Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія Наталія Шевчук про історію повернення мощів святого сповідника Арсенав Річинського

Арсен Річинський — особлива постать в історії Української Церкви ХХ століття. З одного боку, — це видатний теоретик українського церковно-визвольного руху. З іншого — людина стражденного життєвого шляху, святість якої засвідчена нашою Українською Автокефальною Православною Церквою. Однією з головних проблем сучасного українського церковного руху — є брак власної ідеології, а відтак — намагання збудувати наше церковне життя за хибною, московською, матрицею. Цього року минає 330 років з часу російського полону Української Церкви. Входження до юрисдикції Московського Патріархату (1686) стало справжньою катастрофою для нашої Церкви. І не лише тому, що таким чином були суттєво обмежені права нашої Церкви, але й тому що усі ці роки полону Київської Митрополії вона нищилась і нищиться духовно та культурно.

Падіння комуністичної влади та розпад радянської імперії став ніби часом унезалежнення та торжества Української Церкви. Одна за одною почали виходити з-під юрисдикції (просякнутої духом радянщини) РПЦ українські православні парафії. Постав потужний рух за автокефалію. Відродилася за сприяння української православної діаспори наша Українська Автокефальна Православна Церква. Минуло 27 років з часу виходу з-під влади Москви першої православної парафії. І що ж ми бачимо наразі?.. Знахабнілі та цинічні неуки у рясах. Перетворені на торгові «точки» парафії. Духовні школи, освітня вартість дипломів яких вимірюється в «умовних одиницях». Єпископат, який не лише не пише наукових творів, але навіть не читає книг, не володіє літературною мовою, не здатен до ясного викладу своїх думок. І все це, на жаль, вже у межах нашої — формально незалежної від Москви, але залежної від коштів її олігархів — Церкви.

Є якась глобальна несправедливість у тому, що УАПЦ, за відродження якої поклали своє життя новомученники нашої Церкви, існує нині у такому — сумному — форматі. Щонеділі шануючи устами цих святих людей, ми мало не щодня зраджуємо їх пам’ять у своєму житті. Й усе ж саме з цього, зрадженого нами джерела, може прийти дійсне, вже не формальне, а внутрішнє оновлення нашої Церкви. Роль спадщини святого сповідника віри Арсена Річинського тут унікальна. Адже усе життя цієї людини було присвячене винайденню правдивої, не викривленої московщиною, української церковної традиції.

Українському читачеві давно доступний головний текст святого Арсена — «Проблеми української реліґійної свідомости», який було вперше надруковано 1933 р. і декілька разів передруковувався в Україні у пострадянський час (2000, 2002 та 2009 рр). Проте, не зважаючи на всі зусилля спочилого у Бозі Митрополита Мефодія, з благословення та коштом якого з’являлися у світ ці видання, богословська спадщина святого Арсена Річинського досі по-справжньому не затребувана українським священством та широким церковним колом.

Блискучий інтелектуал, людина глибокої віри та відданості Церкві, Арсен Річинський сповна заплатив за кожне слово своїх текстів. Чотири рази його ув’язнювала польська влада (1922, 1925, 1935, 1939). Десятьма роками концтаборів (1939-1949) «нагородила» українського ідеолога окупаційна радянська влада. Безстрокове заслання в Кизил-Ординську область Казахської РСР із забороною повернення до України.

26 серпня 2009 року волею Архієрейського Собору УАПЦ під проводом Блаженнішого Митрополита Мефодія було прийнято рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до лику місцевошанованих святих. Це рішення нашої Церкви безумовно мало історичне значення. Утім, як це завжди буває, було критично сприйняте деякими церковними діячами. Не обійшлося і без публічних звинувачень у спробі здобути політичний зиск з канонізації, використовуючи її як спосіб популяризації певної світоглядної позиції (на що прозоро натякав у своїй публікації «Підводні рифи канонізації» колишній ієрарх УАПЦ, а нині неприєднаний член УГКЦ Ігор Ісіченко). Та всім, хто добре знав Блаженнішого Митрополита Мефодія та його ставлення до Арсена Річинського, було зрозуміло: його вшанування українського праведника було щирим та не мало нічого спільного з політичними маніпуляціями. «Було би помилкою, — писав Блаженніший Митрополит Мефодій, — сприймати канонізацію сповідника віри лікаря Арсена Річинського як спробу догматизувати певний погляд на історію та зміст Українського Православ’я. Зарахування до лику сповідників віри було здійснено нами не з метою популяризації спадщини цього видатного вченого та борця за автокефалію нашої Церкви, а з уваги на його страдницьке життя: включно з його праведною кончиною, коли святий Арсен пожертвував власним життям, рятуючи матір з новонародженим дитям».

2006 р., за три роки до канонізації, мені з благословення тодішнього Предстоятеля нашої Церкви, на посаді першого помічника яким я працювала, пощастило взяти участь в історичній експедиції до Казахстану, в результаті якої ексгумовані останки Арсена Річинського були перевезені до Тернополя й перепоховані на міському кладовищі біля с. Підгороднє.

Експедиція була складною. Та завдяки нашій наполегливості та сприянню президента Нурсултана Назарбаєва та посольства України в Казахстані місію вдалося завершити. Це було мало не найважче та найвідповідальніше завдання, яке я виконувала за свою «церковну кар’єру». Блаженніший Митрополит Мефодій дуже хвилювався та вболівав за нашу місію. Я дуже боялася не виправдати довіру Блаженнішого і не впоратися. Та й умови експедиції, скажімо відверто, були вельми тяжкими.

Та усе ж, не зважаючи на усі складнощі, нам вдалося повернути Україні останки українського страдника — великого сина українського народу Арсена Річинського, на ґрунті богословських та історико-культурологічних праць якого, вірю, невдовзі відбудеться відродження правдивої, аутентичної традиції Київського Православ’я.

Голова Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Мефодія

Наталія Шевчук

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"