Працюючи на результат, я не мав наміру до прийняття Константинопольським патріархатом рішення щодо єдиної автокефальної помісної Української Православної Церкви виступати в мас-медіа й включатися в бурхливі дискусії, які йдуть у нашому суспільстві.

Здавалося б, обидві сторони вже сказали й не раз повторили все, що можна було сказати. У сотнях публікацій і виступів детально розібрані теологічні аргументи щодо канонічності й викладені історичні перипетії. І, звичайно ж, наріжним каменем дискусій є її величність політика.

Нема сумніву, політикою тут просякнуто практично все, адже протистояння Київського й Московського патріархатів відбувається на тлі російсько-української війни.

Звісно, і теологія, і історія, і політика – все це надзвичайно важливо. І все ж таки мене постійно бентежило відчуття, що щось надзвичайно важливе лишається несказаним. Саме це й спонукало мене взяти слово.  

Мені здається, в запалі дискусій ми забули про головне: про людей, про мільйони віруючих обох патріархатів, про весь український народ, тобто про самих себе. А саме заради них, тобто заради нас і йде змагання за створення єдиної помісної церкви.

Навряд чи хтось заперечуватиме, що ситуація в православ’ї України, яку спостерігаємо протягом останніх чверть століття, є відверто ненормальною, протиприродною. Власне кажучи, вона й до того була такою, просто сприймалася як логічний компонент ще більшої ненормальності – колоніальної залежності України від Росії.  

Створення в 1992 році УПЦ Київського патріархату стало кроком тих українських священнослужителів і вірян, які прагнули привести ситуацію до нормального стану: незалежній Українській державі – незалежну Українську церкву.

Проте наївно було б сподіватися, що Москва відразу ж погодиться відпустити церкву новоствореної держави у самостійне плавання. Виникнення розколу в українському православ’ї, очевидно, було неминучим, але ця неминучість аж ніяк не зменшила його драматичності й травматичності для всього нашого народу.

Розкол пройшов не тільки між церковними структурами, він пройшов через родини й роди, через громади, села й міста, через усю Україну.

Він спричинив глибоку фрустрацію й душевний біль у мільйонів вірних, які раптом були проголошені неканонічними відступниками й єретиками.

Страждань, власних сумнівів і чужих звинувачень зазнають і мільйони тих українців, які ходять у канонічну, але «московську» церкву.

Зайве казати, що після початку російської агресії проти України церковний розкол став ще болючішим і небезпечнішим.

Це надзвичайно глибока травма і величезна несправедливість. Адже усі вірні православної церкви хочуть одного – жити в мирі і злагоді зі своїми ближніми і власною совістю, служити Богові й мати Божу благодать, не зазнаючи образ, принижень і звинувачень.

І вони мають на це право, вони цього заслуговують. Примирити й об’єднати всіх українських православних, припинити їхні душевні терзання якраз і покликана єдина автокефальна канонічна Українська православна церква.

Переконаний, що людський вимір, має стояти вище, ніж політичний. Саме з цього ми повинні виходити, саме про це дбати, ведучи дискусії й диспути, і саме про це на повний голос маємо говорити з людьми, якщо хочемо здобути їхню підтримку, подолати розкол й об’єднати націю.

Про те, що саме релігія  є для українців основоположною цінністю, свідчить, зокрема, проведене в квітні цього року соціальне опитування про найважливіші свята. На перших двох місцях у нас стоять Великдень і Різдво. Натомість аналогічне російське дослідження показало, що головним для мешканців РФ є Новий рік, а другим за популярністю – День Перемоги.  

Боюся, це досить тривожний симптом руйнування християнських цінностей та загальної духовної деформації суспільства. У путінській Росії Православна церква фактично забула про свою сакральну місію й перетворилася на потужну державну структуру, яка поряд з ФСБ агресивно просуває ідею «русского міра», тобто ідею відродження Російської імперії.

Не секрет, що Москва намагається використати церкву й релігію у своїй гібридній війні проти України. Це особливо проявляється в окупованих Криму й Донбасі, але й на вільних територіях деякі священики УПЦ МП заражені «русскомірскім» вірусом й ведуть з амвона антиукраїнську агітацію.

