ПатріархВолодимир_Романюк9 грудня 2015 року виповнюється 90 років із дня народження Святішого Патріарха Володимира (Романюка) Предстоятеля Української православної церкви Київського патріархату (1993-1995).

Пропонуємо Вашій увазі статтю Олександра Вахрамеєва, присвячену біографії Святішого Володимира в газеті “Вісник”, №№ 47, 48, 50, 51 (2010); №№3, 4, 6, 7, 8 (2011).

У переломні часи української історії, коли здавалось, що все, кінець, згине наше єство, паде прахом мова, віра, культура і сама Україна, з глибин народу народжувались месники, герої, святі, які своїм словом, діями, життям перекреслювали цю зневіру, не давали згаснути надії. Одним з таких людей був справжній син України – Василь Омелянович Романюк, Патріарх Київський і всієї Руси-України Української православної церкви Київського патріархату, визначний  політичний діяч, дисидент.

У сім’ї було шестеро дітей

Все його стражденне життя  було покладене на вівтар боротьби за волю нашої країни та незалежність Церкви. З юних літ і до самої смерті в стражданнях і муках, але з правдою, пройшов він свою “хресну дорогу”. Ні сталінський ГУЛАГ, ні брежнєвські спецтабори, ні постійне цькування каральних органів СРСР не зломили його.

Василь Романюк був одним з перших, хто відроджував у буремні 90-ті роки минулого століття Українську Автокефальну Православну Церкву, а згодом став ініціатором об’єднання УАПЦ з частиною УПЦ, котра підтримала митрополита Філарета, для  побудови Київського Патріархату – найвищої форми Автокефалії. На жаль, у наш час намагаються різні проросійські релігійні та політичні сили в Україні викреслити, сфальшувати роль та вагу Патріарха Володимира в історії побудови незалежної української Церкви в новітній період, вихолощують пам’ять про нього, применшують або заперечують заслуги. Тому так хочеться ліквідувати цю несправедливість.

Народився Василь Романюк 9 грудня 1925 року на Гуцульщині в селі  Хімчин Косівського повіту Станіславського воєводства Польської держави (теперішній Косівський район) Івано-Франківської області у простій багатодітній селянській родині Ганни і Омеляна Романюків. За спогадами сусідки Матійчук Анни Михайлівни, в сім’ї Романюків було шестеро дітей – п’ятеро синів та одна дочка. Найстарший – Василь, за ним народилися Іван (помер у дитинстві, бо хворів на “червінку” – черевний тиф), Танасій (замордували в 1947 році енкаведисти), Дмитро (можливо, ще живий),  Володимир (його називали Ладусь, помер у 1991 від інфаркту біля свого заводського станка в Харкові) і донька Ярослава (теж, як і брат Іван, померла в ранньому дитинстві від черевного тифу). Тут необхідно зазначити, що дослідники біографії Василя Романюка подають відомості лише про чотирьох дітей в сім’ї Романюків.

За свідченням Анни Михайлівни, сім’я майбутнього патріарха жила дуже бідно. Вони мали одну корову, декілька овець, курей та зовсім мало землі – десь 10-15 соток. На той час (за Польщі) в селі була чотирикласна початкова школа, у якій навчання велось польською мовою. Її та рільничу (сільськогосподарську) школу в Косові закінчив Василь Романюк.
Діти виховувались в любові до Бога, у повазі та дотриманні релігійних традицій, народних звичаїв, у постійній праці.

Ще змалку Василь виявляв живий інтерес до Бога. Ось як згадує про це Анна Матійчук: “Як ми були дітьми, Василько брав якусь пусту “конзерву” (консервну бляшанку – авт.), кидав туда камінці – і це  було за кадило. Тоді натягував на себе “верітку” (рядно), як рясу, брав кукурудзяну гичку і вдавав, ніби він ксьондз (так в селі називали священика – авт.), кропив нас водою”.

Пізніше цей інтерес переросте в незламну віру в Бога та усвідомлене переконання в необхідності нести слово Боже до людей. А під час  ув’язнення в сталінських таборах він приймає одне з найважливіших для себе рішень: “Якщо вдасться вийти живим з цього гулагівського пекла, на волі прислужу себе служінню Богові і Церкві”.

17-літнім вступив до лав ОУН

У юнацькі роки Василь Романюк цікавився українською історією та літературою. Його світогляд формувався під впливом праць письменників Богдана Лепкого, Андрія Чайківського, Михайла Могилянського, Михайла Драй-Хмари… Ці літератори не тільки своїми творами, але й активною громадянською позицією щодо відстоювання національних  інтересів українців у Польщі, заслужили любов і повагу в народу Західної України. Книги Василь брав у сільській бібліотеці товариства “Просвіта”, що була тоді в Хімчині. Можливо, ці духовно-релігійні фактори, а можливо, той особливий гуцульський характер (як писав у “Хроніках Опору” про патріарха історик Валентин Мороз: “гордий, недовірливий до чужого, а найперше – незалежний”) були визначальними у становленні Василя Романюка як особистості.

