогодні не схильне довіряти УАПЦ. Чому? З одного боку, це пояснюється тим, що новий Предстоятель не зміг досі організувати роботу Патріархії та її структур. З другого — і, на мою думку, це головна причина недовіри —люди інтуїтивно відчувають лукавство публічної позиції УАПЦ: «ми згодні об’єднуватися, але не сьогодні, а колись, причому на наших умовах». Об’єднання — складний і доволі повільний процес. Але сучасна УАПЦ навіть не рухається у цьому напрямі. Критикуючи пропозиції Київського патріархату, ви, дорогі владики, так і не змогли запропонувати власну канонічну модель об’єднання. Вам здається, що, ухиляючись від процесів консолідації, ви продовжуєте лінію спочилого Митрополита Мефодія, який також з певним скепсисом сприймав ідею «механічного об’єднання». Проте хочу звернути вашу увагу на той факт, що, не поспішаючи об’єднуватися з Київським патріархатом, владика Мефодій завжди наголошував: його думка може змінитися під впливом Вселенського Патріархату. «В разі якщо на об’єднання буде благословення Вселенського патріарха, — завжди казав владика Мефодій, — УАПЦ має слухняно виконати волю Матері-Церкви».

Кому як не вам, шановні владики, чудово відомо, що делегація від УПЦ в США та УПЦ в Канаді (яка була посередником у переговорах між УАПЦ та УПЦ КП) прибула до України не самовільно, а виконуючи волю свого патріарха? Проте, зберігаючи послух новому Предстоятелеві, ніхто з вас, на жаль, не знайшов у собі мужності висловити власну, відмінну від Митрополита Макарія точку зору. В результаті УАПЦ охопила криза. Втрачено довіру Константинополя. Втрачено довіру українського суспільства. Втрачено довіру держави… Ближчим часом, дорогі владики, ви можете остаточно втратити і кафедральний собор апостола Андрія Первозванного, який упродовж багатьох років був духовним центром нашої Церкви та місцем служіння її Предстоятеля.

Хто візьме на себе відповідальність за всі ці болючі втрати? Хто з вас готовий взяти на себе повноту відповідальності за сучасне — трагічне — положення нашої Церкви? У цей надзвичайно складний для нашої Церкви час ви можете розділити відповідальність лише з нами: вірянами УАПЦ, які щиро прагнуть для неї кращої долі. Ви стоїте перед вибором. Ви можете угледіти в мені та інших вірянах «ворогів Церкви». Або протягнути нам руку співпраці. Ви можете й надалі жити та будувати церковне життя всупереч традиціям нашої Церкви та її Статуту. А можете разом з нами переглянути прийняті сьогодні «правила гри» та почати будувати церковне життя на засадах реальної соборності.

Ми критикуємо вас, і це завдає вам болю. Однак ви маєте розуміти, що критика не передбачає ненависті або відсутності любові. З нами важко. Ми не володіємо даром безпомилковості. Але нами рухає турбота за життя нашої Церкви… Припускаю, що вам здається, що ви користуєтесь повною підтримкою церковного народу. Втім не потрібно себе обманювати. Церковний народ вичікує. Нам боляче покидати своїх пастирів і свої громади. Проте коли ми переконаємося, що єпископат і клір керується не Христовою правдою, а лише корпоративними інтересами, ми будемо змушені діяти самостійно, беручи на себе значно більшу, ніж зараз, відповідальність за майбутню долю нашої Церкви.

У ситуації, що склалася, закликаю вас прийняти рішення про скликання надзвичайного Помісного Собору УАПЦ і спільно із вірянами обговорити критичну ситуацію, в якій опинилася наша Церква, а також шляхи її подолання. Певна, що лише цей орган вищої влади в УАПЦ в галузі церковного управління (п. 4.1 Статуту УАПЦ) зможе:

  • прийняти рішення про об’єднання з Київським патріархатом та виробити конструктивну та реалістичну модель такого об’єднання;
  • відновити соборний устрій у нашій Церкві та відновити довіру до УАПЦ з боку Константинополя, українського суспільства та органів державної влади;
  • підтвердити повноваження чинного Предстоятеля або обрати на цю посаду іншу кандидатуру зі складу архієреїв УАПЦ.

Зрозуміло, що такий Собор буде певним випробуванням для нового Предстоятеля та єпископату УАПЦ. Але не варто думати, що віряни — це «вороги» єпископату та першого серед них за честю єпископа. Публічно критикуючи Предстоятеля та єпископат за дії, які ми вважаємо помилковими, ми одночасно готові розділити з вами, дорогі владики, тягар історичної відповідальності за долю УАПЦ та спільними зусиллями зберегти нашу Церкву та її традиції для майбутнього.

З належною пошаною
Шевчук Наталія Михайлівна, вірна УАПЦ
8 грудня 2015 р.Б.

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"