Ваше Блаженство, чим вам запам’ятається минулий рік ? Які підсумки можна підвести, дивлячись у минуле з погляду вже повноцінного 2012 року?

Митрополит Мефодій : Для мене, напевне, як і для багатьох інших християн, в цьому житті справи не діляться на великі і малі. Я переконаний, що для людей віруючих усі без винятку справи є великими та важливими. Тому якось особливо вирізнити одні серед інших було б досить нечесно. Сам я намагаюсь щодня робити все можливе, щоб з максимальною увагою та участю однаково ставитись як до справ найвищого загально церковного рівня, так і до справ, які мають відношення лише до кількох людей, чи навіть однієї людини. І от саме в цьому сенсі мені складно говорити про те, що ж з наших справ у минулому році нам вдалося, а, що – ні. Все що ми робили у минулому році ми робили щиро і на славу Божу, не шкодуючи ні сил, ні часу, ні коштів, часто не маючи достатньої кількості ні першого, ні другого, ані третього. Тому я переконаний, що наші невдачі, якщо вони й траплялись, це не завжди ознака слабкості чи непрофесіоналізму. Дуже часто Господь таким чином смиряє нас, навчаючи нас шляху кращої духовної досконалості, ведучи шляхом спасіння. А от коли ми бачимо наших опонентів багатими, успішними, та у великій кількості, це зовсім нічого не означає. Таким стати можна будучи лукавим, хитрим, зухвалим і злим. В наш з вами час, саме так найчастіше і стається. Простота Христова мені видається більше по серцю, аніж змагання в успішності з сильними “світу цього”.

Так Владико, це дуже вірно. А чи могли б ви назвати більш конкретні події, які запам’ятались вам у минулому році?

Митрополит Мефодій : Перш за все, це ще одна згаяна можливість Українським Церквам об’єднатися біля єдиного Престолу і Єдиної Помісної Церкви. Ви розумієте, що як Предстоятель Церкви я несу відповідальність за все те, що відбувається у нас як у зовнішніх, так і внутрішніх стосунках. І звісно саме я, як ніхто інший, зацікавлений у тому, щоб наша Церква постійно зміцнювалась і несла свою спасительну місію українцям, незалежно від будь-яких політичних, економічних чи то ще якихось умов. Бо все минає, і тільки Церква Православна стоїть вічно.

Разом з нашим єпископатом і священнослужителями ми в міру сил трудимось над тим, щоб залишити своїм нащадкам після себе на цій землі щось добре, бо й ми не вічні. І от тепер, коли нам вкотре запропонували фактично самоліквідацію УАПЦ, прикрашаючи це чудовими і улесливими словами про Єдину Помісну Церкву, знаєте, мені це було надзвичайно гидко чути, бо нам добре відомий характер владики Філарета. Пам’ятаєте, як пише пророк Ієремія : «Хіба може чорношкірий перемінити свою шкіру або леопард – плями свої? Отак і ви, – чи зможете добро чинити, звикши зло робити?» (Єр.13:23) Щоб про нас нині не говорили неприятелі, але ми ніколи не станемо зрадниками своїх славних батьків попередників.

Ви добре знаєте, що я не боюся втратити свою посаду заради церковної користі, бо в моєму віці вже про посади і титули думати особливо грішно і нерозумно. Але й увійти в Церковну історію як митрополит, за часів предстоятельства якого давня Українська Автокефальна Православна Церква безправно розчинилась у іншій спільноті, в мене теж бажання немає. Це було б зневагою і до Самого Пастиреначальника Христа, який свого часу мені ввірив оцю паству, і до подвигу тих сотень і тисяч мучеників і новомучеників, які загинули заради нашої рідної Церкви, і її доброго майбутнього. Кілька місяців тому своїми поспішними і необдуманими вчинками ми це майбутнє собі ж могли і перекреслити. Це моя особиста позиція, якої я притримуюсь вже багато років. Шукати користі Церкви – ось моє перше і головне завдання на Київській кафедрі. А така користь повинна бути очевидна усім, а не лиш кільком горе-аферистам.