“Радянізація” краю після приєднання Західної України у вересні 1939 року до Радянського Союзу, каральна політика влади, окупація фашистською Німеччиною у 1941-му привели юнака до лав Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери – сили, яка реально протистояла обом агресорам.

Зі спогадів односельця, члена ОУН-УПА, політв’язня Петра Підлетейчука: “Першими членами ОУН в селі були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках”. Василеві Романюку тоді йшов вісімнадцятий рік.

З огляду на розмах національно-визвольного руху на західноукраїнських землях під час та після Другої світової війни, важко було знайти українську  родину, яка б не допомагала повстанцям або члени якої  не брали б участі в антифашистському й антирадянському русі опору в лавах ОУН-УПА. Тому радянська влада, після повернення на ці терени в 1944-му, продовжила каральну політику, розпочату ще в 1939 році.

«Червона мітла»

Не оминула “червона мітла” й родину Романюків. У липні 1944 року  Василя заарештовують під час проходження комісії у військкоматі. У постанові про арешт від 14 липня 1944 року вказується: “Оперуповноважений 2-го відділення 2 відділу УНКДБ по Станіславській області старший лейтенант державної безпеки Мурашов, розглянувши матеріали про злочинну діяльність Романюка В.О., які поступили в УНКДБ, знайшов, що Романюк є активним учасником ОУН – бандерівського напрямку в с. Хімчин. (В організації виконував обов’язки кур’єра-зв’язківця, займався збором коштів для ОУН і проводив серед населення антирадянську агітацію), постановив піддати його арешту й обшуку”. 26 вересня, після двох місяців допитів, було оголошено вирок  Військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області: “Піддати висилці на каторжні роботи терміном на 20 років з… конфіскацією усього майна”. Згодом вирок був пом’якшений до 10 років позбавлення волі. Василя Романюка засудили на основі ст.54-1 “а” та ст. 54-11 КК УРСР, які передбачали відповідальність за “контрреволюційну діяльність”, “зраду батьківщини”, “за пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів”. Разом з Василем були засуджені як “буржуазні націоналісти” ще семеро жителів села Хімчин – А.Стефурак, П.Романюк, Т.Підлетейчук, Ф.Скоропанюк, В.Остафійчук, П.Ільницький та М.Солиджук. Ось так чинила “народна” влада першої у світі країни селян та робітників з усіма непокірними, що наважились відстоювати свої національні  погляди, віру, свій край.

Згодом, у 1971 році, Василь Романюк напише: “Моє дитинство було настільки пролетарським і архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш в ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. І от мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час навіть середньої освіти, не був ознайомлений зовсім з радянським законом, арештовують 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста. Не в лісі зі зброєю в руках, а у військкоматі, куди я  з’явився добровільно на виклик”.

Батько помер на засланні від непосильної праці

Але це було ще не все. Згідно з рішенням Особливої наради при НКВС СРСР від 21 квітня 1945 р.: “Романюк Омелян Семенович, 1894 р.н., його дружина Романюк Ганна Якимівна (1903) разом з двома дітьми Дмитром (1934 р.н.) і Володимиром (1938 р.н.) направлені на спецпоселення в Іркутську область строком на 5 років”. Причиною депортації сім’ї став, звісно, арешт старшого сина Василя. Бо радянський режим карав не тільки члена сім’ї, який брав участь в русі опору, але і його родину, щоб  викорінити на Західній Україні оплот визвольної боротьби… Та тільки “коріння” було багато, і  росло воно глибоко.

Романюки  відбували висилку в селищі Харбатово Качурського району Іркутської області. Ці події стали початком трагедії їхньої гуцульської родини.

За словами жителів с. Хімчин, Танасій Романюк, брат Василя, втік із вагона в м. Коломия, коли родину вивозили в Сибір. Повернувшись у рідне село, він деякий час переховувався у родичів. Однак прожити йому судилося недовго. Танасій був убитий у червні 1947 р. органами НКВС. Односельці таємно перепоховали його в Хімчині. Голова родини – Омелян Семенович Романюк – помер від непосильної праці, голоду й холоду на засланні ще у 1946-му.

“Смерть батька і вбивство брата на все життя залишили відбиток в душі Василя Романюка. І він постійно згадував про це, звинувачуючи саме радянську владу у їхній загибелі, і приводячи при цьому аналогії зі знищенням тією ж владою мільйонів інших людей”, – пише у книзі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас Романюк.

