Сучасна Росія намагається стати «православним Іраном», — іронізують над нинішнім ізоляціоністським курсом Кремля американські політологи. Але навіщо тоді сучасній Росії, що декларує євразійський курс, Київ, який орієнтується на Європу? Володимиру Путіну мають бути прекрасно відомі слова Петра І про український народ: «малоросійський народ» подібний до бджоли: він може приносити Російській державі «кращий розумовий мед», а може, якщо зазіхнути на його свободу, і боляче жалити. Епоха українського «меду» для Росії вже явно закінчилася. Залишається зворотна сторона «бджолиної» української душі — жало… Так навіщо ж вперто тягнути «назад, до імперії» народ, який вже неодноразово — на початку 1990-х, а також у 2004-му і 2014 роках — продемонстрував, що не бажає розділити з Росією історичну долю?

Борючись за Україну, нинішня Росія б’ється не за своє «європейське коріння». Хоча б тому, що це тепер у Москві явно не в тренді. «Росія — це західно-східна країна-полукровка», — необачно розкрив нещодавно один із секретів російської ментальності помічник президента РФ Владислав Сурков. Опинившись у «геополітичній самотності», Росія не полишила імперську мрію. Понад те, ця «самотність» лише посилила бажання Російської держави повернути собі колишню (радянську) велич. І тут долі українського (як, утім, і російського) Православ’я стають заручниками геополітичних концепцій та ігрищ. «У РПЦ вважають, що ключем до розуміння всіх процесів, що відбуваються, як і раніше, залишається концепція Росії як імперії і, відповідно, Російської Православної Церкви як Церкви імперії», — пише Сергій Чапнін.

Чи має шанс Росія знову відбутися як імперська держава? Мені важко відповісти на це запитання, оскільки я погано орієнтуюся в тенетах євразійської політики. Але як український церковний ієрарх і громадянин незалежної України можу стверджува-ти таке: навіть якщо сучасній Росії вдасться реалізувати свій імперський проект, він не має охоплювати мою країну — країну, яка рішуче й остаточно обрала
шлях самостійного розвитку.

Україна — надто поганий варіант для поглинання. І справа навіть не в тому, що, розв’язавши широкомасштабну війну, Росія опиниться в повній ізоляції від світової спільноти. Набагато важливішим є інший фактор: внаслідок розв’язаної Росією гібридної війни український народ об’єднався і готовий сьогодні захищати свою свободу зі зброєю в руках. Ситуація, здавалося б, очевидна. Але Росія ніби загіпнотизована «українським питанням». Україна вже давно перетворилася на джерело сталого головного болю для Росії, економіка якої сьогодні змушена платити заявлену США «високу ціну» за анексію Криму і військову допомогу «ДНР–ЛНР». Але російська політична еліта, на превеликий жаль, досі не готова тверезо поглянути на речі, переключивши увагу від боротьби з колишньою колонією на рішення проблем свого народу і держави.

У чому ж причина цього буквально ірраціонального бажання Кремля знову підпорядкувати собі колишню республіку СРСР? Мотиви політичних рішень розкриває драматичний церковний конфлікт між Москвою і тією частиною Української Церкви, яка прагне сьогодні повної канонічної незалежності (автокефалії). Наважуюся припустити, що і існування незалежної Української держави, і автокефалія Української Церкви набагато простіше сприймалися б російською самосвідомістю, якби… державний і церковний центр України знаходився у Львові, Харкові чи будь-якому іншому місті нашої країни. Але тільки не в Києві — цьому стародавньому центрі Київської Русі.

Кожна імперія заднім числом намагається приписати собі найпочесніше походження (в ідеалі — від Адама і Єви або хоча б від синів Ноя). Не була винятком і Москва, яка в особі своїх книжників приписала собі походження і від Яфета, і від хрестителя Русі київського князя Володимира…

Кому належить Київська спадщина? Здавалося б, відповідь очевидна. Патріархи Московські дійсно походять від митрополитів Київських і всієї Русі (згадаємо, що першоієрархи Руської Церкви іменувалися митрополитами Київськими аж до 1461 року, тобто протягом понад 160 років після того, як Київські митрополити покинули своє кафедральне місто, втікши на північ). А історію російської літератури та поезії — аж до російськомовних прозаїків-постмодерністів — неможливо зрозуміти, залишивши за дужками історію літератури Київської Русі. Але хоч як би хотілося Росії заявити себе ексклюзивною історичною наступницею Київської Русі, це неможливо доти, доки стародавня столиця Русі — Київ — перебуває поза російською
юрисдикцією.