Не буду заперечувати, що окрім того, що діалог з Київським Патріархатом не відбувся через цілком об’єктивні чинники, існував цілий ряд наших власних допрацювань, про які я нині міг би вже відкрито сказати.

Що саме ви тут маєте на увазі?

Митрополит Мефодій : Почну трохи здалеку. Я б сказав, що доволі унікальною особливістю життя нашої Церкви, серед усього іншого, є досить висока «демократичність» стосунків єпископату УАПЦ між собою та Предстоятелем. Я ніколи не тисну на єпископів силою свого високого статусу, хоч погодьтесь, міг би це робити постійно. Найчастіше наші єпископи мають повне право самостійно приймати рішення в границях ввірених їм єпархій, та канонічно визначених повноважень. Звісно, є дуже добрим прикладом, коли молоді владики часто радяться зі мною в тих чи інших випадках. В чому можу я залюбки їм допомагаю, бо дуже часто сам я ту школу пройшов на власному досвіді, і ті ситуації в які вони потрапляють вперше, я вже не один раз вирішував. З іншого боку, до архиєреїв з більшим досвідом служіння я завжди намагався ставитись трохи по іншому – як перший серед рівних. Це виявилось дуже спокусливим для них. Дехто з них навіть починає тлумачити це неправильно, і звідси – час від часу вони самі себе розуміють «кишеньковими предстоятелями» обласного рівня. Погодьтесь, що це не лише не вірно з церковного погляду, але й просто непорядно щодо мене особисто. Цікаво, що навіть яскраві та невдалі приклади з нашого минулого таких людей нічого не навчили.

А ось тепер, коли почався черговий етап переговорів з Київським Патріархатом про об’єднання, я чудово розумів, що долю нашої Церкви повинна визначити вся церковна повнота, а не тільки одне бажання Віктора Андрійовича, чи то владики Філарета. Тому я порадившись з Архиєрейським Собором вирішив дати можливість спеціально створеному для цього органу – «Комісії по діалогу» почати роботу по вивченню ситуації. Я й не думав ні на кого тиснути, а хотів, щоб рішення було прийняте єпископатом самостійно, без уваги на мої особисті погляди. І аж по цьому планував розглянути напрацювання Комісії, запропоновані мені як Предстоятелю. Така комісія дійсно була створена, і на соборі в Тернополі ми чітко окреслили її повноваження, завдання та пріоритети. Але коли вже відбулась зустріч комісії з представниками Київського Патріархату, стало очевидно, що дехто з єпископів хоче грати у власні ігри – «на два фронти». В таких випадках я нагадую усім давню мудрість про те, що зраду приймають, але й зрадниками гидують. Тим більше знову будуть гидувати «автокефалістами» в Київському Патріархаті : ми бачили подібне вже не один раз. Мене особливо здивувало те, як швидко митрополит Галицький Андрій «самоусунувся» з послуху Голови згаданої комісії по діалогу, при чому саме в той момент, коли цього робити було категорично недопустимо.

Дивно, що у рішенні Синоду УПЦ КП звертали увагу і на мене, і на владику митрополита Андрія, представляючи нас начебто однодумцями в цьому питанні. Це не зовсім так. Пригадуєте, отче Євгене, коли на редагованому вами інтернет-сайті була інформація, яку ви потім змушені були прибрати? Тоді ви ще й отримали догану за те, що передчасно опублікували проект журналів Архиєрейського Собору УАПЦ. Там була висловлена пропозиція митрополита Андрія припинити власну діяльність в Комісії. Проект такий насправді був, але ні Предстоятель, ні члени згаданої Комісії цього прохання не прийняли. Церква вважала, що досвід Владики Андрія міг би принести значну користь УАПЦ. Однак в даному разі цього не сталося. Івано-Франківський митрополит з невідомих причин …самоусунувся. Причому, подібним чином Владика діє вже не вперше. Навіть на нашому останньому Архиєрейському Соборі УАПЦ 9 лютого цього року, митрополит Андрій так і не зміг представити єпископату в письмовому вигляді результати проведеної Комісією роботи. Оце – справжній наш сором і недбалість. Даруйте, не буду вдаватись у деталі…