Свій термін ув’язнення Василь Романюк відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії №17 управління НКВС у Полтавській області. Але й тут він не покидав ідеї боротьби за самостійну Україну. Про це свідчать розсекречені в наш час (2006-2007 рр.) архівні документи КДБ. В них зазначається: “18 березня 1946 р. начальник оперативно-чекістського відділення виправно-трудової колонії Управління НКВС Полтавської області капітан Багно прийняв постанову про порушення кримінального переслідування відносно в’язнів Кустолівської сільськогосподарської колонії №17 НКВС М.Редчука, Ю.Рохманейка, Є.Матвєєва, Г.Шостя, П.Мощенця, В.Романюка. Арештанти об’єднались між собою на основі антирадянських поглядів у контрреволюційну групу під назвою “УСС” (Український Січовий Стрілець) і проводили в таборі вербовочну роботу, контрреволюційно-націоналістичну пропаганду, вихваляли ОУН і бандерівський рух, готувались до повстання і втечі з табору з метою вступу в банду УПА для продовження боротьби проти радянської влади”.

Прокурор вимагав розстрілу Василя Романюка

Через  “антирадянську” діяльність, як зрозуміло з вищенаведеного, а фактично через правдиві розповіді в’язням про безчинства, які творила радянська влада на західноукраїнських землях і, зокрема, з його родиною, та за заклики до непокори та опору комуністичному режимові, Василь Романюк був знову заарештований (не без допомоги зрадників, як це часто бувало).

13 червня 1946 року прокуратура Полтавської області прийняла ухвалу про направлення кримінальної справи в суд. На засіданні спеціального табірного суду виправно-трудових таборів і колоній МВС УРСР 17-18 червня 1946 року прокурор у своєму виступі запропонував відносно М.Редчука, П.Мошенця, В.Романюка застосувати вищу міру покарання – розстріл.

В останньому слові вони просили суд зберегти їм життя. Згідно з вироком табірного суду, Василя Романюка було засуджено до 10 років позбавлення волі з відбуванням у віддалених місцевостях СРСР. У ньому йшлося, що “Романюк, відбуваючи покарання в Кустолівській сільськогосподарській виправно-трудовій колонії, був учасником контрреволюційної повстанської організації під назвою УСС, яка ставила своїми завданнями: організацію повстання у таборі шляхом фізичного обеззброєння охорони, здійснити втечу з табору, об’єднатися  з бандерівськими бандами для продовження боротьби з радянською владою за самостійну Україну”.

«Прямий, негнучкий тілом, як і духом»

21-річного Василя Романюка після закритого судового процесу етапували до місця відбування покарання – спецтабір “Холодний” на Колимі. У документальному нарисі “Патріарх Володимир, або Спогади про батька” його син Тарас зазначає: “…через весь Союз везли морем, в трюмах, на Далекий Схід (так він вперше побачив море). Там, на Колимі, розпочалася уже нова епопея – в таборах, у постійному протистоянні між кримінальниками, “ворами в законі” і колишніми бійцями ОУН-УПА, що й сприяло остаточному становленню батька як людини й громадянина. “Мої університети” – називав він період 40-х – 50-х років”. Стійкість, незламність духу проявлялися навіть у зовнішності Василя Романюка. Про це свідчать спогади побратима по колимському таборі Івана Гнатюка: “Голодні і виснажені важкою роботою, більшість в’язнів були сутулими, ходили по-старечому зігнутими, байдужі до свого вигляду, а от Василь, як запам’яталося, був завжди зібраний, стрункий, акуратний. Не дивно, що свою гуцульську поставу зберіг він до самої смерті. Був такий же прямий і негнучкий тілом, як і духом”.

Саме під час цього ув’язнення в спецтаборі “Холодний” на Колимі, як ми уже зазначали, Василь Романюк прийшов до глибокої віри в Бога. Разом з ним сиділо чимало віруючих людей – і православні, і греко-католики, і протестанти, і старообрядці, й істинно-православні (ті, що не визнали підпорядкування РПЦ радянській владі ). Були тут єпископи, керівники церковних юрисдикцій різних деномінацій. Гуртувалися, незважаючи на релігійні розбіжності та протиріччя, бо всі разом ділили одну баланду.

Не без впливу ув’язненого духовенства Василь Романюк повністю простудіював Біблію, перечитав таємно багато релігійної літератури, яку вберегли духовні отці. Перебуваючи у концтабірних умовах, Романюк приймає доленосне рішення: на волі стати священиком. А уже під час магаданського заслання це рішення остаточно викристалізувалося, і він посилено вивчає богослов’я, філософію, дістає потрібну літературу, де тільки може.