Святість стародавнього Києва «розчинилася» у святості Володимира і Москви, вважали ідеологи Московії. Але древній Київ, хоч як би того хотілося його північним сусідам, не «канув під воду», подібно до міфічного месіанського Кітеж-граду. Давня столиця Русі вціліла, зберегла своє історичне ім’я та святині. І навіть у серпні 1991 року повернула собі статус столиці незалежної держави.

Господь зберіг Київ і його давні святині — собор Святої Софії, Києво-Печерську Лавру, Кирилівську церкву і Золоті Ворота. Але російській самосвідомості нелегко прийняти цей очевидний для кожного українця факт. «Як дивно, що вона вціліла», — зауважив мій товариш з Московської семінарії, дивлячись на Софійський собор, коли ми гуляли центром Києва. Звичайно ж, він знав — не міг не знати! — що древня кафедра митрополитів усієї Русі стоїть на тому ж місці, що й тисячу років тому. Але, на власні очі переконавшись у тому, що «Софія і древній Київ живі», мій товариш відчув щось на кшталт культурного шоку. Адже в межах москвоцентричної системи мислення, що домінує сьогодні в Російській Церкві, про Київ говорять тільки в минулому часі.

«Київ — місто минулого», — проголошує «символ віри» сучасного російського націоналізму. А те, що від нього «залишилося», це жалюгідні культурні декорації, залишки провінційного міста Російської імперії. Більшовики недарма розглядали варіант знищення Київської Софії. Ці азіатські варвари зналися на символах. І прекрасно розуміли: доти, доки в Києві існують Софія та Києво-Печерська Лавра, це місто ніколи не перетвориться на ще одне провінційне російське (радянське) місто… Наші секулярні сучасники нехтують символами. Передусім, символами сакральними, «написаними» незрозумілою їм мовою візантійської культури. Але сьогодні, як і тисячоліття тому, за ці символи ведуться війни. Київ, стародавня Київська кафедра — один із таких сакральних символів Київського спадку. Саме за цей символ, за право історичного первородства бореться сьогодні російський імперіалізм.

Проголошуючи Київський Патріархат у 1990 році, автокефальний рух поставив (можливо, навіть несвідомо) під питання всю вироблену ще московськими книжниками схему «російської історії», згідно з якою Володимиро-Московське князівство XIII–XIV століть було органічним продовженням культури і права Київської держави. Цю міфологічну теорію критикував у своїй відомій статті 1903 року ще Грушевський. Але одна справа — наукова гіпотеза, а інша — створення Помісної Церкви, яка вже титулом свого першоієрарха розвінчує міф про ексклюзивне право Росії на Київську спадщину.

Ідея Київського Патріархату шокувала російську самосвідомість. У відповідь пролунало звинувачення в «самозванстві» — історичному і канонічному. Скориставшись тим, що Київський Патріархат був заснований шляхом самопроголошення, в ситуації канонічної ізоляції від світового Православ’я, — російська свідомість «затаврувала» українські претензії на Київську спадщину як історичне, культурне та церковне самозванство. Мовляв, як новозаснований інститут, який порушив канонічну традицію Православ’я, Київський Патріархат — яскрава ілюстрація того, як далеко сучасна Україна відійшла від загальних духовних традицій Київської Русі. Символічну роль зіграла тут і анафема на колишнього Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, що стала ніби символічним прокляттям усіх претензій України на Київську спадщину.

Якою мірою були канонічно обґрунтовані заборони, накладені на колишнього Предстоятеля УПЦ? І якою мірою модерністським був автокефальний проект 1920-х років? Це теми окремої розмови, що виходить за межі цієї розвідки. Проте цілком зрозуміло, що законна автокефалія Київської Церкви вплине і на давній «спір про Київ». Українська Церква потрапить до загальноцерковного диптиха, що формується Константинополем. А її першоієрарх (незалежно від того, в якому сані він перебуватиме) буде титулуватися за головним містом Давньої Русі — Патріарх (або Митрополит) Київський. Після чого «місту і світу» стане очевидно, що Київ не помер, а продовжує своє історичне існування. Але вже не як церковна провінція Москви, а як самостійний церковний центр. А перед сучасною Росією знову з’явиться питання, поставлене ще в 1920-х роках євразійцями: де шукати витоки російської державної та культурної традиції — на «київському заході» або на «монгольському сході»?

Митрополит Переяслав-Хмельницький та Вишневський

Олександр (Драбинко)