Так, цього цілком достатньо, щоб скласти для наших читачів певну картину того, що насправді відбувалось. Тоді в зв’язку з цим в мене до вас і таке питання. Раніше я не наважувався про це питати, але думаю зараз це буде особливо доречно. За свідченнями одного з дописувачів нашого сайту, до речі, авторитетного клірика Київського Патріархату, не буду називати ім’я і сан, патріарх Філарет нещодавно у неофіційний розмові доволі прозоро натякнув про те, що у часи «Союзу» навіть він сам не міг контролювати майбутнього митрополита Андрія, чи то усунути його з посад, та «зручних» місць закордоном…

Митрополит Мефодій : Ну, якщо владика Філарет так дійсно каже, то він напевне знає про що говорить. Все це ще краще підтверджує мої слова, та й погодьтесь, – усе пояснює. Декілька разів я хотів зрозуміти позицію Владики Андрія, але це мені виявилося не під силу. На початках роботи Комісії владика був проти будь-якого об’єднання, через тиждень він вже висловився за нього. І ось тепер уже втретє, за відносно невеликий термін, він спираючись нібито на волю духовенства своєї єпархії знову виступив проти. Тепер ми вже не знаємо, коли ж він все-таки говорив правду. Треба визнати, що такими вчинками митрополит Андрій маніпулює не просто духовенством власної єпархії, та й не лише єпископатом. На часі вже ставити питання взагалі про наше церковне майбутнє. Насправді, не лише миряни але й єпископат УАПЦ й досі чекають на офіційне підсумкове рішення Комісії, підписане митрополитом Андрієм як її Головою. Справа зовсім не в тому, що я останній місяць систематично вимушений читати на свою адресу слова осуду за те, що не відбулося об’єднання. Мені як монаху, людський осуд чи людська похвала однаково не сильно важливі. Я б лиш хотів, щоб наша Церква-мучениця врешті перестала страждати від своїх, якщо уже від чужих Вона приречена страждати постійно, упродовж усієї своєї історії.

Патріарх Філарет нещодавно висловив думку про те, що третина вірних УАПЦ хочуть перейти до Київського Патріархату…

Митрополит Мефодій : Не знаю який він нині монах, але політтехнолог він надзвичайний. Всі без вийнятку існуючі світські політики і депутати ще можуть у нього повчитися хитрості і хамелеонству. Владика Філарет за десятиліття свого служіння в єпископському сані при різних режимах досить добре навчився маніпулювати людьми, і вправно навіювати їм навіть відверто безглузді речі. Причому, що тут цікаво : чим більш відверта така брехня, тим більше йому вірить паства. Люди взагалі залюбки приймають за правду те, на що вони внутрішньо погоджуються. Ті ж хто знають Предстоятеля УПЦ КП особисто, дуже добре знають і про цю його рису. Це перше, що хотілося б сказати щодо цього питання.

Ну, а друге… Наша Церква – це не секта, чи якась інша тоталітарна організація, де усі буквально «прив’язані» до свого священика, єпископа чи митрополита. Якщо хтось з мирян, священиків чи єпископів бажає покинути УАПЦ – це їхнє право. От владики Яків, Лаврентій чи Михаїл побажали бути там де вони зараз – і ніхто їх у нас не тримав : ні силою ні шантажем. Вони вам це підтвердять. Усіх тих, хто хоче служити в УАПЦ – ми з батьківською любов’ю завжди приймаємо та даємо їм нові можливості. Наші двері завжди відкриті для людей, що хочуть потрудитися для Христа та України. Коли ж хто захоче йти від нас – то таким ми щиро скажемо : «з Богом!». Теж не маємо нічого проти. Нам важливо, щоб наша Церква звільнилась від тих, хто молиться з нами, годується в нас, отримує чини і нагороди, а при цьому мріє про «далекий край». Так швидше ми збудуємо таку Церкву, про яку мріяли наші славні попередники. Подивіться, що навіть згідно Святого Писання, кожен дванадцятий апостол Христовий – зрадник. Що вже казати про останні часи?