Одружився на засланні

Тут хотілось нагадати, що можливості самоосвіти з’явились у в’язнів після деякої лібералізації системи виправно-трудових таборів у СРСР. Був відмінений номерний облік (тепер до арештантів звертались за прізвищем), нараховувалась мізерна заробітна плата, дещо покращилось харчування та медичний догляд, збільшилась дозволена кількість посилок та передач. Це сталося завдяки повстанням політв’язнів (в основному колишніх бійців ОУН-УПА та “лісових братів” з країн Прибалтики), що прокотилися в 1953-1954 роках після смерті Сталіна (найбільші в Норильську, Кенгірі, Караганді). Бо тільки таким чином можна було при комуністичному режимі відстояти свою людську гідність та елементарні права.

9 серпня 1953 року Василь Романюк дав розписку про звільнення з табору. Проте на підставі Указу МВС МДБ від 16 березня 1948 р. він з 28 серпня перебував на засланні у м. Магадан (звільнений згідно з Указом Генерального прокурора СРСР від 19 березня 1956 р.).

Відбуваючи заслання в Магадані, Василь Романюк познайомився з Марією Антонюк, з якою одружився 24 серпня 1954р. Їх об’єднували не лише взаємні почуття, але й схожі трагічні життєві долі і спільні ідейні погляди.

Марія Антонюк народилася 1924 року на Волинській землі, на хуторі Скоморохи Олександрійського району Рівненської області. 17 березня 1944-го її було заарештовано органами контррозвідки “Смерш”. Пред’явили звинувачення в тому, що дівчина вступила в ОУН, де діяла під псевдонімом “Іскра”, виконуючи обов’язки заступника станичного, “збирала для бандитів УПА серед населення перев’язочний матеріал, продукти харчування”. Слідством було встановлено, що Марія брала участь у зібранні членів ОУН, обговорюючи методи й форми боротьби з Червоною армією та радянською владою. На закритому судовому засіданні військовий трибунал 13-ї Армії засудив її до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях.

Створивши сім’ю, Василь Романюк вирішує вивчитися на кіномеханіка. Він закінчує курси і працює за спеціальністю у кінотеатрі “Гірняк” Магаданського обласного управління кінофікації. Там же, на висилці, він здобуває і десятирічну освіту.

Добивається перегляду справи своєї депортованої сім’ї

Протягом перебування Василя Романюка в таборах, а згодом і на засланні в Магадані, не втрачали зв’язку з ним його рідні, що залишились в Хімчині (вуйки та тьоті по батьковій та материнській лініях). Вони писали листи, посилали посилки, підтримували морально. Василь це дуже цінував і дорожив підтримкою кожного. Також з ним листувалась мама, котра відбувала з двома молодшими синами заслання в Сибіру – рідними братами Василя Дмитром і Володимиром. Хочу навести уривок з листа Василя Романюка до родини від 07.03.1957р.: “Листи до нас пишуть з усіх кінців. Усі просять, щоб ми приїздили. Та ми поки-що нікуди не їдемо (побачимо весною). Мушу Вам сказать, що мені і самому хочеться побачить як рідних, так і рідну землю. Але на цьому шляху є багато перешкод”.

Під час магаданського заслання Романюк не тільки активно займається самоосвітою, але й наполегливо добивається перегляду своєї справи 1944-1946 років та справи депортованої сім’ї. Він писав скарги у Головну військову прокуратуру СРСР, прокурору Прикарпатського військового округу, пізніше звертався до цих органів, щоб дізнатися про хід і результати розгляду справ. Але тільки після повернення у 1958 році додому, на рідну Гуцульщину, дізнається, що розпочався перегляд тих справ.

Зважаючи на кон’юктуру часу (період реабілітації репресованих у контексті хрущовської відлиги) постановою військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 лютого 1959 року вирок Військового трибуналу військ НКВС Станіславської (нині Івано-Франківської) області від 26 вересня 1944 року і рішення Військового трибуналу 4 Українського фронту від 28 жовтня 1944 року стосовно Василя Романюка були відмінені.

Отож, після 14-літньої вимушеної розлуки Василь Романюк разом з дружиною Марією повертається на рідну Гуцульщину. І відразу, як давав собі обітницю ще на Колимі, робить все можливе, щоб стати священиком. Тому вступає на дворічні Вищі Богословські курси, що тоді були у Станіславі при єпархіальному управлінні.

Рівень курсів був високим. Оскільки викладали там колишні випускники Греко-Католицької Богословської Академії, що діяла у Львові до приходу в 1944 році на Західну Україну радянської влади. Чимало з них закінчували богословські студії в Інсбруку, Брюсселі та Римі. Це була фактично колишня знаменита греко-католицька школа богослов’я – високоосвічені викладачі богослов’я та філософії європейського зразка.