Крайніми проявами українофобської нетерпимості є відмови священнослужителів Московського патріархату відспівувати полеглих за Україну воїнів. Справжнім шоком для всієї країни стало небажання священика УПЦ МП в Запоріжжі помолитися за упокій душі маленького хлопчика, бо той, мовляв, був хрещений «не в канонічній церкві».

Але ці дикі випадки не мають нічого спільного ні з канонічністю, ні з християнством, ні з людяністю взагалі. Ідеться знову ж таки про глибоку моральну деформацію тих, хто й Богове віддає своєму кесареві, хто ставить віру на службу імперським амбіціям Росії.

Зрештою, мабуть, є раціональне зерно у твердженнях тих, хто називає Російську православну церкву єдиним міністерством РФ, яке діє в незалежній Україні як на своїй території.

Проте величезною помилкою було б уважати, що церковний розкол поділив нас на патріотів і непатріотів, вірян проукраїнських і промосковських, етнічних українців і росіян, на «своїх» і «чужих».

На жаль чи, можливо, на щастя, усе набагато складніше, а свої у нас – і там, і там.

У Московському патріархаті переважна більшість і священиків, і вірних є щирими, відданими Богові людьми, гідними громадянами й справжніми патріотами України.

У запалі політичних баталій ми часто забуваємо, що головна місія Церкви – пов’язувати людину з Богом. А здійснювати такий зв’язок може тільки церковнослужитель, який пройшов таїнство висвячення. УПЦ МП, наголошуючи на тому, що Київський патріархат не є канонічним, заперечує й чинність таїнства для його священиків.

Опоненти твердять, що Московський патріархат банально переплутав питання сакральних таїнств з питаннями адміністративного церковного підпорядкування, але не підлягає сумнівові, що для вірних УПЦ МП саме питання канонічності й чинність святих таїнств  є вирішальним. І я особисто знаю не одну людину, яку саме це стримує від переходу в незалежну від Москви церкву.

Не стану втручатися в софістиковані теологічні дискусії, але твердо знаю одне: богословські диспути можуть безрезультатно тривати століттями, розрубати ж гордіїв вузол суперечок навколо канонічності здатне рішення Вселенського Патріарха Варфоломія про єдину автокефальну помісну Українську православну церкву. Тоді всі чвари й сумніви відпадуть самі собою, причому раз і назавжди.

Отже, на кону сьогодні надзвичайно багато.

Це не тільки здобуття нацією того, що належить їй по праву й земному, й небесному, не тільки відновлення історичної справедливості щодо народу, який 1030 років тому прийняв християнство від материнської Константинопольської церкви.

Це ще й подолання внутрішніх поділів, суперечностей і взаємної недовіри.

Це духовна єдність нації, довгождане церковне примирення, звільнення мільйонів людей від терзань, сумнівів і принизливого почуття дискримінованості.

Це, зрештою, питання національної безпеки в час, коли ми ведемо боротьбу з могутнім і надзвичайно підлим агресором.

Саме тому ідею єдиної помісної Церкви повинні підтримувати й за неї боротися без винятку всі, кому дорога Україна й український народ. Саме тому зараз нам, як ніколи, потрібна єдність. Політизація й підбурення протистояння між Київським і Московським патріархатом, а тим більше трактування автокефалії як протидії УПЦ МП є хибним і небезпечним шляхом.

Іти цим шляхом – значить грати на руку Кремлю, який з задоволенням використає будь-яку можливість для дестабілізації України. Навпаки, священики й вірні УПЦ МП повинні бути певні, що єдина помісна Українська православна церква – це не проти когось, а заради всіх нас.

Вона створюється для них так само, як і для інших гілок нашого православ’я, вона відкрита для них і прийме їх у своє лоно як рідних дітей.

Ми надзвичайно близькі до здійснення великої національної мрії, до якої йшли всі роки незалежності й заради якої усі ці роки докладали величезних зусиль.

Я дуже сподіваюся, що ця мрія справдиться саме зараз. І я не сумніваюся, що врешті-решт ми досягнемо своєї мети.

Нехай допоможе нам Бог!

Павло Клімкін, міністр закордонних справ України

За матеріалами «Українська правда»