Повірте, таких людей вже насправді майже немає. За двадцять років усі вже перейшли хто куди хотів, а деякі “встигли” навіть побувати по кілька разів в усіх юрисдикціях. Хіба що тепер певні особи в пошуках задоволення власних амбіцій побажають собі більших посад і гонору на пустому місці. Але ж хіба буде до зрадників рідної їм Церкви довіра? Раз він вже зрадив одного разу УАПЦ, то обов’язково зрадить і в свій час ту церкву куди він ще перейде. Просто треба буде час, щоб усім в цьому краще переконатись. Зрозумійте, що це не Владику Мефодія зраджують такі особи, а самих себе вони зраджують, гублячи цим власні душі. Хіба може з гідністю носити єпископський омофор, і як архипастир звершувати Священнодійства й Таїнства той, хто тепер боїться чесно подивитись мені в очі?

Владико, нам дуже часто дорікають за те, що єпископат УАПЦ і ви особисто, начебто, уже давно «продались Москві»? Як би ви могли прокоментувати такі звинувачення?

Митрополит Мефодій : А хто нам про це докоряє? Представники Української Православної Церкви? Ні! І для нас і для них однаково важливо, щоб врешті повернути братам-українцям втрачену єдність Православної Церкви. Можливо, нас в цьому звинувачують члени Греко-Католицької Церкви? Ні, бо вони самі є представниками іншої держави в Україні, і фактично чужоземного уряду. (Давайте про це скажемо іншим разом). Тож єдиний, хто по-справжньому зацікавлений у нашій поганій репутації, так це патріарх Філарет. Уже багато років наша УАПЦ муляє йому очі, і він прагне, як в «старі і добрі часи», покінчити з нею усіма можливими способами. Триває це вже багато років. Ще відтоді, як він власноруч гнобив українську Церкву і українську мову, будучи намісником Московського Патріарха в Україні. Старше покоління духовенства добре знає справжню ціну усім його вчинкам та словам. Мені дуже шкода, що наші люди схильні вірити першому-ліпшому слову людини, яка давно втратила своє лице від кількості власної брехні та лукавства.

Більше десяти років мого служіння біля керма корабля Церковного давали нам безліч можливостей об’єднатись з Московським Патріархатом на умовах які нам були неприйнятні, але вигідні Москві. І ви добре знаєте про те, що після обговорень з нашим єпископатом, свого часу я дійсно відмовився від подібної пропозиції нинішнього патріарха Кирила. Тому, треба бути або цілком сліпим, або ж нерозумним, щоб і далі продовжувати розповсюджувати подібні нісенітниці. Особливо гидко, коли таким займаються священнослужителі, і навіть єпископи. Не буду називати їх імен. Вони давно відомі усім, хто цікавиться сферою навколоцерковних пліток.

І я сам, і наше духовнество не тільки словами, але й конкретними вчинками багато разів підтверджували, що нікому і ніколи наша Церква не «продавалась» і не «продасться» в майбутньому. Моя ціль як Предстоятеля – зміцнити нашу рідну українську Церкву й вивести її з канонічної ізоляції. Зробити її не чиєюсь молодшою дочкою, не слугою, але сестрою, рівною в правах і честі з усіма іншими Православними Церквами світу.

В чому ж причина подібних чуток? Швидше за все, автором цих дешевих пліток керує елементарна заздрість. Патріарх Філарет уже двадцять років чекає, щоб його покликали в Москву, запросили на переговори, запропонували якісь умови, чи то й просто вислухали його позицію. Однак правда полягає у тому, що він нікому вже давно не потрібний. Це позбавлений сану, і відлучений від Церкви нещасний чоловік. Москві ж нині цікаві лише його храми і люди. Усі це дуже добре розуміють, і навіть дуже добре розуміє і сам владика Філарет. Тож подібний стан речей – велика причина для нервування. Наріжний камінь УПЦ КП не Христос, а Філарет, який досі є анафемованим, і відкинутим геть від Вселенського Православ’я.