У другій половині 60-х років, коли наступить чергове, тепер уже “хрущовське” гоніння на Церкву, всі подібні курси при західноукраїнських єпархіях позакриваються, а професура буде відправлена поза штат, без права служіння. Так радянська влада відплатить тим греко-католицьким богословам, які, дійсно, керуючись в складний час принципами духовної соборності України, прагнули “переорієнтувати” колишню уніатську Галичину на православ’я. В результаті залишаться тільки підконтрольні КДБ духовні навчальні заклади.

На той час це дві академії – Московська (в Загорську) та Ленінградська. І три семінарії: в Загорську, Одесі та Ленінграді. Коли Василь Романюк навчався у Московській духовній семінарії і порівнював рівень викладання в обох школах, то це ніколи не було на користь Московської школи. Він завжди відзначав, що йому “пощастило пройти богословські курси старої академічної “нерадянської” виправки”. Чи не тому на все життя зберіг неординарний, не схоластичний, а творчий, синтезуючий підхід в богослов’ї, що завжди відрізняло його від консерваторів московського штибу.

Стали кумами та однодумцями

У 1959 році, ще навчаючись на богословських курсах, Василь Романюк був висвячений у сан диякона, своє дияконське служіння проходив в Косові та довколишніх селах. Того ж року в Романюків народився син  Тарас – похресник мого дідуся по материнській лінії – Дмитра  Розпутняка. Він був другом Василя Романюка ще з дитячих років. Жили недалеко один від одного (як за гірськими мірками), разом пастушили, одним словом, зростали разом. У війну доля розкидала їх. У 1950 році мій дід був заарештований органами НКВС-МГБ. Вирок – 25 років таборів без конфіскації майна. Відбував покарання у колонії строгого режиму в Караганді. Після смерті Сталіна вирок був пом’якшений. У липні 1956 року дід Дмитро повернувся додому в рідний Хімчин. Так, через майже 15 років, друзі знову побачились. Тепер вони стали не тільки кумами, а й ще однодумцями.

Сім’я Романюків, проживаючи в Косові, не мала свого помешкання. Їх узяв до себе на квартиру колишній собрат Василя Романюка по Колимі – Йосип Мартинюк. Хата ж родини Романюків у селі Хімчин завалилась. Там з 1945 року, після депортації родини, ніхто не мешкав, хоча односельці вказували пізніше, що хатину спеціально зруйнували.

Після закінчення богословських курсів Василь права на висвяту в сан священика не отримав – йшли репресії проти Церкви. Микита Хрущов висунув тезу: “Висока релігійність радянських людей не має соціальних коренів, а зумовлюється незадовільною антирелігійною пропагандою, пасивністю партії в цьому питанні та надмірними свободами, наданими державою релігійним конфесіям”. Така оцінка Церкви й релігії в цілому була пов’язана з тим, що радянська влада не потребувала сакралізації – комуністична ідеологія сама претендувала на ту роль, яку посідала Церква.

Після знищення УГКЦ почалася чергова хвиля антицерковної істерії уже проти РПЦ та інших християнських юрисдикцій. Взялися за ліквідацію матеріальних проявів релігійності – закриття й нищення монастирів, храмів, ікон, книг, масованого економічного, політичного й морального тиску на духовенство та віруючих. Комуністи боролися не з релігійною ідеологією, а з носіями цієї ідеології, примушуючи їх залишати культові споруди, обкладаючи непомірними й обов’язковими державними позиками, обмежуючи громадянські права віруючих, не допускаючи їхніх дітей до навчання у вищих навчальних закладах, практикуючи адміністративні втручання  в діяльність релігійних об’єднань. Правда, тепер фізичного знищення духовенства, як за Сталіна, не було.

Комуністична влада всебічно підготувала черговий погром Церкви, священиків та віруючих. На озброєнні радянських органів було все: від кримінального кодексу до виконавчих, карально-силових структур і навіть покидьків (як правило, місцевих партійно-комсомольських активістів), що свідомо руйнували церкви, нищили ікони, рубали хрести з санкції верховного керівництва компартії.

Тут доречно зазначити, що верхівка ієрархії РПЦ практично не протидіяла цьому, навіть затверджувала деякі постанови ЦК на соборах.

У 60-х роках на Західній Україні “уповноваженими” Ради в справах релігії, як правило, були колишні енкаведисти, що воювали з УПА та оунівським підпіллям. Вони чудово знали справу колишнього репресованого Василя Романюка як “непримиренного буржуазного націоналіста і бандерівця” (саме такі “титули” фігурували у звітах Ради біля його прізвища).

А реабілітацію ці органи до уваги не брали. Загальний аналіз тодішнього стану релігії в СРСР та зокрема в Україні дає змогу  приблизно уявити, що означало в ті часи для людини рішення стати священиком. Цей вибір вже, по суті, був викликом атеїстичному комуністичному режиму, а з судимістю за по-літичними статтями – відкритим опором. Але Василь Романюк вперто йшов до своєї мети стати пахором (так вдавнину називали на Гуцульщині парафіяльного священика – це духовний батько парафії, до якого звертаються “отець”).

