Час не підвладний викреслити з нашої історії подвиги і відчай розбитих людських душ, мужність синів колишнього Союзу, одягнених у солдатську шинель. На совісті політиків назавжди залишиться правомірність рішення про початок неоголошеної афганської війни, яка тривала майже десять років. За той час понад 150 тисяч українців пройшли крізь її вогонь, з них біля 3 тисяч не повернулися на Батьківщину.

На жаль, немає у простих людей такої влади, щоб вишукати правителів 1979 року, які прийняли рішення про участь в Афганській війні, та шеренгою провести їх по всьому Радянському Союзу, щоб вони усвідомили кількість загиблих і подивилися в очі матерів.

Керівництво з Москви чітко визначило: «Родина требует». І воїни виконували свій обов’язок. А ще вони мали право відважно померти. Вони були «на навчаннях», як перші п’ять років писали газети. За солдата і офіцера, що загинули «на навчаннях» ніхто не ніс відповідальності. За втрати потрібно було платити, але нічим, включаючи совість. Тому на могилах не можна було написати: «Загинув на війні». Дозволялось: «Загинув при виконанні службових обов’язків. І все…

Матері божеволіли, через те, що відправили синів в армію здорових і міцних, а отримували цинкову труну. Та ще й без права розкривати її. А «зверху» думали, що буде прогулянка в горах. «Важко на вченнях—легко в бою».  Що ж це були «за навчання» такі?

Учасник тієї війни згадує: «В Афганістані, все було чужим: земля, мова, звичаї і обличчя. Навіть небо, з якого упродовж всього часу не падало ні однієї краплі дощу, було сірим. Воїнів косили тиф, жовтуха і лихоманка. Люди, що пройшли Афган, не люблять його згадувати. Тому миттєво темніють обличчя тих хлопців, які «ходили на караван». Вони побували у пеклі». І ось все скінчилося. Генерал Громов—командуючий воєнною групою військ, перетнув на останньому БТР лінію життя і смерті. А попереду «афганців» чекало мирне життя. З їхньою болю і страшними снами, в яких вони продовжували воювати.

7 квітня 1988 року міністр оборони Радянського Союзу Д. Язов підписав директиву, в якій ішлося: «Виведення військ, у разі підписання Женевських угод між Афганістаном та Пакістаном, здійснити відповідно до затвердженого плану з 15 травня 1988 року по 15 лютого 1989 року в два етапи…»

На першому етапі виведення військ із Афганістану багато солдатів та сержантів, яким настав час звільнятися, добровільно згодилися залишитися там ще на кілька місяців. Мета одна—не наражати на небезпеку в останні місяці війни молодих, необстріляних. «Афганці»-ветерани краще за інших знали, що від куль найчастіше гинули молоді й неосвідчені. Саме в таких екстремальних умовах розкриваються: гуманізм, самопожертва, особливо братерство, яке панувало в радянських частинах. Мабуть, так кожен з героїв розумів свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною.

На завершальному етапі виведення військ керівники республіки Афганістан не хотіли задіювати свої збройні сили для боротьби з опозицією, сподіваючись вдягти в бойові дії «шураві» і тим самим затримати їх в країні. У Москву відправлялися тривожні телеграми з наполегливими проханнями залишити частину радянських військ, чи на крайній випадок, хоча б пізніше виводити їх із країни. Таку позицію афганців підтримував Шеварднадзе, що викликало подив у офіцерів і генералів 40-ї армії. Адже міністр закордонних справ був одним із основних « творці» женевських угод. Залишити обмежений контингент означало зробити його заручником. Дякувати Богові, було прийнято рішення не затримувати частину військ в Афганістані, а повністю і точно виконати взяті на себе зобов’язання і вивести їх у встановленні терміни.

14 лютого 1989 року на аеродромі у Кабулі вже повною мірою господарювали афганці. Генерал-лейтенант Б. Громов, командуючий 40-ю армією останній зі складу обмеженого контингенту радянських військ ( за винятком тих, хто залишився у полоні) уранці 15 лютого 1989 року перейшов до мосту «Дружба» через річку Амудар’ю. Їх зустрічали їхні рідні та близькі, численні кореспонденти. Ніхто з керівників країни не вважав за потрібне бути присутнім при поверненні на батьківщину своїх солдатів. Продемонструвавши тим самим повну байдужість до армії.Так для СРСР закінчилися ті тяжкі і довгі роки засекреченої війни в Афганістані.

Ветерани афганської війни опинилися у тяжкому становищі—багато пільг скасовано, можливості з надання допомоги сім’ям загиблих , інвалідам дуже обмежені.

Війна в Афганістані не припиняється вже понад двадцять років. Афганістан сьогодні—опорна база міжнародного тероризму.
Забувати досвід історії — злочинно. Віддати забуттю сумний досвід афганської війни—означає знехтувати трагічним уроком історії, що неминуче призведе до нових війн, кровопролить і трагедій.

Історія безапеляційно свідчить: дві тисячі років досвіду не переконали людство у безглуздості воєн. Проте більшість із нас уже усвідомила, що за помилки влади розплачуються своїм життям наші близькі, а значить, нам достатньо і одного покоління, яке переживає наслідки тієї війни.