Осторонь цього стоїть наша Українська Автокефальна Православна Церква, яка перебуває нині в принципово інших умовах. Ми хоча й не можемо похвалитися фінансовою чи політичною міццю як інші наші брати, але при цьому на нас не стоїть тавро церковної анафеми. Як тільки ми владнаємо питання свого канонічного статусу, то до нас повернуться не тільки нові священики і парафії, але і ті, хто в силу об’єктивних і суб’єктивних причин у нас уже був. Не є таємницею те, що з нами ведуть офіційний та напівофіційний діалог ієрархи інших, визнаних у світі Церков, в тому числі і Московський і Вселенський патріархати, від яких ми сподіваємось у скорому часі і отримати автокефалію. Також слід зазначити, що ми отримуємо багато пропозицій до співпраці від представників поки невизнаних, як і ми самі, канонічних структур з усього світу, однак утримуємось від подібних, доволі ризикованих для нас авантюр. Нині це принципова різниця між УАПЦ та церквою владики Філарета. Упродовж багатьох років «Київський Патріархат» цим все більше віддаляв себе від порозуміння із Вселенським Православ’ям. Ми ж на даному етапі свого церковного буття собі це дозволити не можемо. Справді, це б кількісно збільшило нашу Церкву, зробило нашу Церкву присутньою в багатьох країнах Європи та США, однак наша головна мета – вийти з канонічної ізоляції, а не суперечки і не хизування перед опонентами масштабами власної структури. Повторю ще раз. Пріоритетний вектор розвитку УАПЦ сьогодні направлено на вихід з канонічної ізоляції та на отримання законної автокефалії.

І ще одне. Може скластись враження, що і УАПЦ і УПЦ Московського Патріархату разом «працюють» проти церкви владики Філарета. І саме в цьому сенсі ми і «продалися» Москві. Хотів би дещо прояснити реальний стан речей. Не будемо говорити зараз про ідеологію. Давайте скажемо тільки про справи цілком приземлені. Київський Патріархат не з’явився з небес, «з пустого місця». Значна частина храмів УПЦ КП у свій час за сприяння влади на місцях була зухвало відібрана або від УПЦ МП, або від нашої Української Автокефальної Православної Церкви. Міфічне об’єднання частини Українського Екзархату РПЦ та кількох єпископів УАПЦ в принципово нову структуру під назвою «УПЦ-КП» нічого корисного Церкві не дала. Тоді всього лиш з’явився ще один уламок православної Церкви, з сумнівним канонічним майбутнім, і не без відомих «темних плям» у своїй історії. Завдяки сприянню найвищої державної влади, стараннями обох попередніх Президентів та кількох міністрів, Київський Патріархат дуже швидко набирав сили, а неабияка кількість украдених свого часу у РПЦ коштів відкривали для них неймовірні горизонти у своєму розвитку. Іншого секрету швидкого успіху церкви владики Філарета просто не існує. Гроші і державна влада. Багато грошей, і багато необхідних та правильних знайомств. А ще, очевидно, провокації на національних почуттях людей. Наш народ в цьому питання досить чутливий, але на жаль, і досі ще не всі навчився розрізняти правду від її дешевої імітації.

У той же час, УАПЦ завжди залишалась Церквою свого народу, такою ж бідною і часто безправною, якими є всі ми, українці. Тож нема нічого дивного у тому, що і єпископи Московського Патріархату, і єпископи нашої Української Автокефальної Православної Церкви часто однаково негативно сприймають діяльність духовенства Київського Патріархату по захопленню церков, переманюванню духовенства чи в подібних негідних справах. В цьому сенсі ми й справді однодумці. Не гріх викривати злочинців. Гріх мовчати, або ж мовчки схвалювати їхні діяння. Ми не боремось з Київським Патріархатом. В даному разі ми всього лиш захищаємо себе.

Наша Українська Автокефальна Православна Церква не претендує сьогодні на чуже майно, але вважає, що багато храмів та культових споруд повинно бути повернено нам як правдивим власникам і будівничим. День народження Київського Патріархату – це червень 1992 року. Про яке ж історичне спадкоємство тут може йти мова, якщо Київський Патріархат об’єктивно немає минулого глибшого, аніж двадцять років? Вони просто вкрали нашу історію, вкрали наше минуле, а нині ще й зухвало претендують на майбутнє! Тож досить дивно спостерігати, коли церковні рейдери ображаються за те, що їх викривають і недолюблюють.

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"