Отож, про висвяту в сан священика в тих умовах Василеві Романюку не було чого й думати. І він у 1961році, залишивши сім’ю в Косові, їде в Сибір до свого знайомого єпископа Веньямина, що мав кафедру в місті Омську.

Третій судовий процес

Єпископ Веньямин, з яким Романюк деякий час в 50-х роках сидів в колимському таборі, прийняв його дружелюбно. Він влаштував Василя дияконом при своєму кафедральному соборі. Однак єпископ на той час вже був тяжко хворий і, до того ж, перебував під сильним пресом КДБ. Тож хіротонізувати Романюка в сан священика не міг.

Прослуживши в Омську десь півроку і зрозумівши, що “пильне око” і тут його чатує, майбутній патріарх повернувся додому в Косів. А тут уже чекали інші проблеми. За розпорядженням “зверху” його в місті заново не прописали і примусили в короткий термін покинути Івано-Франківщину. Тоді Василь Романюк разом з дружиною Марією та з маленьким сином Тарасом терміново виїжджає на Харківщину (де на той час, повернувшись із заслання, проживала його мама з братами Дмитром та Володимиром). Опиняється в селищі Курган, поблизу міста Балаклеї. Там працює кіномеханіком (як колись в Магадані).

Ось що пише в книзі “Патріарх Володимир, або спогади про батька” Тарас Романюк про атмосферу в селищі того періоду: “Публіка, що проживала на той час в Кургані, – це були, в основному, шахтарі російського походження або, як казав батько, асимільовані хохли, люди, що не приховували свого ворожого або, в кращому разі, байдужого ставлення до України. І зрозуміло, що батько серед них був чи не останнім з могікан, що стояли на захист свого українства. Проте, не дивлячись на все це, авторитетом і повагою він користувався і там. Через що чимало тамтешніх обивателів, випивши чарку-дві, говорили між собою: “Романюк хоть и бандера, но человек хороший!” Зрозуміло, що “бандерами” в той час називали всіх, хто походив із Західної України. Проте батько такою назвою лише гордився”.

Однак, відкрите відстоювання українських національних інтересів у спілкуванні з жителями селища Курган пізніше, вже на третьому судовому процесі в 1972 році, фігуруватиме, як звинувачувальний доказ у неперервній антирадянській діяльності Василя Романюка. Саме з Харківщини буде на процесі кілька свідків, заляканих органами КДБ, – колишні його добрі зна-йомі. Вони одностайно твердитимуть: “Романюк завжди був настроєний по-антирадянськи, не приховував своїх симпатій до націоналізму, ненавидів радянську владу”…

Несподівано помер уповноважений ради у справах релігій при Івано-Франківському облвиконкомі Бібіков, колишній енкаведист (саме він блокував висвяту Романюка в сан священика). Новий, менш агресивний уповноважений, дає на це згоду. Хіротонія (висвячення) відбулася на Вербну неділю 1964 року в Івано-Франківському кафедральному соборі. Першою парафією, куди направили отця Василя, було село Новоселиця Снятинського району. За роки пастирського служіння Романюка тут число віруючих у парафіях значно зросло, при кожному храмі були організовані церковні хори.
У той час він вступає на заочну форму навчання у Московську духовну семінарію в м. Загорську, а згодом і в академію. Однак у 1970 році знову почалися переслідування Василя Романюка, на догоду “органам” під надуманим приводом його було виключено.

Як згадував мій дідусь Дмитро Розпутняк, під час служіння Василя Романюка в селі Новоселиця з сином майбутнього патріарха Тарасом, котрий навчався тоді в початковій школі, займався репетитор з анг-лійської мови. Як потім з’ясувалося, це був агент КДБ, який збирав компромат. Потім ті, виголошені вголос, думки Василя Романюка стали “доказовою” базою у звинуваченні в так званій антирадянській діяльності та пропаганді на закритому судовому процесі 1972 року.

Хрестив В’ячеслава Чорновола

Але цьому ще передувало призначення на Космацьку парафію (направлення у село Космач Косівського району). Тут був епіцентр національно-визвольного руху гуцулів. Не дивно, що у патріота Василя Романюка відразу починаються конфлікти з головою парторганізації села, головою сільради та іншими сільськими активістами, яким не подобалося, що священик у своїх проповідях закликає віруючих всіляко берегти свої релігійно-національні традиції. Навіть створює за власні кошти музей гуцульських старовинних декоративно-прикладних речей у своєму помешканні в Космачі. До Василя Романюка почали навідуватись дисиденти. Першим – Валентин Мороз, сміливий талановитий історик та публіцист, що повернувся з мордовських таборів. Згодом священик знайомиться і з В’ячеславом Чорноволом (якого охрещує), Михайлом Осадчим, Іваном Світличним та іншими. Не дивно, що досить скоро отець Василь примусово був переведений з Космача знову на Покуття, в село Прутівку, що біля м. Снятин.

У січні 1972 року на території України почались масові арешти представників інакомислячої інтелігенції. Постукалися і до квартири священика. Після кількагодинного обшуку кагебісти його заарештували. Слідство тривало півроку. У суді слухалися тільки ті матеріали, що засвідчували його “злочинну” діяльність. В результаті Василя Романюка визнали “особливо небезпечним рецидивістом ” та визначили покарання – сім років позбавлення волі з засланням строком на три роки.

Спочатку він відбував ув’язнення у Володимирській тюрмі (Російська Федерація), тодішній каральній цитаделі союзного масштабу, в якій утримувались “особливо небезпечні” політв’язні. А десь на початку 1974 року його етапували в Мордовію, в I-й табір ЖХ-389/1-8 особливого режиму – село Сосновка, неподалік залізничної станції Потьма.

“Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР – країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права”, – писав о. Романюк весною 1976 року у зверненні до Всесвітньої Ради Церков, Міжнародної амністії, Міжнародної організації юристів.

Разом з іншими ув’язненими дисидентами він готував програмні документи, на базі яких об’єднувались правозахисники всього Радянського Союзу, що перебували в таборах. Василь Романюк та Олекса Тихий (член-засновник Української гельсінської групи) були творцями “кодексу політв’язня”, в якому виклали моральні постулати поведінки “в’язнів сумління” за гратами.

У 1979-му Василь Романюк став членом Української гельсінської групи. Навесні цього ж року його відправили на заслання в одну з найхолодніших точок на Землі – Якутську АРСР, селище Сангар. Через дев’ять місяців, відбувши сім років таборів та три роки заслання, він повернувся на Батьківщину, в рідну Гуцульщину. А там – знову зухвалий тиск та переслідування, постійне стеження та “опіка” органів КДБ. Уповноважений у справах релігій заборонив владиці Івано-Франківської єпархії РПЦ надавати парафію опальному священику. КДБ заключило Романюка під домашній арешт, не дозволивши покидати межі Косова з 20.00 вечора до 8.00 ранку. Навіть в якутському засланні умови перебування були ліберальнішими, ніж вдома. Та ще й косівська прокуратура надсилала офіційні попередження, щоб він влаштувався на роботу, інакше – стаття за “туніядство”. Отож певний період о. Романюк працював сторожем та двірником в Косівській райлікарні. Невдовзі пережив перший інфаркт.

Лише по смерті генсека Брежнєва кадебістський прес дещо послабився, і отець Василь  отримав нарешті направлення на церковну службу.

Еміграція в Канаду

Пастирське служіння ніс в селах Косівщини: спочатку в гірському селі Бабин, потім – у Рожнові, селі Пістинь. Починаючи з 1986 року демократичні зміни, що ширились  в Союзі завдяки Михайлу Горбачову, почали доходити і до окраїн. Хоча зустрічали саме в Україні прихований опір з боку партноменклатури на чолі з Володимиром Щербицьким, першим секретарем ЦК КПУ. Зрозуміло, що в тих умовах негайно почав активізуватись і правозахисний український рух. Романюк відновлює давні зв’язки з Михайлом Осадчим, В’ячеславом Чорноволом, Зиновієм Красівським, Богданом Ребриком та іншими, що були на волі або саме звільнялись з радянських таборів, і продовжує разом з ними спільну боротьбу за дійсну демократію і гласність в країні. Він їздить в Москву на зустрічі з російськими дисидентами. У 1987 році священик пише відкритий лист тодішньому екзархові РПЦ в Україні митрополитові Філарету з закликом сприяти українізації Церкви.
Тим часом підконтрольні КДБ ради у справах релігій, що фактично керували РПЦ, перешкоджають вступу сина Василя Романюка в духовні заклади освіти. Тарас п’ять разів поступав у духовні семінарії в Одесі, Ленінграді та Москві, але даремно. Бо  син політв’язня, “заклятого антирадянщика” був неугодним. Тому Тарас з батьком вирішують виїхати до Канади – на запрошення Консисторії УПЦ в Канаді. До того ж, в той час не стало на світі вірної дружини та люблячої мами Марії.

Йшов 1988 рік. Українці Канади прийняли Романюка як героя. Відразу по прибутті він зустрічається з провідними  українськими політичними, релігійними та громадськими організаціями в еміграції, легендарними провідниками ОУН-УПА (Миколою Лебедем, Миколою Плав’юком, Ярославом Стецьком), митрополитом Мстиславом, президентом УНР в екзилі Миколою Лівицьким. Він виступає на з’їздах Світового Конгресу Вільних Українців, на форумах Комітету Українців Канади з докладами про національно-культурне та релігійне становище українців в Радянському Союзі, про стан політичних свобод і прав взагалі. У всіх своїх зверненнях в діаспорі (а особливо у виступах, що передавались по радіо на Україну), Василь Романюк наголошував на нагальній потребі відновлення Української незалежної Православної Церкви, закликаючи до цього, перш за все, духовенство в Україні.

Агітаційно-просвітницька діяльність отця Василя широко висвітлюється в англомовних засобах масової інформації, що надало міжнародної ваги його старанням.

Хіротонія

Після півторарічної розлуки з Батьківщиною наприкінці грудня 1989 року Василь Романюк повернувся на рідну землю. В Україні, яка ще на той час перебувала в складі СРСР, відбувалися потужні процеси національно-культурного відродження. На Західній Україні виходила з підпілля ліквідована радянською владою в 1946 році Українська Греко-Католицька Церква, починала відроджуватись і Українська Автокефальна Православна Церква.

Наприкінці квітня 1990 року Василь Романюк був висвячений в сан єпископа з титулом “єпископ Ужгородський і Хустський”. За декілька днів перед цим він прийняв постриг в чернецтво з іменем Володимир – на честь першосвятителя України-Руси, князя Володимира Великого. Хіротонія відбулась у селі Космач, колишній парафії о. Василя Романюка. “Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви”, – сказав він на хіротонії.

У червні в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, що затвердив факт відновлення УАПЦ i обрав Патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника), який був главою УАПЦ в діаспорі. Сам митрополит Мстислав на цьому Соборі був відсутній, так як дозволу на в’їзд в Україну тодішнє радянське керівництво не дало. А тим часом в Києві відбулось перше велелюдне освячення синьо-жовтого прапора і підняття його на будинок Київської міськради. Очолював це дійство єпископ Володимир (Романюк). З вересня він отримує титул “єпископ Білоцерківський, вікарій Київської єпархії УАПЦ” та остаточно переїжджає в Київ.

Після проголошення Україною Незалежності між ієрархією УАПЦ та митрополитом Київським Філаретом (що очолював тоді УПЦ-МП) починаються переговори про можливе об’єднання двох Церков в єдину помісну Церкву на засаді канонічної автокефалії. За це Синодом РПЦ митрополита було позбавлено сану. І коли відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на ньому об’єдналися УАПЦ та частина УПЦ, що підтримала Філарета. Одним з основних ініціаторів цього об’єднання був архієпископ Володимир (Романюк).

Побоїще на похороні Патріарха

Фактично, попередня УАПЦ перестала юридично існувати. Об’єднана Церква мала назву Патріархат, що було найвищою формою Автокефалії. Главою Церкви й надалі залишався Патріарх Мстислав, який перебував за кордоном і фактично не міг управляти Київським Патріархатом. Його заступником в Україні став митрополит Філарет.

Особа Філарета викликала серед частини духовенства та мирян колишньої УАПЦ невдоволення, через його минулу діяльність в РПЦ. Після смерті 95-річного Мстислава у червні 1993 року в Києві відбувся Архієрейський Собор УПЦ-КП, на якому архієпископа Володимира було піднесено до сану митрополита з титулом Чернігівського і Сумського та обрано Місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу. А вже у жовтні – таємним голосуванням було обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України УПЦ-КП. Його кандидатуру підтримало більше 60 відсотків представників єпархій УПЦ-КП. Це був тріумф.

Патріарх Володимир сконцентрував свої зусилля на зовнішньоцерковному аспекті розвитку Церкви, він відвідує з пастирськими візитами країни Західної Європи, зокрема Францію, а на початку 1995 року Німеччину та Австрію, де невдовзі православні громади переходять під юрисдикцію Київського Патріархату.

Та фатальний кінець невблаганно наближався. 14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки у Ботанічному саду в Києві перестало битися серце цього великого патріота. Причиною смерті, як констатували медики, стала хронічна ішемічна хвороба серця. Врятувати Патріарха Романюка не змогли. Чомусь “швидка” їхала 40 хвилин, хоч до лікарні було пішки йти хвилин десять…

18 липня зібралася велелюдна траурна процесія. Проте поховання Патріарха Володимира перетворилося у велике побоїще. Загони “Беркута” оскаженіло, по-звірячому били людей, які хотіли віддати Василю Романюку останню шану. Ті події увійшли в новітню історію України під назвою “чорний вівторок”. Хочеться подякувати бійцям УНА-УНСО та небайдужим вірянам і священикам, які не дали осквернити тіло Святішого Патріарха і придали його прах землі. Його поховали перед дзвіницею Собору Святої Софії у Києві.

Книга Блаженнішого Митрополита Мефодія "Один народ, одна мова, одна церква"